Основні види правових актів

Вторинне законодавство ЄС складають нормативні акти, прийняті інститутами ЄС в межах їх компетенції. Договір про ЄС виділяє п'ять різновидів юридичних документів, які можуть бути прийняті його інститутами:

Регламент або ухвала (regulation) є актом загального характеру, він володіє універсальною дією і підлягає прямому застосуванню в повному об'ємі, тобто дійсно у всіх випадках.. Інакше кажучи, регламент вступає в силу з моменту, вказаного в тексті, на всій території Співтовариства і обов'язковий у всіх своїх елементах для всіх суб'єктів права. Він вводиться в дію без участі або згоди національних органів влади. Регламенти регулюють загальні питання, що мають значення для всіх держав-членів (наприклад, про створення єдиної валюти або об введення імпортних квот і т.п.). Ухвала - по всіх частинах обов'язково і застосовується як таке у всіх державах-членах. Ухвала автоматично витісняє національне законодавство з даного питання.

Директива (directive), на відміну від регламенту, не володіє універсальною дією, оскільки має конкретних адресатів – одне або декілька держав-членів. Директива зобов'язує уряди і парламенти держав-членів до видання законів. Директива визначає мету або результати законотворчого процесу, яких держави-члени зобов'язані досягти. Вона зобов'язує держави-члени у встановлений термін приводити національне законодавство у відповідність із змістом директиви. Якщо національне законодавство після закінчення терміну не відповідає вимогам директиви, то директива може вступити в законну силу в країні-членові, після чого вона застосовується як така, подібно до ухвали. Директива зобов'язує держави-члени прагнути до поставленої в ній мети, але дозволяє національним органам вибирати форми і методи. Конкретні методи виконання завдання залишаються на розсуд національних органів. Наприклад, керуючись директивою про боротьбу з легалізацією незаконних доходів, всі держави-члени ввели в національне законодавство відповідні норми, проте сфери їх застосування, механізм взаємодії банківських і поліцейських служб, а також міра відповідальності в державах-членах помітно розрізняються. Директива вступає в силу за допомогою включення її положень в національне законодавство, для чого державам-членам відводиться певний термін. Проте в деяких випадках директива може застосовуватися безпосередньо: юридичні і фізичні особи, захищаючи свої інтереси, мають право безпосередньо апелювати до директиви, якщо вона не була у встановлений термін включена в національне законодавство.

Законодавство про охорону праці засноване на директивах. У сферу контролю з боку органів охорони праці входить, правда, і ухвала Європейських співтовариств про час їзди і відпочинку водіїв важкого транспорту. Ухвала застосовується, зокрема, до транспорту з санкт-петербурзького регіону до Фінляндії.

Рішення (decision), як і директиви, мають конкретних адресатів – ними можуть бути як держави-члени, так і інші суб'єкти права. Рішення наказує зробити конкретні дії і обов'язково в повному об'ємі для тих, кому воно адресоване. Рішення, як правило, ухвалюються для врегулювання виниклої конкретної проблеми (наприклад, для введення антидемпінгових мит, дозволу або заборони на злиття компаній, надання екстреної допомоги третім країнам і т.п.).

Рекомендації (recommendations) і висновки (opinions) не володіють обов'язковою силою. Вони є рекомендаційними актами, що декларують позицію інститутів Співтовариства з того або іншого питання.

Міжнародні угоди ЄС з третім країнами і міжнародними організаціями є складовою частиною права Співтовариства і обов'язкові як для інститутів ЄС, так і для держав-членів. Разом з основоположними Договорами і вторинним законодавством, міжнародні угоди мають пріоритет над національними законами і є актами прямого застосування і прямої дії, якщо тільки суть самих угод не передбачає іншого.

При цьому розрізняють угоди, що укладаються між Співтовариством і зовнішніми країнами, коли предмет договору повністю входить в компетенцію ЄС (наприклад, торгові угоди або угоди про асоціацію) і так звані «змішані» договори, що укладаються між, з одного боку, що діють спільно Співтовариством і державами-членами, а з іншої – з третіми країнами (наприклад, Угода про партнерство і співпрацю між РФ і ЄС 1994 р.). Для набуття чинності першого типу договорів досить їх схвалення інститутами ЄС, для другого – договори повинні бути не тільки схвалені інститутами ЄС, але і ратифіковані державами-членами відповідно до їх конституційних процедур.

Процеси ухвалення рішень в ЄС. Законотворчий процес в ЄС проходить три етапи: внесення пропозиції, його обговорення і ухвалення рішення. Право законодавчої ініціативи належить Комісії. Саме вона готує проекти рішень.

Для різних категорій законодавчих і нормативних актів передбачені різний порядок ухвалення рішень і, відповідно, різні процедури взаємодії між Комісій, Радою і Парламентом.

Амстердамський договір закріпив чотири основні процедури.

Процедура згоди парламенту, тобто схвалення або накладення вето на акт, що одноголосно приймається Радою, застосовується при рішеннях про прийом в ЄС нових держав-членів, визначенні завдань і повноважень Європейського центрального банку (ЕЦБ), при укладенні міжнародних договорів і ін.

Але є випадки, наприклад, при перегляді цін на сільськогосподарську продукцію, де одноголосно узгоджене Радою рішення не вимагає парламентської згоди. Тоді вдаються до процедури консультації. При цьому роль Парламенту обмежується ухваленням рекомендацій по законопроекту, які Рада може проігнорувати.

По основній масі питань, які Рада вирішує кваліфікованою більшістю, застосовується процедура сумісного рішення Ради і Парламенту. Вона поширена на питання, що стосуються свободи пересування робочої сили і послуг, зайнятості, захисту прав споживачів, транс'європейських транспортних і енергетичних мереж, освіти, культури, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, загальних принципів контролю за вказаними питаннями. Суть даної процедури, що передбачає два парламентські читання по законопроекту, зводиться до того, що Парламент має можливість остаточно відкинути абсолютною більшістю голосів рішення, сформульоване в Раді. Прийняти парламентські поправки до законопроекту Рада може, голосуючи кваліфікованою більшістю (для ухвалення поправок, що не дістали схвалення Комісії, потрібне одноголосне рішення). За відсутності належного числа голосів в Раді на користь парламентської поправки вона не приймається.

Набагато рідше застосовується процедура співпраці Ради з Парламентом. Вона збережена тільки для ряду питань, що відносяться до функціонування Економічного і валютного союзу. Як і процедура сумісного рішення, процедура співпраці передбачає два парламентські читання по законопроекту. В цьому випадку вето Парламенту може бути подолане одноголосним рішенням Ради. Діючи одноголосно, члени Ради можуть відхилити як і поправки до законопроекту, зроблені в Парламенті, так і схвалені Комісією. Але оскільки одноголосність в Раді часто недосяжно, йому фактично простіше прийняти парламентські поправки, чим наполягати на власному варіанті законопроекту.

В ході обговорення проекту у ряді випадків Рада звертається за додатковою консультацією в Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів.

Остаточне рішення по більшості нормативних актів приймає Раду. Згідно з Угодою про ЄС, рішення в Раді ухвалюються більшістю голосів, проте на практиці поширено голосування кваліфікованою більшістю. У останньому випадку держави-члени мають наступну вагу: Німеччина, Франція, Італія, Великобританія – по 10 голосів, Іспанія – 8, Бельгія, Греція, Нідерланди, Португалія – по 5, Австрія, Швеція – по 4, Ірландія, Данія, Фінляндія – по 3, Люксембург – 2. Разом – 87 голосів. Акти вважаються прийнятими кваліфікованою більшістю за умови, що вони зібрали принаймні 62 голоси «за».

Згідно Ніццськой редакції Договору про ЄС, з 1 січня 2005 при ухваленні рішень голосу держав-членів в Раді матимуть іншу вагу: Німеччина, Франція, Італія і Великобританія отримають по 29 голосів, Іспанія – 27, Нідерланди – 13, Бельгія, Греція, Португалія – по 12, Австрія, Швеція – по 10, Данія, Ірландія, Фінляндія – по 7, Люксембург – 4. Разом – 237 голосів. Акти вважатимуться прийнятими кваліфікованою більшістю за умови, що вони зібрали принаймні 169 голоси «за».

Коли число держав-членів ЄС досягне 27 для ухвалення рішення кваліфікованою більшістю буде потрібно 258 голосів «за» (вага голосу держав-членів в цьому випадку див. табл. 2).

Ніццській договір вводить в практику голосування в ЄС принцип подвійної більшості, який дозволяє зберегти за країнами «великої четвірки» (Франція, ФРН, Великобританія, Італія) контроль над процесом ухвалення рішень в Союзі, що розширюється на схід. Він полягає в тому, що на додаток до перерахованих вище умов голосу «за» повинні представляти ті держави-члени, сумарне населення яких складає принаймні 62% від загальної чисельності населення ЄС.

Поиск по сайту: