|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Розділ одинадцятий. – Мої очі не завжди були з вивернутими повіками та синцями, мій ніс не завсіди торкався підборіддя, і я не завжди була служницеюІсторія старої
– Мої очі не завжди були з вивернутими повіками та синцями, мій ніс не завсіди торкався підборіддя, і я не завжди була служницею. Я дочка папи Урбана X та принцеси Палестріни. До чотирнадцятого року мене виховували в палаці, перед яким усі палаци ваших німецьких баронів не більше як стайня; одна з моїх суконь коштувала більше, як уся розкіш Вестфалії. Я зростала вродлива, граціозна і здібна, серед утіх, пошани й надій; я вже збуджувала кохання, мої груди розвивались, – і які груди! білі, тугі, як у Венери Медіцейської;[206]а які очі, вії, які чорні брови! яке полум'я блищало в моїх зіницях, – воно тьмарило мерехтіння зірок, як мовили мені тамтешні поети. Жінки, що одягали мене й роздягали, вдавались в екстаз, роздивляючись мене спереду і ззаду, і всі чоловіки хотіли б бути на їхньому місці. Я була заручена з князем, володарем Масса‑Карари.[207]Який князь! Вродливий, як і я, ніжний і приємний, з блискучим розумом і вогненним коханням. Я теж кохала його, як кохають уперше – з обожуванням, із самозабуттям. Усе було готове до весілля; от де була пишнота, розкіш нечувана, от де були свята, каруселі, безупинні опери‑буф;[208]і вся Італія складала мені на пошану сонети, серед яких не було жодного посереднього. Я була вже на порозі свого щастя, як одна стара маркіза, що була коханкою мого князя, запросила його до себе випити шоколаду; він помер менше ніж за дві години, в страшних конвульсіях; але це була ще дрібниця. Мати моя була в розпачі, і, хоч її журба не дорівнювалась моїй, вона захотіла на якийсь час покинути те згубне місце. Вона мала чудовий маєток коло Гайєти, і ми попливли туди позолоченою, як вівтар Святого Петра в Римі,[209]галерою. Та от корсар із Сали[210]кинувся за нами і захопив наш корабель; наші солдати боронились як папські: вони упали навколішки, покидавши зброю, і немов просили в корсара передсмертного розгрішення.[211] Зразу ж їх роздягли догола, як мавп, а так само мою матір, дівчат із нашого почту і мене саму. Дивна річ, як моторно ці добродії усіх роздягають; але що мене вразило найбільше, це те, що вони всім нам устромляли пальці в ті місця, куди ми, жінки, ставимо тільки клізму. Ця церемонія видалася мені дуже чудною, – отак всьому дивуєшся, поки знаєш тільки рідний свій край! Незабаром я довідалась, що таким способом дізнаються, чи не сховано де яких діамантів; цей звичай усталено з найдавніших часів у всіх цивілізованих націй, що плавають морем. Я дізналася, що навіть побожні мальтійські рицарі[212]ніколи не порушували його, коли захоплювали турок і туркень; це закон міжнародного права, якого не ламав ніхто і ніколи. Не буду говорити вам про те, як тяжко молодій принцесі, коли її невільницею везуть до Марокко разом із матір'ю, – ви й самі добре розумієте, чого натерпілися ми на корсарському кораблі. Мати моя була ще прекрасна; дівчата нашого почту, наші звичайні покоївки, мали більше принад, ніж їх можна знайти по всій Африці; щодо мене, то я була чарівна, я була сама краса й грація і була незаймана; та не довго я такою лишилася – ту квітку, що призначалась прекрасному принцеві Масса‑Карари, зірвав корсарський капітан. То був гидкий негр, який гадав, що робить мені велику честь. Певна річ, що принцеса Палестріна і я мусили мати велику силу, щоб витерпіти те, що зазнали раніш, як прибули до Марокко. Але годі – це такі звичайнісінькі речі, що шкода праці про них оповідати. Марокко плавало в крові, коли ми туди приїхали. П'ятдесят синів імператора Мулей‑Ізмаїла[213]мали кожен свою партію, і це призвело до п'ятдесятьох громадянських війн: чорних проти чорних, чорних проти смуглявих, смуглявих проти смуглявих, мулатів проти мулатів; це була ненастанна різанина на всім просторі імперії. Тільки ми висіли на берег, як чорні з партії, ворожої моєму корсарові, з'явились до нього, щоб відняти здобич. Після діамантів і золота найціннішою річчю були ми. Я стала свідком такої бійки, якої ви ніколи не бачили в жодній країні вашої Європи. Північні народи не мають ні такої палкої крові, ні такої жаги на жінок, яка звичайна в Африці. Здається, що у ваших європейців тече молоко в жилах, а в мешканців Атлаських гір і сусідніх країн – купорос і вогонь. Вони билися люто, як тамтешні леви, тигри та змії, щоб вирішити, кому ми маємо належати. Якийсь мавр схопив мою матір за праву руку, помічник мого капітана тримав її за ліву; один мавританський солдат взяв її за одну ногу, а один із наших тратів тяг її за другу. В одну мить наших дівчат теж схопили чотири солдати. Мій капітан заступив мене собою і, вимахуючи шаблею, вбивав усіх, хто противився його гніву. Кінець кінцем я побачила, що ті потвори в запалі змагання пошматували, порубали й побили всіх наших італійок і мою матір. Полонені й ті, що їх захопили, солдати, матроси, чорні, смуглі, білі, мулати і, нарешті, мій капітан – усі були забиті, а я конала на купі мерців. Такі сцени відбувались на протязі більше як триста льє, хоч ніхто при тому не забував прочитати на день п'ять молитов, як наказав Магомет. На превелику силу я вибралася з купи скривавлених мерців і долізла до великого апельсинового дерева на березі сусіднього струмка; там я впала, знеможена переляком, утомою, жахом, розпукою і голодом. Незабаром моє знесилля перейшло в сон, в якому більше було непритомності, аніж відпочинку. Я була ще в стані кволості та безтяму, поміж смертю й життям, коли відчула, як щось мене придушило і ворушиться на мені. Розплющивши очі, я побачила білого чоловіка з лагідним обличчям, що зітхав і говорив крізь зуби: «Ma che sciagure d'essere senza cogl».[214]
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.) |