Кандидати в учасники союзу і «отказники»

Далеко не всі країни Європи мають намір брати участь в європейському інтеграційному процесі. Двічі на національних референдумах (1972 і 1994) відкидало пропозицію про вступ в ЄС населення Норвегії. Наступний референдум по вступу в ЄС відбудеться в цій країні не раніше 2007.

Не входить до складу ЄС Ісландія.

Відповідно до своєї Конституції є нейтральною і не входить ні в які блоки Швейцарія, яка, проте приєдналася до Шенгенської угоди з 1 січня 2007.

Малі держави Європи — Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн, Монако, Сан-Маріно не є членами ЄС.

Не входять до складу ЄС що мають автономний статус у складі Данії Гренландія (вийшла після референдуму 1985) і Фарерські острови, обмежено і не в повному об'ємі беруть участь в ЄС фінська автономія Аландськіє острова і заморська територія Великобританії — Гібралтар, інші залежні території Великобританії — Мен і Джерсе зовсім не входять до складу ЄС.

У Данії народ проголосував на референдумі про входження в Європейський Союз (про підписання Маастріхтського договору) лише після обіцянок уряду не переходити на єдину валюту Євро, тому в Данії до цих пір в обігу датські крони.

Визначений термін початку переговорів про вступ з Хорватією, наданий офіційний статус кандидата в члени ЄС Македонії, що практично гарантує вступ цих країн ЄС.

Також підписаний ряд документів, що відносяться до Туреччини і України, але конкретні перспективи вступу в ЄС цих держав поки що не ясні.

Про свій намір вступити в ЄС неодноразово заявляло також нове керівництво Грузії, але ніяких конкретних документів, які забезпечували б хоч би початок переговорного процесу з цього питання, поки що не підписано і, швидше за все, не буде підписано до тих пір, поки не буде врегульований конфлікт з невизнаними державами Південна Осетія і Абхазія.

Аналогічна проблема з просуванням до євроінтеграції існує і у Молдавії — керівництво невизнаної Придністровської Молдавської Республіки не підтримує прагнення Молдавії вступити в Євросоюз. В даний час перспективи вступу Молдавії в ЄС вельми туманні.

Слід зазначити, що ЄС має досвід по ухваленню в свій склад Кіпру, що також не володіє повним контролем над територією, що офіційно визнається за ним. Проте вступ Кіпру в ЄС відбувся після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і тоді як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, що у результаті вступила в ЄС поодинці.

Неясні перспективи вступу до Євросоюзу таких держав Балканського півострова, як Албанія і Боснія, у зв'язку з їх низьким рівнем економічного розвитку і нестабільною політичною обстановкою. Тим більше це можна сказати про Сербію, чия провінція Косово в даний час знаходиться під міжнародним протекторатом НАТО і ООН. Що вийшла в результаті референдуму з союзу з Сербією Чорногорія, відкрито заявила про своє прагнення до євроінтеграції і питання про терміни і порядок вступу цієї республіки в ЄС є зараз предметом переговорів.

З інших держав, що повністю або частково знаходяться в Європі, не вели ніяких переговорів і не робили ніяких спроб почати процес євроінтеграції:

Азербайджан

Вірменія

Білорусія

Казахстан.

З країн, що знаходяться за межами Європейського Континенту, неодноразово заявляли про свої євроінтеграційні наміри африканські держави Марокко і Кабо-верде (колишні Острови Зеленого мису) — остання при політичній підтримці своєї колишньої метрополії — Португалії, в березні 2005 почала офіційні спроби подати заявку на вступ.

Регулярно розповсюджуються чутки про можливий початок руху до повного вступу в ЄС Тунісу, Алжиру і Ізраїлю, проте поки що таку перспективу слід було б вважати примарною. Поки що цим країнам, а також Єгипту, Йорданії, Лівану, Сірії, Палестинській національній адміністрації і згаданому вище Марокко як компромісна міра запропонована участь в програмі «партнери-сусіди», що передбачає отримання в якомусь віддаленому майбутньому статусу асоційованих членів ЄС.

Основні проголошені цілі Союзу:

– введення європейського громадянства;

– забезпечення свободи, безпеки і законності;

– сприяння економічному і соціальному прогресу;

– зміцнення ролі Європи в світі.

Чисельність населення країн, що входять в ЄС на 1 січня 2007 склала 492,9 млн. чоловік, загальна площа – 3892, 6 тис. кв. км.

Офіційними мовами ЄС є 23 державні мови країн-членів: англійська, грецька, іспанська (каталанська), італійська, німецька, нідерландська, португальська, фінська, фламандська, французька, шведська.

ЄС має власну офіційну символіку – прапор і гімн. Прапор затверджений в 1986 і є синім полотнищем у формі прямокутника із співвідношенням довжини і висоти 1,5:1, в центрі якого розташовано по кругу 12 золотих зірок. Вперше цей прапор був піднятий перед будівлею Європейської комісії в Брюсселі 29 травня 1986. Гімн ЄС – Ода радості Людвіга ван Бетховена, фрагмент його Дев'ятої симфонії (яка також є і гімном іншої загальноєвропейської організації – Ради Європи).

Хоча ЄС не має офіційної столиці (країни-члени є по черзі головами Співтовариства протягом півроку згідно латинському алфавіту), більшість основних інститутів ЄС розташовані в Брюсселі (Бельгія). Крім цього деякі органи ЄС знаходяться в Люксембурзі, Страсбурзі, Франкфурті-на-Майне і інших крупних містах.

12 держав-членів ЄС (окрім Великобританії, Данії і Швеції), ті, що входять в Економічний і валютний союз (ЕВС), крім загальних органів і законодавства Співтовариства, мають єдину валюту – євро.

Історія становлення Європейського Союзу. Ідея створення єдиної Європи має багатовікову історію. Проте, саме Друга світова війна і її руйнівні наслідки створили реальну основу для європейської інтеграції.

Уроки війни привели до відродження ідей пацифізму і розуміння необхідності не допустити зростання націоналізму в післявоєнному світі. Іншою реальністю, що заклала основу процесу європейської інтеграції, стало прагнення країн Західної Європи відновити війни, що похитнули в результаті, економічні позиції. Для країн, потерпілих поразка у війні (перш за все Німеччині, розділеній на декілька окупаційних зон), насущною потребою було відновлення власних політичних позицій і міжнародного авторитету. У зв'язку з початком холодної війни, об'єднання розглядалося і як важливий крок в забороні радянського впливу в Західній Європі.

До закінчення Другої світової війни сформувалися два принципові підходи до європейської інтеграції: федералістський і конфедеративний. Прихильники першого шляху прагнули до побудови наднаціональної Європейської федерації або Сполучених Штатів Європи, тобто до інтеграції всього комплексу суспільного життя, аж до введення єдиного громадянства. Другий підхід передбачав обмежену інтеграцію, засновану на принципах міждержавної згоди, із збереженням суверенітету країн-учасниць. Для прихильників цього підходу процес об'єднання зводився до тісного економічного і політичного союзу при збереженні своїх урядів, органів влади і озброєних сил. Важ хід європейської інтеграції є постійною боротьбою цих двох концепцій.

Відправною точкою процесу європейської інтеграції прийнято вважати декларацію міністра закордонних справ Франції Роберу Шумана від 9 травня 1950. У ній містилася офіційна пропозиція про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір про створення цього співтовариства підписаний Францією, ФРН, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і Італією 18 квітня 1951. ЕOУС ставило своєю метою створення спільного ринку для модернізації і підвищення ефективності виробництва у вугільній і металургійних областях, а також поліпшення умов праці і вирішення проблем зайнятості в цих галузях економіки. Інтеграція цього найважливішого у той час сектора господарства відкрила шлях для інтеграції і інших галузей економіки, слідством чого стало підписання 25 березня 1957 членами ЄОВС Римських договорів про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Євроатом).

Головними цілями Договору про ЄЕС стали створення митного союзу і спільного ринку для вільного руху товарів, осіб, капіталів і послуг на території Співтовариства, а також введення загальної політики в області сільського господарства. Країни, що підписали його, зобов'язувалися почати зближення в своїй економічній політиці, гармонізувати законодавства в області економіки, умов праці і життя і т.д. Євроатом створювався з метою об'єднання зусиль для розвитку ядерної енергетики в мирних цілях.

Ще на підготовчому етапі до підписання Римських договорів частина західноєвропейських країн порахувала запропонований федералістський варіант соціально-економічної інтеграції надмірним. Такі країни як Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія утворили в 1960 Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). В рамках цієї організації інтеграція обмежувалася побудовою зони вільної торгівлі. Проте у міру успішного розвитку ЄЕС одна за одною країни ЄАВТ стали прагнути до переходу в ЄЕС.

Зближення держав континенту в соціально-економічній сфері стало стрижнем процесу європейського об'єднання. Становлення Європейського економічного співтовариства пройшло декілька етапів:

– створення зони вільної торгівлі з відміною митних зборів, квот і інших обмежень в торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії в митній і торговій політиці по відношенню до третіх країн (1957–1968);

– створення митного союзу з введенням замість автономних засобів торгової і митної політики загального митного тарифу і переходу до єдиної торгової політики відносно третіх країн (1968–1987);

– створення єдиного внутрішнього ринку, що передбачав крім заходів митного союзу здійснення заходів, що забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (1987–1992);

– створення Економічного і валютного союзу, що передбачав введення єдиної валютної і грошової політики ЄС (1992–2002) із заміною національних валют єдиної валюти – євро.

Проект Європейського економічного співтовариства містив в собі як елементи федералістського (митний, економічний і валютний союз), так і конфедералистского (зона вільної торгівлі, єдиний внутрішній ринок) підходів, які посилювалися або ослаблялися залежно від політичної і економічної кон'юнктури.

Знаменною віхою на шляху розвитку інтеграції стала спроба федералістів створити Європейське оборонне співтовариство (ЕОС) і Європейське політичне співтовариство (ЄПС). У 1952 Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди підписали договір, ЕОС, що фундирував. Згідно цьому документу, в рамках ЕОС повинні були інтегруватися під єдиним командуванням військові контингенти цих 6 країн, що означало втрату контролю державами над власними озброєними силами. Боротьба федералістів і конфедералистов в ході ратифікації цього договору привела до того, що в серпні 1954 Національні збори Франції відкинули Договір про ЕОС. Після цієї невдачі була припинена і підготовка договору про ЄПС. Плани створення політичного союзу не були реалізовані і в 1960–1970-х (проекти Фуше (1961–1962) і Тіндеманса (1975)).

Зіткнення двох підходів до європейського будівництва досягло свого апогею в кінці 1965 – початку 1966, вилившись в так звану «Кризу порожнього стільця». Тоді президент Шарль де Голль відкликав французьких представників з органів ЄЕС і декілька місяців блокував їх роботу до тих пір, поки партнери по Співтовариству не пішли на так званий «Люксембурзький компроміс». Він передбачав збереження за Францією права накладати вето при ухваленні найважливіших рішень шістьма членами ЄЕС як гарантію збереження державного контролю над розвитком ЄЕС.

Не дивлячись на опір супротивників поглиблення інтеграції, ідеї федералізму отримали подальший розвиток. Так, в 1967 було проведено злиття найвищих органів трьох Співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатома) в єдину Раду і Комісію, які разом з Європейським парламентом і Судом ЄС (питаннями всіх трьох Співтовариств, що спочатку займалися) утворили загальну інституційну структуру. У 1974 був створений новий інститут Співтовариства – Європейська рада на рівні голів держав і урядів, а в 1979 – проведені перші прямі вибори до Європейського парламенту.

Досягнення інтеграції в соціально-економічній області, а також глобальні зміни в світовій економіці і політиці вимагали створення тісніших форм взаємодії держав, що інтегрувалися. Це було відображено у ряді ініціатив 1980-х, головним з яких стало ухвалення Єдиного європейського акту 1987 (ЄЄА).

Угода "Про відміну паспортного і митного контролю між низкою країн Європейського союзу", відома як Шенгенська угода, спочатку була підписано в червні 1985 р. сімома державами Європи: Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією, Німеччиною, Португалією і Іспанією. Вона вступило в силу в березні 1995 р. Угоду було підписано в Шенгені, маленькому містечку в Люксембурзі. Шенген знаходиться поблизу точки сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франція. Зараз в шенгенську зону входять 15 держав: 13 членів ЄС (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія, Португалія, Данія, Фінляндія, Швеція, Греція і Італія) і дві держави, що не входять в ЄС, - Норвегія і Ісландія. З числа 15 країн, так званих "старих" членів ЄС, як і раніше поза зоною дії шенгенської угоди залишаються Великобританія і Ірландія. У червні 2005 р. жителі Швейцарії на референдумі також проголосували на користь приєднання до Шенгенської угоди, проте точна дата вступу Швейцарії поки не визначена. У число країн, які приєднаються в 2007-2008 р. до шенгенської зони, входять Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Кіпр, Мальта, Литва, Латвія, Естонія і Словенія. Крім того, в Шенгенській зоні знаходяться Андорра, Монако, Сан-Марино, Ватикан, Гренландія та Фарерські острови в зв’язку з організацією цими країнами вільного пересування з державами-учасниками угоди. Шенгенські країни вдалися до таких спільних заходів: скасували контроль на спільних кордонах; виробили єдині правила перетину зовнішніх кордонів; в аеропортах і портах розділили термінали для тих, хто мандрує всередині Шенгена і для тих, хто прибув ззовні; гармонізували умови в'їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування; створили Шенгенську інформаційну систему.

ЄЄА проголосив початок нового етапу європейської інтеграції – створення Європейського Союзу на основі існуючих Співтовариств і поглиблення компетенції ЄС в області координації економічної, валютної, соціальної політики, соціально-економічного об'єднання, досліджень і технологічного розвитку, захисту навколишнього середовища, а також розвиток європейської співпраці в області зовнішньої політики.

Підписання Договору про Європейський Союз в 1992 в Маастріхте (Нідерланди) дало Європейським співтовариствам не тільки нову офіційну назву – ЄС, але законодавчо закріпило озвучені в ЄЄА мети. Їм також було введено загальне громадянство Союзу.

Ці проекти кінця 1980-х – початки 1990-х років носили відбиток федералістського підходу, хоч і містили деякі конфедеративні елементи (наприклад, часткове включення в компетенцію ЄС положень про соціальну політику).

При цьому федеральний шлях розвитку отримував все більше прихильників. У 1973 Великобританія і Данія – його традиційні критики – стали членами Європейських Співтовариств. Ще більше прихильників цієї моделі з'явилися серед інших європейських держав – Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії і Швеції, що приєднався до ЄС в 1981–1995.

У зв'язку з необхідністю посилення ролі ЄС на світовій арені, боротьби з міжнародною злочинністю і нелегальною імміграцією, а також перспективою розширення ЄС на країни Центральної і Східної Європи, положення Маастріхтського договору протягом 1990-х були двічі переглянуті і доповнені.

Амстердамський договір (1997) підтвердив основні цілі Союзу і доповнив розділ, що стосується механізмів здійснення загальної зовнішньої політики і політики безпеки. У Договір був також включений окремий розділ, присвячений дотриманню державами-членами ЄС принципів демократії, прав людини і пріоритету законності, посиленню співпраці держав-членів в боротьбі з тероризмом, расизмом, контрабандою, злочинністю і т.д.

Ніццській договір (2000) став логічним продовженням Римського, Маастріхтського і Амстердамського договорів. Він зосередився на трьох основних проблемах:

– внутрішніх реформах ЄС (зміни в основних принципах і процедурах ухвалення рішень кваліфікованою більшістю з можливістю блокування їх меншиною, обмеження застосування права вето в 35 законодавчих областях);

– ухваленні в ЄС країн Центральної і Східної Європи з наданням їм місць і голосів в інститутах ЄС, а значить – автоматичного перерозподілу місць між «старими» членами ЄС;

– формуванні загальної зовнішньої і оборонної політики Союзу.

Майбутнє Європейського Союзу, включаючи проект Європейської конституції, обговорюється в роботі Конвенту, що відкрив свою роботу в кінці 2001.

Поиск по сайту: