ІГУМЕН І ЧУДОТВОРЕЦЬ ПОЧАЇВСЬКИЙ. ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИК АФАНАСІЙ БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ

Крім Києво-Печерського монастиря, український право­славний народ підтримували у тяжкі для нього часи та­кож інші православні монастирі, яких багато було в Ли-товсько-Польській державі. Серед них - Почаївський монастир, або Почаївська лавра. Він був заснований після перших татарсь­ких нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лі­сах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для по­двигу та молитви.

Після Берестейської унії Почаївський монастир був твердинею православ'я 125 років. У 1720 р. він став уніатським і упродовж понад 100 років перебував у руках базиліан-уніатів. У 1831 Поча­ївську лавру було повернено православним.

У першій половині XVII ст., у добу митрополита Петра Моги­ли, коли йшла боротьба православних з унією, Почаївський монас­тир прославив своїми подвигами його ігумен та чудотворець Іов Почаївський.

Преподобний Іов народився в Галичині, у православній родині. З дитинства він полюбив Христа, десятилітнім хлопцем покинув дім, родину і вступив спочатку до Угорницького монастиря, який тоді ще міцно тримався православної віри. Тут молодий послуш­ник здивував настоятеля та братію своєю побожністю, подвигами посту і молитви так, що його в юні роки сподобили чернецького постригу, а згодом - священства і великої схими. Слава про мо­лодого ієросхимомонаха дійшла до князя Костянтина Острозько­го, ревного захисника православної віри на Волині. Князь зрозу­мів, що преподобний Іов може стати тим пастирем, який не тільки словом, а й ділом подаватиме вірним приклад непохитності у пра­вославній вірі. Тому він просив преподобного перейти до нього ігуменом Лубенського монастиря, куди його кликала також і бра­тія, що займалася переписуванням православних книг.

Хоч преподобний Іов вступив до монастиря не для того, щоб от­римати владу, а для того, щоб молитися та постити, але він пам'ятав слова Господа: "Хто виконає і навчить, той великим на­зветься в Царстві Небесному" (Мф 5, 19). Він добре знав, що пра­вославний народ не відійде від істини, якщо її відстоюватиме по­движник, який покаже віру свою в ділах своїх, як навчає Святе Письмо (Див.: Як. 2, 18). Тому й вирішив преподобний Іов зали­шити монастир Угорницький і переселитися до Лубенського мо­настиря.

Упорядкувавши в Лубенському монастирі побожне життя бра­тії, навчивши місцеве населення міцно триматися православної ві­ри і переписавши багато побожних книг духовних, преподобний Іов відійшов на гору Почаївську, щоб знову повністю віддатися молитві та роздумам про Бога на самоті. Тоді тут ще не стояли чу­дові церкви, а слід стопи Цариці Небесної, яка за 400 років перед тим з'явилася на камені у стовпі вогняному, був просто неба, і бра­тія жила в печерах та в будівлях під горою. Довідавшись, що до них прийшов великий захисник православ'я і вчитель, почаївські пустельники почали невідступно просити преподобного, щоб він став їхнім ігуменом. Марно угодник Божий пояснював їм, що він одійшов від влади і слави мирської: йому, однак, довелося зважи­ти на благання та сльози братії і взяти владу над ними.

Преподобний збільшив свої подвиги: він весь час молився або працював - копав стави, вивозив сміття, садив дерева.

Від постійного посту і стояння в молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. Щоб помолитися, він ішов геть від людей у печеру (вона тепер поруч з домовиною зі святими мощами його) і там по кілька діб не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився за спасіння своєї душі та всіх людей. Господь відвідував святого не тільки стражданнями, а й утіхами; одного разу, коли він молився, з темної печери засяяло світло і викликало побожне схвилювання всієї братії, яка зібрала­ся, щоб подивитися на нього: тоді всі зрозуміли, що Господь ско­ро сподобить ігумена небесного невгасимого світла.

Визволившись від людських пристрастей, преподобний Іов не гордився цим. Він жалів і милував грішників. Одного разу вночі він стрів чоловіка, який мав намір украсти монастирську пшеницю. Жах охопив злодія, коли він побачив перед собою святого ігумена, але преподобний заспокоїв його, і сам, з милосердя свого, віддав злидарю пшеницю і навіть власноручно піддав йому мішок на плечі, одночасно застерігши його, щоб ніколи не брав чужого, бо Господь суворо карає злодіїв.

Невдовзі преподобний Іов сказав братії: "Рівно через тиждень після літургії я покину вас". Братія дуже сумувала, бо любила ігу­мена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він від­правив Божественну літургію, причастився Святих Таїн і, зібравши ченців, востаннє наставив їх, а потім віддав Богові душу. Тіло його лишається нетлінним і дотепер; блаженна кончина угодника Божо­го сталася 29 жовтня 1651 року, а 28 серпня 1659 року Київський митрополит Діонисій Балабан відкрив його нетлінні мощі.

Сучасником приснопам'ятного Петра Могили та преподобного Іова Почаївського і великим захисником православної віри був та­кож преподобномученик Афанасій Берестейський. Він мав шля­хетних батьків, здобув добру освіту. В 1627 р. він прийняв по­стриг у Вільні і незабаром став намісником Дубойського монасти­ря, що біля Пінська, а потім ігуменом Берестейського Симеоново­го монастиря. Преподобний Афанасій часто і гаряче молився Бо­жій Матері перед Куп'ятицьким її образом про спасіння віри пра­вославної, а також заступався перед владою за православний на­род. Відданість преподобномученика Афанасія православній вірі стала причиною утисків, образ і навіть ув'язнення його.

Навесні 1648 року розпочалася війна Польщі з козаками. Право­славних людей у Литві та Польщі постійно підозрювали у зраді польській державі. 5 вересня святий Афанасій прийняв мученицьку смерть, бо на нього донесли, що він зрадник. Тіло його лежало непо­хованим від 5 вересня до 8 травня, протягом восьми місяців, і зали­шилося нетлінним. Похорон мученика Афанасія за церковним чином відбувся 8 травня 1649 р. в Берестейському Симеоновому монастирі.

Преподобномученик Афанасій був визнаний святим невдовзі після його смерті. 1666 року було укладено в Бересті його житіє. У 1816 році мощі святого Афанасія згоріли разом із дерев'яною церквою святого Симеона Стовпника, в якій вони спочивали. Для залишків мощей преподобномученика Афанасія, що не згоріли у вогні, була зроблена у 1823 р. гробниця (рака), в якій вони пере­бувають дотепер.

Поиск по сайту: