Зарубіжні педагогічні концепції дошкільної освіти XX ст

«століттям дитини» Саме так називалася книга відомої шведської письменниці Елен Кей (1849—1926), у якій об­ґрунтовано ідею вільного виховання. Виступаючи за пріо­ритетність домашнього виховання, Е. Кей критикувала за­організованість, надмірну регламентацію діяльності дітей у дитячих садках, наполягала на наданні дитині можли­востей гратися за власним вибором,

Розвинувся новий напрям психолого-педагогічної нау­ки — експериментальна педагогіка, представники якої В.-А. Лай, Е. Мейман (Німеччина), А. Біне, С. Френч (Франція), Ж.-О. Декролі (Бельгія), Е. Клапаред (Швейцарія), Е.-Л. Торндайк (США) намагалися завдяки психічним дослідженням якнайточніше визначити особливості педагогічного впливу. Експериментальна педагогіки намагається поєднати психологію, фізіологію та педагоги синтезуючи їх можливості, розробити індивідуальну програму виховання і навчання кожної дитини.

Ідею комплексного підходу до вивчення розвитку дитини, індивідуалізації навчання і виховання обґрунтував німецький представник експериментальній психології Ернст Мейман (1862—1915). Диференціацію навчання обстоював автор «функціо­нальної педагогіки» Едуард Клапаред (1873—1940), зосе­реджуючи увагу педагогів на дитині, дитячій грі як засобі підвищення ефективності виховання, розвитку її інтересів і потреб.

Представник «реформаторської педагогіки » («нового виховання») американський філософ, психолог і педагог Джон Дьюї (1859—1952) центром усього вважав дитину. Тільки зростання та розвиток дитини, на його думку, мо­жуть бути «мірилом» виховання.

Цілісна психолого-педагогічна система індивідуально­го виховання дітей дошкільного віку була запропонована італійським педагогом Марією Монтессорі (1870—1952). Головними характеристиками цієї системи є особистісно-орієнтована мета (дитина — в центрі виховання), творчо-продуктивний зміст навчання, свобода у вихованні. Крім спостережень М. Монтессорі за дітьми, ця система увібра­ла в себе гуманістичні традиції Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, які надавали особливої значущості вродженому потенціалу дитини та її здатності розвивати­ся в умовах свободи і любові.

Філософська концепція індивідуального виховання М. Монтессорі не тотожна філософії індивідуалізму, вони розкриває і закономірності формування вміння жити н суспільстві, що полягає у згуртуванні індивідів у соціальне ціле, розвитку духовної потреби у повазі індивідуальності і прав людей.

М. Монтессорі вважала, що в духовному розвитку дитини особливе значення мають універсальні (обов'язкові для всіх дітей) та індивідуальні за часом виникнення і тривалістю у кожної дитини сенситивні періоди. Дитина по винна не тільки жити, а й творити в собі людську особистість, адже в цьому полягає її індивідуальність.

Міжнародне визнання отримала також наукова діяльність бельгійського педагога і лікаря Жана-Овіда Декролі (1871 —1932). Він починав роботу з дітьми з вадами у розвитку, а згодом заснував школу для здорових дітей віком від 3 до 18 років, назвавши її «школою для життя, через життя».

Головне покликання виховання Ж.-О. Декролі вбачав у моральному самовдосконаленні дитини, у навчанні і виховуванні якої рекомендував опиратися на її природу, орієнтуючись на вільну діяльність.

У XX ст. сформувався міжнародний культурно-освітній рух — антропософія (грец. — людина, мудрість). Це різновид теософії (вчення про єдність люд­ської душі з божеством і можливість безпосереднього спілкування з потойбічним світом), учення, що має на ме­ті розкриття з допомогою спеціальних вправ прихованих можливостей людини, виховання у неї здатності до духов­ного споглядання, завдяки чому стають доступними для її сприйняття недосяжні речі.

На ідеях антропософії ґрунтувалася система виховання німецького педагога Рудольфа Штейнера (1861 —1925), яку називають «вальдорфською педагогікою».

Сам Р. Штейнер тлумачив антропософію як шлях пізнання, що може духов­ну сутність людини привести до духовного у Всесвіті. Це прагнення виникає в людині як потреба серця, усвідомлення своєї людяності. Адже людська істота, за його переко­нанням, має не лише видиме фізичне тіло, а й надчуттєві елементи (ефірне, астральне, «я» тіла).

Видатний французький педагог, автор оригінальної пе­дагогічної технології, заснованої на ідеях гуманізму і са­мовідданої любові до дітей, Селестен Френе (1896—1966) стверджував, що у кожній дитині втілено більше істин, ніж у всіх педагогічних підручниках світу разом узятих. Його педагогіка вивершується на основі сформульованого «ядра цінностей». Такими цінностями він вважав здоров'я дитини, визнання дитячого прагнення до максимального саморозвитку.

Однією з концептуальних засад педагогічної технології Френе є ідея про опори-бар'єри. Йдеться про те, що на жит­тєвій дорозі дитини неминуче постає багато бар'єрів — сім'я, суспільство, вчитель, але ці «бар'єри» водночас дис­циплінують, стримують, і за умов правильно організованої діяльності дитячого закладу стають «опорами» в її розвит­ку.

Поиск по сайту: