Компетенція ЄС і основні напрями діяльності

2) Економічний і валютний союз.

3) Загальна зовнішня політика і політика безпеки.

4) Співпраця в області внутрішніх справ і правосуддя.

5) Фінансові і правові інструменти ЄС.

Основу ЄС складають Європейські співтовариства - засноване Паризькою угодою 1951 року Європейське об'єднання вугілля і сталі і засновані Римською угодою 1957 року Європейське (економічне) співтовариство і Європейське співтовариство по атомній енергій. З Союзним договором співпраця держав-членів розповсюдилася на сумісну зовнішню політику і політику безпеки, а також на співпрацю в області права і внутрішніх питань. Структуру Союзу прийнято називати "системою трьох опор".

При аналізі політики Європейського Союзу можна виділити три основоположні напрями («три опори»):

– «перша опора» – Економічний і валютний союз (ЕВС);

Перша опора (т.з. опора Співтовариства) охоплює:

- внутрішній ринок, в т.ч. умови праці і безпека товарів

- конкурентну політику

- економічну і монетарну політику

- торгову політику

- сільське господарство

- рибальство

– «друга опора» – Загальна зовнішня політика і політика безпеки ЄС (ЗЗПБ), в якій все більшу вагу отримує військова складова – Європейська політика безпеки і оборони (ЄПБО);

У другу опору входить співпраця між державами-членами в області зовнішньої політики і політики безпеки. Метою є загальні позиції (сумісні декларації і рекомендації) і загальні дії (сумісні заходи держав-членів) на міжнародному рівні. Ведеться дискусія і про організацію сумісної оборони. Фінляндія дотримується принципу військового неприєднання і самостійної оборони.

– «третя опора» – співпраця держав-членів в області внутрішніх справ і правосуддя.

Третя опора охоплює співпрацю між державами-членами в правових і внутрішніх питаннях, тобто, внутрішню безпеку Союзу. У неї входять положення про сумісну політику з питань в'їзду в країну, переселення людей і надання притулку, про митні справи, боротьбу з наркотиками і міжнародною злочинністю, а також про поліцейські справи. Спираючись на правову співпрацю, Союз прагне до зближення законодавства держав-членів і до визнання вироків дієвими на території всього Союзу. Важливою сферою правової співпраці є захист економічних інтересів Співтовариства від спроб отримувати дотації на помилкових підставах.

Наднаціональні риси в наявності лише в першій опорі. ЄС не має статусу юридичної особи. Зате такий статус є у всіх трьох співтовариств, що входили до складу Союзу. Союзні співтовариства є незалежними суб'єктами права з самостійною компетенцією, незалежною від держав-членів. Обов'язкове для держав-членів наднаціональне законодавство охоплює лише питання першої опори. Питання, що відносяться до другої і третьої опор, безумовно входять в сферу взаємодії урядів держав-членів.

Питання охорони праці відносяться до першої опори (внутрішній ринок) і входять, таким чином, в рамки наднаціонального законодавства, що зобов'язує держави-члени. Питання, які обговорюватимуться тут сьогодні і завтра, ґрунтуються, головним чином, на вищезазначеному договорі про створення Європейських Співтовариств (т.з. Римська угода).

Компетенція ЄС і основні напрями діяльності. Компетенція ЄС відповідно до Ніццськім договором 2000 розповсюджується на наступні напрями політики: торгова, сільськогосподарська, міграційна, транспортна, конкурентна, податкова, економічна, валютна, митна, промислова, соціальна, культурна політика, політика в області зайнятості і охорони здоров'я, економічного і соціального об'єднання, захисту прав споживачів, розвитку транс'європейських транспортних і енергетичних мереж, досліджень і технологічного розвитку, навколишнього середовища, співпраця в цілях сприяння розвитку, економічного, фінансового і технічного сприяння з третіми країнами, а також на загальну зовнішню політику і політику безпеки і співпрацю в області внутрішніх справ і правосуддя.

Економічний і валютний союз. До створення Економічного і валютного союзу (ЕВС) взаємовплив на економічну політику країн-членів здійснювався в основному за допомогою інструментів торгової і структурної політики (загальноєвропейські транспортні проекти, екологія, сприяння науці і дослідженням і т.д.) або мікроекономічного регулювання (регулювання окремих аспектів діяльності підприємств, наприклад – в області охорони праці). У 1990-х за рішенням Маастріхтського договору вперше був задіяний важ комплекс засобів, включаючи інструментарій макроекономічного регулювання.

Маастріхтськім договором 1992 були встановлені жорсткі критерії конвергенції, необхідні для введення єдиної валюти, – євро, регулюючі граничні рівні:

– інфляції, темпи якої не повинні перевищувати більш ніж на 1,5% середній показник в країнах-членах з найменшим зростанням цін;

– процентних ставок за довгостроковими кредитами, величини яких не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункту відповідний середній показник для трьох країн з найменшим зростанням цін;

– дефіцит держбюджету не повинен бути більше 3% ВВП;

– державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;

– протягом двох років валюта не повинна девальвуватися і її обмінний курс не повинен виходити за межі коливань, встановлені Європейською валютною системою.

Пакт стабільності і зростання 1997, ув'язнений за наполяганням уряду ФРН, забезпечив гарантії виконання маастрихтских критеріїв, ввівши зобов'язання для країн-членів у разі перевищення державного дефіциту граничних 3% виправляти положення протягом року або передбачав фінансові покарання у вигляді штрафу до 0,5% ВВП.

Формування ЕВС відбувалося в три етапи і завершилося введенням єдиної європейської валюти, яка поступово замінила національні грошові знаки. Нагадаємо, що єдину європейську валюту – євро – було введено в готівковий обіг у 12 країнах Європейського Союзу 1 січня 2002 року, а з 1 березня 2002 року – це єдиний платіжний засіб у цих країнах.

Всередині ЕВС економічний і валютний елементи інтеграції органічно зв'язані і не можуть існувати окремо. Так, загальна економічна політика потрібна, щоб сформувати на території всіх країн-членів єдиний економічний простір, а валютний союз, обслуговуючи цей простір, не може функціонувати при національних темпах інфляції, що істотно розрізняються, процентних ставках, рівнях державної заборгованості і т.п.

Загальна зовнішня політика і політика безпеки. Відноситься до сфери міждержавної співпраці і не регулюється системою права Співтовариства, хоча формально в Маастріхстком договорі і записано, що «Союз визначає і здійснює загальну зовнішню політику і політику безпеки, яка охоплює всі області зовнішньої політики і політики безпеки...».

Перші зовнішньополітичні цілі Співтовариства були закріплені Римським договором 1957. Вони носили декларативний характер і зводилися до двох положень: заяві про солідарність з колишніми колоніальними країнами і бажання забезпечення їх процвітання відповідно до принципів Статуту ООН; заклику до інших європейських народів до участі в європейській інтеграції.

У 1970-х тема розвитку співпраці у військово-політичній області знов придбала актуальність. На Люксембурзькій сесії міністрів закордонних справ держав-членів (27 жовтня 1970) була установлена система Європейської політичної співпраці (ЄПС). Вона була міждержавним механізмом взаємного обміну інформацією і політичних консультацій на рівні міністрів закордонних справ. Але тривалий час ця система існувала неформально, не будучи включеною в договірне право Співтовариства із-за розбіжностей в питанні про розмежування повноважень між національними урядами і керівними органами Співтовариства.

Компромісне рішення було знайдене лише в кінці 1980-х. Прийнятий в 1987 Єдиний європейський акт включив розділ Положення про європейську співпрацю в області зовнішньої політики, що означав включення зовнішньополітичної сфери в договірне право Співтовариства. ЄЄА зобов'язав головуючу в Раді ЄС державу і Комісію враховувати при виробленні зовнішньої політики Європейських Співтовариств рішення, вироблені в рамках ЄПС. Механізм ЄПС на цьому етапі був посилений. Його повноправним учасником стала Комісія ЄС, а кількість щорічних зустрічей міністрів закордонних справ була збільшена з двох до чотири.

Тема військово-політичної співпраці отримала продовження у формі Загальної зовнішньої політики і загальної політики безпеки (ЗЗПБ) ЄС, закріпленої в Маастріхтськом договорі 1992. Вона включала «можливе оформлення надалі загальної оборонної політики, яка могла б привести з часом до створення загальних сил оборони» (ст. В.).

Серед основних цілей ЗЗПБ були названі:

– захист загальних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту ООН;

– всемірне зміцнення безпеки Союзу;

– збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН, так само як і принципами Завершального акту Хельсінкі і цілями Паризької хартії (Ради Європи);

– розвиток міжнародної співпраці;

– розвиток демократії і законності, пошана прав людини і основних свобод.

На відміну від ЄПС, ЗЗПБ запропонувала не тільки обмін інформацією і взаємні консультації, але і вироблення на міжурядовій основі загальної позиції ЄС з найважливіших питань і здійснення сумісних дій, обов'язкових для держав-членів.

Амстердамський договір 1997 розширив і конкретизував механізми здійснення ЗЗПБ, згідно якому вона охоплює всі області зовнішньої політики і політики безпеки шляхом:

– визначення принципів і основних орієнтирів ЗЗПБ;

– ухвалення рішень по загальній стратегії;

– посилення систематичної співпраці між державами-членами в проведенні їх політики.

Загальна оборонна політика передбачала поступове включення в рамки Європейського Союзу оперативних структур Західноєвропейського союзу (ЗЕС).

Механізм системи ЗЗПБ був істотно посилений. ЄС приступив до вироблення «загальних стратегій», що приймаються Європейською радою, в числі яких були прийняті загальні стратегії ЄС відносно Росії (1999), України (1999), країн Середземномор'я (2000).

Для ухвалення рішень про сумісні дії і загальні позиції ЄС, а також інших рішень, заснованих на загальній стратегії, був введений принцип кваліфікованої більшості, а не одноголосності. Це підвищило дієвість даного органу, в першу чергу за рахунок додання йому здатності долати вето окремих незадоволених учасників, що гальмували ухвалення рішень.

Для забезпечення успішного функціонування і координації системи ЗЗПБ введений пост Генерального секретаря Європейської ради – Високого представника по ЗЗПБ. У його функції входить ведення переговорів з третіми сторонами від імені Європейської ради. Європейська рада наділяється правом укладати міжнародні договори в рамках компетенції ЗЗПБ на основі одноголосності держав-членів. При цьому він керується рекомендаціями головуючої держави. Для підвищення ефективності ЗЗПБ передбачена установа в її рамках спеціального Органу раннього сповіщення і політичного планування (ОРСПП) під керівництвом Високого представника по ЗЗПБ.

Відмова Великобританії осінню 1998 від свого опозиційного курсу відносно європейської військово-політичної співпраці відкрив шлях для інтеграції ЗЕС в ЄС і розвитку Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО).

В рамках ЄПБО почалася реалізація франко-британсЬкого плану по створенню Європейських сил швидкого реагування (ЕСБР) і датсько-нідерландської програми формування Європейського поліцейського корпусу. Згідно першому плану, передбачається створення Європейських сил швидкого реагування (ЕСБР), здатних розгортати в двомісячний термін військовий контингент чисельністю 50–60 тис. чоловік для проведення гуманітарних і миротворчих акцій. Даний проект був підтриманий Вашингтонським саммітом НАТО в квітні 1999. Датсько-нідерландська ініціатива припускає формування до 2003 Європейські поліцейські корпуси (ЄПК) для виконання невластивих озброєним силам функцій по захисту цивільного порядку і права в зонах криз, в розмірі до 5 тис. чоловік. ЄПК повинен бути здатний розвернути до 1000 поліцейських в 30-денний період. Саме на ці сили покладено виконання рішення Ради ЄС про посилку в 2003 до Боснії і Герцеговини поліцейської місії, яка замінить розміщений там миротворчий контингент ООН.

Можливість надання сил і засобів НАТО для проведення європейських операцій ЄС обговорювалася в ході непростих переговорів між двома організаціями, які завершилися 16 грудня 2002 підписанням сумісної Декларації НАТО і ЄС по Європейській політиці безпеки і оборони (ЄПБО). Визнаючи за НАТО провідну роль в підтримці безпеки в Європі, ЄС отримало в рамках ЄПБО визнання і право доступу до засобів планування НАТО, включаючи доступ до штабу Головнокомандуючого озброєними силами НАТО в Європі в м. Монсе (Бельгія). Що стосується доступу ЄС до військових ресурсів НАТО, то тут проблема ще дуже далека від свого дозволу.

Співпраця в області внутрішніх справ і правосуддя. Почало співпраці в області внутрішніх справ і правосуддя належало в 1975 створенням міжурядової групи ТРЕВИ («міжнародний тероризм, радикалізм, екстремізм, насильство» – TREVI group) у складі міністрів внутрішніх справ держав-членів ЄЕС. Функції цієї організації включали боротьбу з тероризмом, прикордонний контроль, регулювання імміграційних потоків, припинення нелегального транспортування і торгівлі наркотиками.

З середини 1980-х держави-члени ЄС узяли курс на постійну координацію політики в області внутрішніх справ. У 1985 було підписано Шенгенську угоду між Францією, Німеччиною, Бельгією, Люксембургом і Нідерландами про поступову відміну контролю на внутрішніх рубежах ЄС, а в 1986 – організована Спеціальна робоча група по імміграції (Ad Hoc Immigration Group) для вивчення справ і координації дій за поданням політичного притулку.

Рішення з питань правосуддя і внутрішніх справ приймаються на основі міжурядової співпраці країн Союзу по наступних напрямах:

– політика надання політичного притулку;

– контроль над зовнішніми межами Союзу;

– імміграційна політика;

– митна співпраця;

– співпраця в області цивільного і кримінального права;

– співпраця національних поліцейських служб, створення Європейського поліцейського відомства.

Участь наднаціональних інститутів ЄС в рішеннях з цих питань зведена до мінімуму. Для проведення скоординованої політики в цих областях була створена Рада міністрів внутрішніх справ і юстиції країн ЄС, під егідою якого були початі сумісні поліцейські акції, зокрема направлені на боротьбу з розповсюдженням наркотиків.

Стратегія реалізації співпраці в області внутрішніх справ і правосуддя була закріплена Амстердамським договором і конкретизована рішеннями Віденського (1998), Тамперського (1999) і Брюссельського (2001) самітів ЄС, що узяли зобов'язання по боротьбі з найбільш небезпечними злочинами – організованою злочинністю, торгівлею людьми і злочинами проти дітей, незаконної торгівлі зброєю і наркотиками, корупцією і шахрайством, а також міжнародним тероризмом.

Для реалізації заявлених цілей планується до 2004 наділити правом видачі європейського ордера на арешт спеціально створене відомство Євроюст у складі прокурорів національних держав, суддів високого рангу і офіцерів поліції, що є свого роду прообразом Європейської генеральної прокуратури.

Фінансові і правові інструменти ЄС. Найважливішим фінансовим інструментом є загальний бюджет ЄС. Спочатку бюджет формувався за рахунок внесків держав-членів, проте рішенням Ради ЄЕС від 21 квітня 1970 були створені власні фінансові ресурси ЄС. Вони складаються з:

1. митних зборів на імпорт; відрахувань держав-членів у розмірі 0,75% від збираного податку на додану вартість (ПДВ);

2. відрахувань держав-членів, що встановлюються відповідно до величини їх ВНП.

В цілях дотримання жорсткої бюджетної дисципліни гранична величина загального бюджету ЄС на період з 2000 по 2006 встановлена на рівні 1,27% від сукупного ВНП держав-членів.

Майже половина бюджетних коштів йде на проведення загальної сільськогосподарської політики. Разом з тим в порівнянні з 1960-ми і 1970-ми роками частка аграрних витрат істотно скоротилася, тоді як зросли витрати ЄС на регіональну і соціальну політику.

Через загальний бюджет частково фінансуються і інші напрями внутрішньої політики ЄС (наприклад, науково-технічна, транспортна і ін.), а також зовнішня політика. З цього джерела фінансується гуманітарна і продовольча допомога країнам світу, що мають потребу. Крім цього з 2000 щорічно більше 3 млрд. євро прямує на фінансування проектів технічного і структурного розвитку країн, підготовлюваних до вступу в ЄС, що складає близько 40% всіх витрат на зовнішню політику ЄС.

Найважливіші бюджетні статті реалізуються через спеціальні структурні фонди ЄС: Фонд орієнтації і гарантій в області сільського господарства, відповідальний за реалізацію загальної сільськогосподарської політики ЄС; Фонд регіонального розвитку, відповідальний за програми допомоги регіонам, що відстають в своєму розвитку (наприклад, уражених структурною кризою в промисловості); Соціальний фонд, стимулюючий перекваліфікацію трудящих в регіонах і галузях з високим рівнем безробіття, а також що відповідає за професійне навчання молоді; Фонд сприяння економічному зближенню держав-членів (Фонд об'єднання), створений відповідно до Маастріхтськім договором і орієнтований на розвиток країн з найменшими показниками ВВП на душу населення. Існує також спеціальний Фінансовий інструмент сприяння рибальству, через який виділяються кошти для підвищення конкурентоспроможності підприємств, пов'язаних з риболовецьким промислом в прибережних районах ЄС.

В рамках ЄЕС в 1958 був утворений інший найважливіший фінансовий інструмент ЄС – Європейський інвестиційний банк, сприяючий реалізації довгострокових інвестиційних проектів.

III. Інститути ЄС і процес ухвалення рішень.

Європейська Рада

Поиск по сайту: