ПРО ЧЕРНЕЦТВО І МОНАСТИРІ

У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чис­те і святе життя, якого вимагає Євангеліє. Але знаходилося бага­то віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикла­дом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безпе­рестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались "аскетами".

З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюва­тися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі по­движники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.

Так було покладено початок чернецтву, способу життя, відда­леному від спокус світу цього.

Чернече життя - доля небагатьох обраних, які мають "покли­кання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).

Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне - звичай­не і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше - ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".

Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".

Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інте­ресів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконую­чи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.

Чернецтво саме по собі не є метою, але воно - наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво - найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за ньо­го, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.

Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновни­ком - преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновни­ком поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, відда­ючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели ко­шики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника - авви (тобто "отця").

Та ще при житті Антонія Великого з'явився інший спосіб чер­нечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкоря­лись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.

З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії - Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.

В Русі чернецтво з'явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.

Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої прави­ла, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язко­во виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.

Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки -з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.

Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незво-ротну обітницю.

Люди, які проходять попередні випробування, називаються по­слушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто пра­во носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послуш­ник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво має два ступені - малий і великий (спосіб ан­гельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.

При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин ма­лої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається но­ве ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігуме­ну ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.

На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невели­кий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та зна­рядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик по­кривається мантією - довгим плащем без рукавів. На голову йо­му надівається клобук, так називається камилавка з довгим покри­валом - наміткою. В руки даються чотки - шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.

На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. при­частя.

Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голо­ву і плечі.

У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.

Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл - знак влади над підлеглими, знак законного уп­равління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скри­жалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеле­ного кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Бо­жими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства - у єпископи.

Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.

Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досяг­нення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий бла­готворний вплив на тих, хто живе у світі.

Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмов­лялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потре­бам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, году­вали та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милос­тині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.

Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і по­мерлих, яку вони творять.

Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці - це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, най­повніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого обла-чення". Воістину, монастирі - невичерпне джерело наставления для мирян.

У середні віки монастирі мали велике значення як центри на­ук і розповсюджувачі освіти.

Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.

ПРО ПАЛОМНИЦТВО

Любов до монастирів і святих місць породила у православних людей звичай подорожування, або паломництва. Багато людей, чоловіків і жінок, літніх і молодих, з торбою за плечима, з посо­хом у руці і з молитвою на устах терпеливо в будь-яку пору року йшли з одного монастиря в інший. Вони часто несли туди своє го­ре, й у стінах обителі знаходили поміч, відраду й утіху. Багато хто ходив у Святу Землю - Палестину, до Києво-Печерської і По-чаївської лавр.

Наші предки усвідомлювали, що монастирі є розсадниками віри і духовної освіти, що вони - оплот православ'я.

Православ'я, через Церкву, створило основи писемності, істо­ричної науки, а також духовно-моральний закон.

Поиск по сайту: