Відповідальний за випуск Роман Зуб’як, ректор ОІППО

Лабораторія управління та організації освіти

МЕТОДИЧНИЙ ВІСНИК:

Форми науково-методичної роботи

(випуск 2)

Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О.Нижник, А.Дутчак, С.Клімковська. – Івано-Франківськ: ОІППО, 2009.

Упорядники:

Ольга Нижник, завідувач лабораторії управління та

організації освіти ОІППО;

Алла Дутчак, завідувач відділу координації роботи з методичними службами;

Світлана Клімковська, завідувач відділу управління закладами

загальної середньої освіти

Рецензенти:

Ольга Барабаш, проректор ОІППО;

Тетяна Бегей, завідувач районного методичного кабінету

відділу освіти Снятинської райдержадміністрації;

Марія Грицишин, заступник директора Української гімназії №1

Відповідальний за випуск Роман Зуб’як, ректор ОІППО

Затверджено вченою радою ОІППО

26 грудня 2008 року, протокол № 5

ОІППО, 2009

Зміст

Вступ

Сучасні тенденції розвитку освіти обумовили зміни в науково-методичній роботі з учителями, тобто відбувся перехід до системи організації роботи з різними педагогічними кадрами. Відповідно до цього метою науково-методичної роботи є:

· надання реальної, дійової допомоги педагогічним кадрам у реалізації актуальних завдань розвитку, вдосконалення і підвищення професійної майстерності та рівня психологічної підготовки педагогічних кадрів, а також активізація творчого потенціалу кожного вчителя.

Можна вибрати різні шляхи досягнення даної мети, але найбільш ефективним

є підвищення профмайстерності вчителів через організацію роботи методичних служб.

Як відомо, науково-методична робота виконує роль сполучної ланки між життям, діяльністю конкретного педагогічного колективу і державною ситемою освіти, психолого-педагогічною наукою, передовим педагогічним досвідом.

Мета та завдання науково-методичної роботи визначають оптимальний вибір засобів їх розв’язання. Головним з цих засобів, на думку Ю.К.Бабанського, є зміст науково-методичної роботи.

Основними напрямами підвищення профмайстерності вчителя, які складають зміст науково-методичної роботи, є комплекс методологічних, педагогічних, методичних, культурологічних проблем, що висуваються і розв’язуються шляхом залучення педагогів до практичної діяльності, спрямованої на підвищення рівня майстерності вчителя.

Розвиток системи освіти в Україні визначається Державною Національною програмою "Освіта (Україна XXI століття)", Законами України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", у яких одним із основних завдань є формування якісного кадрового потенціалу, створення умов для постійного підвищення освітнього рівня педагогічних працівників.

Проблема вчителя-професіонала, його світоглядної культури, духовно-морального обличчя – одна з найактуальніших у педагогіці й філософії освіти. І це зрозуміло. Адже саме від вчителя, його особистісних характеристик залежить реалізація навчальних планів, якість освітніх послуг, виховання учнів як у процесі навчання, так і в позанавчальний час. У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, у Державній програмі „Вчитель” окремо наголошується на необхідності формування особистості вчителя відповідно до потреб сучасної практики, динамічних змін, що відбуваються в країні і світі. Цей процес потребує теоретичного забезпечення.

По-перше, епоха постіндустріалізму потребує від учня засвоєння не стільки знань як таких, скільки оволодіння технологіями їх набуття і функціонування. Вона потребує здорового „знаннєвого прагматизму”, що дозволяє випускникові відразу увійти в життя повноправним його суб’єктом. Такий прагматизм має виховати вчитель, який, у свою чергу, для здійснення цієї місії повинен сформувати в собі відповідні якості. Побудова моделі особистості „нового вчителя”, спроможного забезпечити особистісне становлення учня в постіндустріальну епоху, якраз і є тим безпосереднім завданням, яке слід розв’язувати сьогодні.

По-друге, нові вимоги до особистості вчителя диктуються процесами, об’єднаними таким фундаментальним поняттям, як глобалізація. Їх суть – в універсалізації вимог, підвищенні якості освітніх послуг, прозорості функціонування знання й методик моніторингу його освоєння на рівні навчально-виховного процесу тощо. Нині педагогові мають бути притаманні такі риси, як толерантність, демократизм, розуміння учня і повага до нього, полікультурність і відкритість у спілкуванні.

По-третє, суттєві трансформації відбуваються в особистісному „обличчі” вчителя як реакція на вимоги інформаційної революції. Як відомо, вона несе з собою інформаційні (комп’ютерні) педагогічні технології, що змінюють місце і роль учителя в навчально-виховному процесі. Учитель перестає бути єдиним або основним джерелом знань. У цій якості утверджується комп’ютер.

На початку ХХ століття у вітчизняній літературі намітилась тенденція створення національного ідеалу вчителя. Формується так званий реальний ідеал, згідно з яким ідеальним вважався вчитель, який повинен бути духовно довершеною особистістю, комунікабельним, високоморальним, професіоналом своєї справи, широко ерудованим. У контексті національного відродження перед українським вчителем ставилися завдання знати історію, мову, культуру і традиції рідного народу, мати чітку громадянську позицію, працювати над пробудженням національної і політичної свідомості вихованців (Г. Ващенко). Що стосується шляхів наближення вчителя до ідеалу, то основним із них тогочасна педагогічна думка вважала особисте самовдосконалення. У прагненні до ідеалу вчитель має синтезувати низку властивостей. Він повинен бути: науковцем (володіти підходами і методами дослідницької роботи); педагогом (знати та вміти застосовувати на практиці педагогічну теорію); психологом (знати основи психології, вікові та індивідуальні психологічні особливості учнів); технологом (володіти методикою і технологією навчально-виховного процесу, втілюючи наукові ідеї в практику); організатором (володіти навичками управлінця-менеджера для управління учнівським колективом); трішки медиком (знати фізичні і розумові межі дитячого організму, рамки психологічного навантаження); артистом (уміти перевтілюватися, володіти правильною дикцією, художнім словом) тощо.

Вирішальним фактором наближення вчителя до ідеалу є рівень володіння ним педагогічними технологіями. Особистий технологічний потенціал педагога включає кілька компонентів. Інтелектуальний компонент полягає в поінформованості у питаннях освітніх технологій як традиційних, так й інноваційних, розумінні їх концептуального ядра. Дієво-практичний компонент – це володіння набором дидактичних методів, прийомів та організаційних форм, що складають основу професійної майстерності; надбання власної педагогічної техніки, що виробилася в індивідуальній професійній діяльності і стала змістовою характеристикою особистого досвіду; навчально-методичний супровід викладання предмету, підготовленому власноруч або нагромадженому в процесі роботи. Емоційно-особистісний компонент визначається пристосуванням своїх професійних можливостей до учнівського контингенту, врахуванням індивідуальних запитів учнів, особистим досвідом спілкування з ними; характерними рисами вдачі (темперамент, інтуїція, акторські та організаторські здібності), що підсилюють дієвий вияв професійних умінь.

Суспільний ідеал вчителя нерозривно пов’язаний із формуванням педагогом власного позитивного іміджу. Педагог повинен володіти технологією іміджування і постійно працювати над її вдосконаленням. Це безпосередньо торкається його професійної компетенції і є суттєвим показником індивідуальної педагогічної майстерності. Позитивний імідж, професіоналізм і здатність адаптуватися поряд з рішучістю є головним ключем до успіху в будь-якій сфері діяльності. Учитель, що наближається до ідеалу, повинен володіти мистецтвом вирішення педагогічних конфліктів. У екстремальних (з педагогічної точки зору) ситуаціях педагог контролює їх перебіг, втручається на потреби та згладжує їх. Учитель має з позицій толерантності глибоко проаналізувати конфліктну ситуацію, безпомилково її розв’язати, а то й запобігти. Допомогти йому в цьому має володіння такими методичними прийомами, як жорстка позиція, компроміс, „третейський суд”, гумор тощо. Обов’язковою умовою виступають виваженість і аргументованість.

Учителю неодмінно має бути притаманна така риса, як інтелігентність. Чим інтелігентніший вчитель як особистість, тим більше шансів, що і його вихованці виростуть людьми самостійно мислячими, внутрішньо довершеними, особистостями, які тонко сприймають прекрасне. Адже розбудити і викликати інтерес до науки, літератури, мистецтва і природи може тільки висококультурна особистість. Педагог повинен не лише навчати й виховувати. Його місія – розкрити закладені природою здібності учнів, допомогти їм знайти своє покликання. Це під силу тільки справжньому майстрові педагогічної справи, який уміє самостійно аналізувати педагогічні явища, розчленовувати їх на складові елементи, бачить головне педагогічне завдання і шляхи його оптимального вирішення.

На думку Ш. Амонашвілі, бути справжнім майстром педагогічної справи означає мати вихідну педагогічну позицію своєї діяльності; володіти методикою, технологією реалізації вихідної позиції в педагогічному процесі; постійно шукати шляхів повного, вдалого, глибинного, точного, а деколи й витонченого вирішення проблем навчання і виховання, організації життя дітей, проблем роботи з батьками та громадськістю.

Майстер педагогічної праці – людина широкого кругозору, чуйний, доброзичливий, принциповий. Він охоче використовує новітні форми і способи навчально-виховної роботи, легко перебудовується і позбавляється малопродуктивних форм і методів, а також прагне ділитися досвідом з усіма бажаючими.

Учитель сьогодні, зазначається в Концепції національного виховання, повинен бути професіоналом, здатним до багатоваріативності педагогічної дії, прогнозування можливих результатів, володіти прийомами аналізу і самоконтролю, вміти педагогічно осмислити нові соціально-економічні умови виховання, реалії ринкових взаємовідносин, оцінити нові тенденції з позицій педагогічної діяльності, аби не дати ні політиці, ні ринку вивищитися над педагогікою.

Вимоги до вчителя з боку держави і суспільства полягають також у тому, щоби педагог своєю творчою діяльністю в процесі навчально-виховної роботи вмів проектувати розвиток особистості, чітко уявляв, яким повинен стати його вихованець як громадянин. Досягаючи головної мети національного виховання – формування свідомого громадянина-патріота, вчитель має створювати умови для всебічного і гармонійного розвитку особистості, закласти основи громадянської свідомості, активності та відповідальності. Чільне місце в цьому процесі посідає формування громадянської відповідальності, яка передбачає добровільний вибір особистістю поведінки, що відповідає таким важливим категоріям, як обов’язок, ініціативність, дисциплінованість, самостійність, вимогливість, принциповість.

Учні цінують такі якості педагога: глибокі фахові знання, загальну ерудицію, логіку мислення, критичний підхід до розв’язання проблем, переконаність, власну точка зору, принциповість, чітку громадянську позицію, уміння спілкуватися, почуття гумору.

Оцінки старшокласників відрізняються від критеріїв оцінювання педагогів учнями молодших класів. Ідеал учителя в уяві старшокласника все більше наближається до ідеалу вчителя в моделюванні батьків. Це пояснюється тим, що і батьки, і учні старших класів налаштовані на кінцевий результат навчально-виховного процесу, а не на емоційно насичені його проміжні етапи. Ідеальним можна вважати досягнення вчителем особистісного (духовного) рівня спілкування. Цей рівень свідчить про високу культуру взаємодії педагога й учня і притаманний педагогам, для яких їхня професія є покликанням. Нерідко такі вчителі формують у школяра уявлення про ідеальну людину і виступають своєрідним моральним еталоном, за яким дитина чи підліток визначає власні чесноти й чесноти інших людей.

Педагог виступає носієм знань, які він повинен зробити надбанням вихованців. Знання є змістом педагогічного впливу. Тому батьки бажають, щоб учитель передав вихованцям якомога більшу суму знань. Педагог повинен досконало володіти своїм предметом, бути ерудованим, постійно працювати над власним самовдосконаленням. Ідеальний учитель, на думку батьків, має здійснювати індивідуальний підхід до кожного учня. Це дозволить йому не допустити затримки в розвитку обдарованих дітей і відставання слабших з метою засвоєння усіма вихованцями нормативного освітнього мінімуму, сприятиме становленню індивідуальності як головної характеристики особистості. Батьки висувають вимогу, щоб учитель був професійно та педагогічно компетентним, що є запорукою результативного навчально-виховного процесу.

Не варто забувати і про труднощі, які чекають на початку педагогічної кар’єри. Дослідники називають складові „шоку професійного старту” молодого вчителя: здивування від того, як важко встановити контакт з учнями; проблема недооцінювання, пов’язана зі створенням в учнів мотивації до навчання; переоцінка власної здатності забезпечити дисципліну учнів; неувага і непідготовленість до „паперової” роботи; слабка методична підготовка, несподівано велика кількість адміністративних обов’язків; емоційне та фізичне перевантаження тощо.

Дещо інші проблеми турбують досвідчених педагогів. Багаторічна праця на педагогічній ниві інколи призводить до так званого професійного „кретинізму”. Учителі поступово стають заручниками власної професії. Так як лікар у кожному зустрічному може бачити пацієнта, а прокурор – злочинця, так і вчитель у кожній людині вбачає вихованця. Зазвичай таким учителям притаманний менторський тон, постійне моралізування, повчання всіх і кожного, незважаючи на вік і статус, обмеження і звуження як особистого, так і професійного життя. Щоб уникнути таких метаморфоз, учитель повинен розширювати коло своїх інтересів, цікавитись подіями поза школою, відвідувати виставки, концерти, знайомитися з новинками літератури тощо. Важливо, щоб він відчував себе творчою особистістю, а не інструментом реалізації інструкцій, вказівок, програм та планів.

Для того, щоб бути привабливим і ефективним, особистість учителя має відповідати потребам практики, вимогам часу, тим перспективам, які окреслюються в процесі суспільної трансформації. Відповідь на вимоги часу якраз і визначає основні напрямки формування та розвитку особистісних характеристик сучасного вчителя. Серед них, зокрема, слід виокремити: а) поглиблення і розширення наукового світогляду вчителя; б) підвищення загальної його культури – політичної, моральної, естетичної; в) постійне оновлення наукових знань, раціональної складової особистості; г) кристалізацію вольових якостей; д) підвищення педагогічної майстерності; е) поглиблення органічного зв’язку вчителя з життям, соціальною практикою; є) утвердження активної життєвої позиції.

Реалізація цих завдань можлива за умови змістовної організації безперервного навчання педагогічних працівників у міжкурсовий період, мета якого - сприяння постійному творчому зростанню, підвищенню науково-методичного рівня, і досягнення на цій основі значного вдосконалення педагогічної майстерності.
Демократичні перетворення, що відбуваються в сучасному суспільстві, потребують перегляду підходів до проблем виховання, оновлення змісту та пошуку нових форм організації методичної роботи з педагогами.

Головною її метою є допомога педагогічним кадрам в реалізації актуальних завдань розвитку, вдосконалення і підвищення професійної майстерності та рівня психологічної підготовки педагогічних кадрів; активізація творчого потенціалу; формування здатності до швидкої адаптації в умовах, що постійно змінюються в зв’язку з переходом на новий зміст і 12-річний термін здобуття повної загальної середньої освіти. Реалізується вона різними шляхами, але основним є організація і проведення на належному рівні науково-методичної роботи з педагогічними кадрами.

Науково-методична робота - важлива складова педагогічної освіти, що має цілісну систему дій і заходів, спрямованих на підвищення кваліфікації та професійної майстерності кожного педагогічного працівника, розвиток творчого потенціалу педагогічних колективів навчальних закладів, досягнення позитивних наслідків навчально-виховного процесу. Вона має ґрунтуватися на сучасних досягненнях психолого-педагогічної науки з урахуванням досвіду діяльності педагогів і конкретного аналізу результатів навчально-виховного процесу.

Участь у науково-методичній роботі має бути професійним обов’язком кожного педагогічного працівника, в тому числі керівників дошкільних, середніх загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладів.

Організація науково-методичної роботи ґрунтується на глибокому аналізі результативності навчально-виховного процесу, діагностиці запитів і потреб педагогів, рівня їхньої професійної компетентності, координації різних форм підвищення кваліфікації тощо.

Рівень науково-методичної роботи в області забезпечує обласне управління освіти держадміністрації та обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Районний рівень науково-методичної роботи забезпечує районна методична служба. На шкільному рівні науково-методичною роботою керують педагогічна рада та методичний кабінет школи. Головна мета шкільного методичного кабінету – допомогти педагогам навчитись застосовувати на практиці знання, здобуті ними на всіх рівнях підвищення кваліфікації та шляхом самоосвіти з урахуванням регіону та специфіки даної школи, систематично відновлювати та збагачувати знання й уміння, потрібні для успішного навчання та виховання учнів.

Ми повинні пам’ятати, що методична служба є основною ланкою, яка формує педагога і тому є структурним компонентом освітнього ринку.

Таблиця 1

Поиск по сайту: