ПРО ДВАНАДЦЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

Сам Господь Icy с Христос сказав: "...тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього" (Мф 13, 43).

Стан праведників матиме різні ступені блаженства, відповідно до морального достоїнства кожного.

Апостол Павло казав, що "інша слава сонця, інша слава міся­ця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі. Так і при вос­кресінні мертвих" (1 Кор. 15, 41-42).

Для людей же невіруючих і для нерозкаяних грішників життя майбутнього віку буде станом вічних мук. Господь скаже їм: "...ідіть від мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його... І підуть ці на вічні муки" (Мф 25, 41-46).

Ці муки грішників відбуватимуться через віддалення їх від Бо­га, нерозумінням і неусвідомленням своїх гріхів від сильних доко­рів сумління, перебуванням разом зі злими духами, де буде вогонь вічний, невгасимий.

Що ж таке вогонь невгасимий? Слово Боже не визначає, але дає образи неймовірних пекельних мук. Так, покарані грішники бу­дуть не тому, що Бог хоче їхньої загибелі, а вони самі гинуть за те, що не прийняли любові істини для свого спасіння (Див.: 2 Сол. 2, 10).

Символ віри закінчується словом "амінь", тобто: "істинно", або "хай буде так". Вимовляючи це слово після Символу віри, ми цим засвідчуємо, що все викладене в ньому є безсумнівна і незмінна істина.

Справжнє, добре християнське життя може бути тільки у того, хто має у собі віру Христову і намагається жити за цією вірою, тобто добрими ділами виконувати волю Божу. Добрі діла є вияв­ленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває у Бо­гові, і Бог у ньому (Див.: 1 Ін 4, 16). "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Ньо­го, не загинув, а мав життя вічне" (Ін 3, 16). Так Бог на ділі ви­явив Свою любов до людей.

А та любов, яка не супроводжується добрими вчинками, не є істинна любов, а є тільки любов на словах.

Ось чому Слово Боже каже: "...віра без діл мертва" (Як. 2, 20).

Сам Господь Ісус Христос сказав: "Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! - увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Мф 7, 21).

Бо ми Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми виконували (Еф. 2, 10). Ми от­римали від Бога також і особливі засоби, для того щоб розрізняти добрі справи і погані (злі). Засоби ці: закон Божий внутрішній, або совість, і закон Божий зовнішній, або заповіді Божі.

Совістю (або сумлінням) називається внутрішня духовна сила людини, або виявлення духу в людині. Совість, як внутрішній за­кон Божий ("голос Божий"), властива всім людям.

Совість - це внутрішній голос, який каже нам, що є добро і що є зло, що чесне і що нечесне, що справедливе і що несправедливе.

Голос совісті зобов'язує нас чинити добро й уникати зла. За все добре сумління нагороджує нас внутрішнім миром і спокоєм, а за все недобре і зле осуджує і карає, і людина, вчинивши проти совісті, почуває в собі моральний розлад - докори або муки сумління.

Але совість, як духовна сила людини, вимагає розвитку й удос­коналення у зв'язку з іншими душевними силами людини, а саме: з її розумом, серцем і волею. Розум, серце і воля людини затьма­рилися з часу гріхопадіння перших людей, тому й голос совісті ви­явився слабким і недостатнім як вияв духовної сили. І якщо лю­дина не розвиває в собі духовної сили, то внутрішній голос совісті в людині може поступово заснути і померти ("безсовісна" люди­на).

Звідси ясно, що одного внутрішнього закону совісті недостат­ньо для людини. Навіть у раю Бог відкривав першим людям Свою волю. Отже, і в невинному (праведному) стані необхідним був для людини зовнішній Божественний закон. Тим більше потрібен він після гріхопадіння.

Для того, щоб людина завжди була на "сторожі своєї совісті", Господь Бог і дав нам зовнішній закон, тобто заповіді Божі.

Закон цей був даний у найпростішому вигляді ще у Старому Завіті - у Синайському законодавстві, через пророка Мойсея. Го­ловні 10 заповідей цього закону написані були на двох скрижалях, або кам'яних дошках. Поглиблені і підняті на висоту, ці заповіді були у Нагірній проповіді Спасителя, в Його дев'яти закликах, або заповідях блаженства. Але про старозавітні десять заповідей Господь підтвердив, що їх необхідно знати і виконувати.

Спаситель сказав: "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, а виконати" (Мф 5, 17).

На запитання одного юнака, що йому зробити доброго, щоб ма­ти життя вічне, Господь просто каже: "Якщо хочеш увійти в жит­тя вічне, дотримуйся заповідей" (Див.: Мф 19, 16-19).

Однак Господь учив виконувати ці заповіді значно доско­наліше, ніж їх розуміли до Нього. Так, Господь Ісус Христос по­вчає віруючих уникати порушень заповідей не тільки ділом, а й навіть у думках і бажаннях, вимагаючи від них чистоти серця.

Поиск по сайту: