Вона гине від чесноти

Вона прохала свою приятельку вбити її, але ця жінка, не менш поблажлива, ніж єзуїт, висловлювалася ще ясніше.

– Леле, – казала вона, – рідко справи йдуть інакше в цьому дворі, такому шановному, такому галантному, такому уславленому: найменші й найзвичайніші посади дають часто тільки за таку ціну, якої вимагають від вас. Слухайте, ви викликали в мені довіру й приязнь, зізнаюся вам, що коли б я була така вперта, як ви, мій чоловік не посідав би тієї невеличкої посади, з якої живе; він знає це й зовсім не сердиться. Він вбачає в мені свою добродійницю й дивиться на себе як на мого ставленика. Чи ви думаєте, що всі ті, що стоять на чолі провінцій чи навіть армій, мають ці почесті й багатства за свої послуги? Вони зобов'язані за це паніям своїм жінкам. Коханням клопочуться про військові чини, й посаду має чоловік найвродливішої. Ваше становище куди краще; справа йде про те, щоб повернути вашого чоловіка на світ божий і одружитися з ним; це святий обов'язок, і ви повинні його виконати. Прекрасних і пишних дам, про яких я вам говорю, ніхто не плямує, вам же аплодуватимуть; скажуть, що коли ви й проступилися, то це тільки ради надмірної чесноти.

– Ах, якої там чесноти? – скрикнула прекрасна Сент‑Ів. – Що за лабіринт неправди! Що за країна! Ось коли навчилась я розпізнавати людей! Якийсь отець де Ла Шез і дурний суддя вкинули мого коханого до в'язниці, родина моя переслідує мене, у моїй недолі до мене простягають руки тільки на те, щоб збезчестити мене. Один єзуїт занапастив прекрасного чоловіка, другий єзуїт хоче занапастити мене; навколо мене самі пастки, і я близька до того, щоб потрапити в пастку! Мені треба або вбити себе, або говорити з королем; я впаду йому до ніг на дорозі, коли він ітиме до служби Божої чи до театру.

– Вам не дадуть і підійти, – сказала їй добра приятелька, – а коли ви матимете нещастя говорити з ним, пан де Лувуа й велебний отець де Ла Шез можуть поховати вас у якомусь монастирі до кінця ваших днів.

Тимчасом як ця особа збільшувала її розпач і глибше встромляла кинджал їй у серце, прийшов посланець від пана Сен‑Пуанжа з листом і двома прекрасними сережками. Сент‑Ів, плачучи, відкинула їх, але приятелька підібрала.

Як гонець відійшов, повірена прочитала листа, в якому обох подруг запрошували на вечерю сьогодні. Сент‑Ів заприсяглася, що не піде. Побожниця хотіла приміряти їй діамантові сережки. Сент‑Ів не могла їх знести. Вона змагалася цілий день, нарешті, думаючи тільки про свого коханого, переможена, не знаючи, куди її тягнуть, вона дозволила відвести себе на фатальну вечерю. Ніщо не могло переконати її прикрасити себе сережками; повірена взяла їх із собою й проти її волі причепила їй перед тим, як сідати до столу. Сент‑Ів була така схвильована, така засмучена, що дозволила мучити себе, а господар зважив, що це є ознакою прихильності. Перед кінцем обіду повірена скромно щезла; тоді господар показав розпорядження про скасування наказу про арешт, грамоту на чималу винагороду, на командування ротою й не шкодував обіцянок.

– Ах! – сказала йому Сент‑Ів. – Як я кохала б вас, коли б ви не вимагали мого кохання!

Нарешті, після довгого опору, після ридань, зойків, сліз, знесилена в боротьбі, розгублена, вона мусила віддатися. У неї був єдиний засіб: пообіцяти собі думати тільки про Простака, поки жорстокий чоловік безжально користався з безвихідного становища, що в ньому вона опинилася.

Поиск по сайту: