Українська культура в період загнивання та розвалу тоталітарної системи (1964 – 1980 - ті рр.)

Історичною закономірністю є той незаперечний факт, що негаразди в соціально-економічній сфері негативно відбиваються на культурі і духовному житті суспільства. В 70-80-ті рр. ця закономірність проявилась особливо яскраво.

Народна освіта - підгрунтя культури і духовності - перебувала в 60 – 80 - ті рр. в стані постійного експерементування, політизації, пристосування до потреб "комуністичного будівництва".

У 1966 - 1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через 10 років. Окрім нових дисциплін, ще недавно заборонених: кібернетика, генетика, - було введено курси філософії та політекономії соціалізму, об'єднані в спеціальний предмет - суспільствознавство. В напрямку розширення історії Комуністичної партії, трансформувався курс історії СРСР і курс історії УРСР. У восьмих класах було введено новий курс "Основи радянської держави і права".

У 1972 р. Центральний комітет КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову " Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи". Зазначений документ, а також прийняті в 1973 р. "Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту", багато в чому визначили особливості навчального процесу в наступні роки.

Їх прийняття означало, що віднині завданням шкіл та прирівняних до них закладів, є забезпечення середньою освітою кожного громадянина України, незалежно від його бажання і соціальної потреби. Положення про загальну обов'язкову середню освіту молоді було внесено до Конституції УРСР 1978 року.

Ці обставини ускладнили роботу шкіл, що повинні були виконувати замовлення держави без належного рівня матеріально-технічного забезпечення, при незадовільній дисципліні тієї частини учнів, яка не бажала вчитися. У 1979/1980 навчальному році в містах і селах працювало 23,4 тис. шкіл, у яких навчалося 7,5 млн. учнів. У 1980 р. середню школу закінчили 730 тис. юнаків і дівчат. Таким чином, Закон про обов'язкову середню освіту виконувався в передбачених параметрах. У кінці дев'ятої п'ятирічки абсолютна більшість випускників восьмих класів продовжувала навчання в середніх школах або - середніх спеціальних навчальних закладах.

Претворення радянських людей в "найбільш освічений народ світу" було включено до народногосподарських планів, а значить підлягало безумовному виконанню. В цих умовах почала широко практикуватися малоефективна вечірня та заочна форми навчання, куди майже примусово відправляли навчатися всіх, хто у віці до 45 років не мав середньої освіти.

Гучні заяви про охоплення майже 100 % наявної молоді середньою школою справили негативний вплив на якість навчання. Були введені жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за їх кількісними показниками. Велася активна боротьба з другорічництвом, за збереження учнівського контингенту. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Бюрократичні структури органів управління освітою принижували особистість вчителя, заохочували його до окозамилювання, оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки той педагог, який мав високі процентні показники в навчально-виховному процесі. Заробітна плата вчителя була низькою. Їх перевантажували не тільки основною роботою, але й чисельними "громадськими дорученнями", які аж ніяк не стосувалися їх основного призначення.

Особливі акценти в 60-80-х рр. робилися на трудовому вихованні учнівської молоді.Не маючи можливості повноцінно фінансувати цей процес, держава прагнула перевести "трудівництво" в розряд шефської допомоги державних підприємств і колгоспів школі. Це ставило школи в пряму залежність від результатів її допомоги колгоспові чи радгоспові влітку, а той - від суб'єктивної волі самих керівників господарств.Новим явищем у цій царині була організація навчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. На кінець 70-х років цими комбінатами було охоплено близько 2 млн. учнів.Зверталася увага і на те, щоб учні психологічно готувалися до роботи на виробництві безпосередньо в процесі одержання середньої освіти.

Найактивніше ця робота велася у сільських та селищних школах. У пресі, по радіо, телебаченню повідомлялося про ініціативи випускників загальноосвітянських закладів Черкащини, Полтавщини, Буковини, які цілими класами в повному складі йшли на роботу в колгоспи, радгоспи тощо. Такі заходи вважалися соціально престижними явищами, про них говорилося з найвищих трибун, хоча умови для роботи випускників не створювалися і вони незабаром стиха розбіглися хто-куди.

Антигуманний характер носила акція щодо закриття, особливо у сільській місцевості, малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. За 60-ті роки кількість загальноосвітніх шкіл у республіці зменшилась на 3160 одиниць, а у 1980 р. в Україні їх стало 20935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

Що стосується ремонту шкільних приміщень у канікулярний період, то він здійснювався так званим господарським способом (школа самостійно наймала ремонтників). Пізніше ці роботи виконували шефи. Нерідко вони тільки давали матеріали, а ремонт здійснювали вчителі та учні старших класів, батьки. Школа переймала всі негаразди суспільства.

У 70-80-ті рр. в школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. У листопаді 1978 р. згідно з рішенням вищого парт керівництва, Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки". "Удосконалення" знаменувало собою початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки та в її столиці українські й змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х років становили лише 28 %, а російські – 78 % від загальної кількості шкіл. У Донецьку, половина населення якого - українці, не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-980 рр. число україномовних шкіл в республіці зменшилося на 8,7 тис.

Але цим не обмежились. Тоталітарний режим прагнув до тотальної русифікації України.

У травні 1979 р. в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція "Російська мова - мова дружби і співпраці народів СРСР", на якій прозвучали заклики форсувати русифікацію загальноосвітньої національної школи. Через чотири роки, в травні 1983 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову "Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік". На виконання цього рішення центру партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. прийняло власну постанову. Всім тим, хто в Україні працював над поширенням російської мови, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі "за особливо складні умови роботи" одержували до заробітної платні 15-ти процентну надбавку.

Керівництво республіки, чутливо вловлюючи настрої центру, що стимулював процес "злиття націй", прагнуло проявити себе саме в сфері шкільної політики, перетворивши систему народної освіти в знаряддя русифікації підростаючого покоління. Стало звичайним явище звільнення учнів від вивчення української мови, літератури, яка ще залишалася в програмах російських шкіл в Україні. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обгрунтовували своє прохання "слабким здоров'ям дітей ", чи просто "небажанням вивчати українську мову". Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів. Українська мова виявилася непотрібною. Услід за школою, рідну мову ще рішучіше витісняли з вищих навчальних закладів, театрів, господарських, партійних і радянських органів. Більшість газет виходила російською мовою, а частина у дубльованому варіанті. Одночасно зменшувалась кількість видань українською мовою, у тому ж дубльованому варіанті, включаючи видання українською мовою, і для дітей. Якщо у 60 - ті роки на українському книжковому ринку понад 60 % книжкової продукції було українською мовою, то у липні 1990р. - менше 20 %.

Тенденція в освіті, пов'язана з розширенням професійної підготовки молоді, спричинила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Вона розширилась у 1959 - 1980 рр. в 1,3 раза, а її контингент збільшився більш як у двічі. Розширився перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів. Серед них були такі, що пов'язувалися з експлуатацією верстатів з числово-програмним управлінням, автоматичних систем, нафтогазопроводів, ремонту нових типів машин і обладнання. Значною мірою розширилася мережа середніх та сільських ПТУ, організується цільова підготовка педагогічних кадрів для них у спецтехнікумах та профільному Харківському інституті.

У 70-80 рр. істотних змін у діяльності вищої школи України не відбувалося, хоча загальна кількість ВНЗ збільшувалася. Притому лише деякі вузи Києва, Харкова, Одеси, Львова мали все необхідне для організації повноцінного навчального процесу. Чимало ВНЗ, використовуючи можливості галузевих міністерств, для яких готували кадри, активно реконструювали й розбудовували навчальні корпуси. Була здійснена реконструкція Львівського і Київського політехнічних інститутів, дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, зміцнена база Дніпропетровського і Київського університетів, Івано-Франківського інституту нафти і газу.

Вузи були зорієнтовані на досягнення головним чином кількісних показників, тобто розширення чисельності підготовлюваних кадрів з вищою освітою. Кількість студентів у 1980 р. збільшилась до 680 тис. Усього за 20 років вищу освіту здобули 2,5 млн. осіб. За цей час було підготовлено 3,8млн. фахівців із середньою спеціальною освітою. У 1980 р. в Україні, загальна кількість населення якої становила 50,1 млн. осіб, працювало 5,3 млн. спеціалістів з вищою і середньою освітою. Між тим, якість підготовки кадрів була недостатня, про успішність більше турбувалися викладачі, а не ті, хто навчався. Останні піддавалися критиці за неуспішність студентів.

Основою навчально-виховного процесу у вузах залишалося формування марксистсько-ленінського світогляду. У результаті вуз випускав не висококласного хірурга, інженера, вчителя, а запрограмованого виконавця волі політики партії, політизованого фахівця.

Істотні недоліки мали місце в справі організації виробничої практики студентів вузів і середніх закладів. Студенти здебільшого проходили її методом "спостереження з боку", а не безпосередньої участі у технологічному процесі. Щоправда, разючі зміни у цій справі відбувалися в сільськогосподарських навчальних закладах, особливо в технікумах. Вони були перетворені в радгоспи-технікуми і вже в силу цих обставин учні насправді проходили школу практичного виробництва, брали участь у всіх трудових операціях.

Вплив науки на розвиток людської цивілізації в 60- 80-ті рр. значно посилився.

В умовах науково-технічної революції наука все більше перетворювалась у безпосередню продуктивну силу. Не обійшов цей процес і СРСР. Враховуючи це, партійно-державне керівництво прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямків. На ХХІV з'їзді КПРС у 1971 р. було сформульоване завдання - "органічно з'єднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму". Але наростання кризи в суспільстві негативно позначилося і на стані науки в Україні.

Кількість науковців у республіці зросла в 1980 р. до 200 тис. осіб. В розрахунку на 1 тис. жителів це було значно менше, ніж у Російській Федерації. За деяким винятком, центр намагався зберегти провінційний характер української науки.

Як і в інших республіках СРСР, ефективність роботи вчених в Україні була недостатньою. Промислові підприємства, колгоспи, радгоспи не були зацікавленні в негайному впровадженню наукових розробок у виробництво, бо така політика належним чином не стимулювалась. Між розробкою і впровадженням, як правило, був настільки довгий проміжок часу, що "нововведення" встигало застаріти. За цих умов учені втрачали інтерес до результатів своєї праці. Лише на деяких пріоритетних напрямках - електрозварюванні, електрошлаковому переплавленні, обробці металів під високим тиском, матеріалознавстві тощо - українські вчені виходили на світовий рівень.

Центром наукових досліджень продовжувала залишатися Академія наук УРСР. На початок 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. осіб. У 1962 р. роботу АН УРСР очолив видатний спеціаліст у галузі електрозварювання Б.Патон.

Незважаючи на зростаючі обсяги державного фінансування, коштів на потреби науки, як і раніше, не вистачало. Тому значна частина підрозділів Академії наук та наукових колективів вузів розвивали госпрозрахункові дослідження, в тому числі Військово-промислового комплексу (ВПК). Це ставило наукові колективи у розряд виконавців конкретних технічних завдань, виключаючи можливість серйозного розвитку фундаментальних досліджень. А саме на вирішення першого комплексу завдань були зорієнтовані створені в цей час інститути проблем машинобудування, фізико-органічної хімії та вуглехімії, напівпровідників, теоретичної механіки та фізики тощо.

Та все ж у другій половині 60-80-х рр. учені республіки досягли значних успіхів. За короткий строк став світовим лідером у сфері порошкової металургії Інститут проблем матеріалознавства, першим директором якого був академік І.Францевич. У 1969 р. в умовах космічного вакууму і невагомості на кораблі "Союз-6" завдяки вченим Інституту електрозварювання вдалося вперше в світі провести зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

Певних зрушень було досягнуто також на окремих напрямках сільськогосподарської науки. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося 8 млн. га. В Україні були виведені сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що давали врожай на 50-55 ц вищий, ніж буряки багаторосткового насіння, а також ряд високоврожайних гібридів і сортів кукурудзи, соняшника.

Помітним явищем у суспільних науках стало завершення видання 26-томної "Історії міст і сіл України", у підготовці якої брало участь понад 100 тис. осіб. За цю унікальну працю її автори в 1976 р. були удостоєні Державної премії СРСР. Важливим результатом історичного осмислення дійсності, хоча і не позбавленого "білих плям" та ідеологічних штампів, стало завершення в 1979 р. Інститутом історії АН УРСР багатотомної "Історії Української РСР".

Суперечності й труднощі 60-80-х рр. не могли не відбитись на стані літератури і мистецтва України. Тоталітарна система потребувала художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації, посилення централізму і денаціоналізацію українського населення. Вона вимагала підкріплення авторитетом мистецтва витворених у партійних верхах беззмістовних тез про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищий тип людської цивілізації", про «нову історичну спільність людей - радянський народ», про "непорушну єдність партії і народу", про "соціалістичну демократію як вищий тип демократії", про "соціалістичний спосіб життя" і його переваги над буржуазним тощо. Замовлення верхів підкріплювалися високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Офіційним виконавцем волі партії були відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 членів. Ці спілки та їх партійні організації виконували також і функції тиску на "нестійких" чи непокірних. Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури і мистецтва, з'їзди, пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон'юнктурщина, пристосовництво, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву, пристосування під малорозвинені естетичні смаки більшості його представників. Усе це обгрунтовувалося необхідністю дотримуватися принципів партійності та народності в мистецтві, творити в руслі соціалістичного реалізму, ставити в центр художньої творчості трудящих, радянську людину, її боротьбу за побудову соціалізму і комунізму, оспівувати подвиги трудящих у роки громадянської і Великої Вітчизняної війни, змальовувати дружбу народів, інтернаціональну солідарність трудящих світу.

Незважаючи на "відлигу" 60-х років, більшість українських письменників залишалися на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. Серед них були і патріархи радянської літератури О.Корнійчук, М.Бажан, Ю.Смолич, М.Стельмах, які в 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їх прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії УРСР. Ці видатні письменники продовжували свою творчу діяльність у звичній для себе манері, створюючи колоритні образи героїв минулих десятиліть і сучасників.

Приклад офіційно визнаних майстрів прагнула наслідувати численна група пристосуванців - епігонів, яка працювала на замовлення верхів. Однак робітники колгоспники і службовці, яким були адресовані їх твори, не впізнавали себе, своїх батьків і дідів у викривленому, спотвореному світі штучних, далеких від життєвих реалій образів.

Та в Україні і в інших регіонах Радянського Союзу, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів в суспільстві, деформацію стосунків між людьми, девальвацію таких вічних загальнолюдських цінностей як честь, благородство, порядність, обов'язок, співчуття, взаємодопомога. З тривогою сприймали вони поширення в народі пияцтва, хабарництва, пристосовництва, розщеплення моралі на показну (для виступу на зборах, перед колективом, у пресі) і справжню (для внутрішнього вжитку, сім'ї, вузького кола однодумців). Їх увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов'язане з безконтрольною діяльністю на її території центральних відомств. Вони піднімалися до розуміння причин занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови як наслідку несправедливого, підпорядкованого становища України у складі Радянського Союзу, відсутності реального її суверенітету, права її громадян вирішувати свою долю відповідно до своїх інтересів.

Усі ці почуття яскраво відбивалися в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60-80-х рр. Ці твори знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. У той же час номенклатурні верхи України насторожено, а й то вороже сприймали їх. У 1968 р. з ініціативи тодішнього першого секретаря Дніпропетровського обкому Комуністичної партії України О.Ватченка розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман "Собор". О.Гончар одним із перших в українській літературі звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій у суспільному житті України в післявоєнних умовах. Про це у художній літературі й публіцистиці на повний голос заговорили лише через два десятиріччя. О.Ватченко назвав "Собор" "ідейнохибним" і "пасквільним". Цю несправедливу, упереджену критику підтримав і П.Шелест - перший секретар ЦК КП України.

Був підданий несправедливій критиці і фактично вилучений з обігу талановитий роман Р.Іваничука "Мальви", у якому задовго до появи відомого твору Чингіза Айтматова "І довше віку триває день" з його новелою про манкурта виведено суто український варіант манкуртизму - яничарство. Роман наповнений ідеєю незнищеності національної культури, свідомості, безсмертя українського народу. У задушливій атмосфері 70-80-х рр. зі своїми вільнолюбними художніми творами прагнули пробитися до українського читача Ю.Дрозд ("Мертва зона"), Є.Гуцало ("Південний комфорт"), письменники П.Загребельний, Р.Федорів, І.Чендей, І.Білик та інші.

Засудження і фактична заборона "Собору" знаменували собою відкритий перехід до "закручування гайок" в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П.Шелеста від керівництва Компартією України і обрання у 1972 р. на пост першого секретаря ЦК В.Щербицького упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парткерівництва республіки ще більше зросли.

Особливо яскраво демонстрував свою непримиренність до відхилень від партійної лінії в літературно-художній сфері Ю.Маланчук, висунутий В.Щербицьким на посаду секретаря ЦК з питань ідеологічної роботи. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були запідозрені у "націоналізмі" й "антирадянщині" й позбавлені можливості друкуватися. І.Дзюба, М.Лукаш, В.Некрасов і ряд інших були виключені зі складу Спілки письменників України.

Кінець "відлиги", наступ брежнєвської "повзучої реакції" негативно позначилися на творчості Ліни Костенко. Лише через 16 років після збірки "Мандрівки серця" вийшла її нова поетична ластівка, збірка "Над берегами вільної ріки". Поетесі - шістдесятниці, яскравій особистості, було важко пристосуватися до нових реалій.

Шість років оббивав видавничі пороги видатний твір Л.Костенко "Маруся Чурай" - роман у віршах, який вийшов друком тільки в 1979 р. і лише в 1987 р. удостоєний Державної премії України. Були зняті з виробництва збірки письменниці "Зоряний інтеграл" та "Княжа гора". Ці обставини свідчать про вимушене тривале мовчання поетеси, іскриста поезія якої йшла до читача тернистою дорогою цензурних обмежень і заборон.

Творча доля інших представників "шістдесятництва" в 70- 80-ті рр. була більш вдалою. До числа їх професійно добірних творів слід віднести вірші Івана Драча з книжки "Корінь і крона", ліричну збірку " На срібному березі" Миколи Вінграновського, "Розп'яття" Петра Скунця, "Таємниця твого обличчя" Дмитра Павличка, "Перевтілення" Віталія Коротича.

За вдалим виразом відомого українського кінорежисера Ю.Іллєнка, з трьох категорій бійців мистецького фронту, тих, хто перебував у окопах, боровся на передовій, і хто загинув, в аннали історії одразу ж входить третя.

В Україні це були ті, хто став жертвами судових процесів, платив за свої ідеали таборами, і там виявилася втраченою їх доля. Уся їх "провина" полягала в тому, що вони не пішли на компроміс з совістю, не погодилися на роль глашатаїв фальші й неправди, яка була уготована їм тоталітарною системою.

На всерозхресті люті і жаху,

На всепрозрінні смертного скрику

Дай, Україно, гордого шляху,

Дай Україно, гордого лику, -

Ці слова були написані Василем Стусом, одним із яскравих поетів України ХХ ст. Він пережив два арешти. У 1980 р. В.Стуса було засуджено на 10 років позбавлення волі і на 5 років заслання. Відомий російський правозахисник Андрій Сахаров писав: "Вирок Стусові - ганьба радянської репресивної системи".

У 1985 р. поет помер в одному з мордовських таборів, проживши 47 років. У 1989 р. його разом з прахом поета Юрія Литвина і філолога Олекси Тихого було перевезено і перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. Рішенням Ради Міністрів УРСР В.Стусу за поетичну збірку "Дорога болю" посмертно присуджено Державну премію Української РСР у галузі літератури за 1990 р. Саме таким, як В.Стус, українська література завдячує своїм збереженням у задушливій і жорстокій атмосфері 70-80-х рр.

Один з кращих літературних критиків 60-х років поет Іван Світличний вперше був заарештований у 1965 р., вдруге його заарештували у 1972 р. У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США направили лист до Л.Брежнєва із закликом звільнити І.Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування. Відповіді не було. Лише в 1983 р., напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва, продовжуючи напружено працювати. "Каторга, - писав про Світличного Іван Дзюба, - вбила його тіло, але розкрила його нові можливості думки. Несправедлива кара породила не лише біль страждання а й високий стан духу".

У нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них - заслужений державний хор ім. Верьовки, академічна хорова капела "Думка", заслужений ансамбль танцю УРСР ім. П.Вірського.

214 осіб об'єднувала спілка композиторів України, що мала свої відділення у Львові, Харкові, Донецьку тощо. Прекрасну, яскраву композиторським колоритом серію пісень створив на той час Платон Майборода, плідно працював уславлений композитор Олександр Білаш. Їх пісні звучали у всіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села.

У 1979 р. обірвалося життя уже відомого в Україні і всьому світові в свої 30 років композитора - пісняра, автора пісень "Червона рута", "Водограй" Володимира Івасюка.

У 1980-1982 рр., вперше після довгих років закритості, Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі. Світ особливо полонили елементи "незнайомої козацької екзотики", високий рівень акторського виконання в опері "Тарас Бульба" М.Лисенка.

Успішно прославляв оперне мистецтво Київський оперний театр. Всій Україні та поза її межами відомі його чудові виконавці класичних оперних партій, Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф'юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко та інші. Добре зарекомендувала себе Львівська опера, що має виняткової краси приміщення театру, цей театр значиться у світових каталогах унікальним пам'ятником будівничого мистецтва та архітектури, і за оцінкою знавців, за своєю красотою поступається в Європі лише Віденському. Заслуженою славою користувалися оперні театри Одеси, Харкова, Дніпропетровська.

У 70 – 80 - ті рр. пошесть русифікації охопила і театральне мистецтво. Менше 30 % професійних театрів республіки були українськими. Театральних закладів, які б ставили вистави мовою інших народів України, взагалі не існувало. І це в умовах коли в республіці проживало населення 130 національностей, в тому числі, болгари, євреї, угорці, молдавани тощо. У наступні роки становище ще більше погіршилося. В результаті в Одесі з шести театрів лише один залишався українським. У столиці України Києві з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. І.Франка, а один був змішаний, з російсько-українським репертуаром.

Друга половини 60 – 70 - х рр. стала періодом формування неповторного напрямку кіномистецтва - українського поетичного кіно. Його основу склали випущенні в цей час художні кінострічки "Камінний хрест" (режисер Леонід Осика), "Криниця для спраглих" (режисер Юрій Іллєнко, сценарій Івана Драча), "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" (режисер І.Миколайчук), "Тіні забутих предків" (режисер С.Параджанов).

Доля цих видатних картин, що увійшли до скарбниці світового кіномистецтва була досить складною. Фільм "Криниця для спраглих" взагалі не був випущений на екрани. "Тіні забутих предків", що побачив світ 1964 р., напередодні закінчення художньої відлиги, протягом 20 років не згадувався жодним словом.

Характерно, що долю будь-якого з кінофільмів, як інших витворів мистецтва, часто вирішувала не професійність режисури, виконавська майстерність акторів, а запальна владна критика.

Так для делегатів ХХІV з'їзду Компартій України був показаний кінофільм "Білий птах з чорною ознакою". Він викликав крикливу, упереджену критику секретаря Львівського обкому Компартій України В. Добрика. Фільм йому рішуче не сподобався, не прийшовся по душі. Ось того було й досить, щоб фільм не був випущений на екрани. Кінострічку врятувала європейська слава: незабаром на престижному міжнародному кінофестивалі вона була високо оцінена і відзначена премією.

Кіномитці в своєму розпорядженні мали пристойну базу. Діяло три кіностудії: Київська ім. О.Довженка, Одеська, Ялтинська. Але остання фактично була філіалом Московської кіностудії ім. М.Горького і в силу цих обставин на українському кінематографі ефективною була робота довженківської студії, що мала постійний штат акторів, режисерів і таке інше. Вона щороку працювала над 7-12 кінофільмами.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. Лише за 60 – 70 - ті рр. ними було споруджено 500 пам'ятників В. Леніну. І це при тому, що скульптури В.Леніна, в повний ріст чи напівфігури, були в кожній школі, училищі, технікумі, ВНЗ, на кожному промисловому підприємстві, в містах та селах. Тисячі і тисячі - їм не було ліку - виконані майстерно фахівцями і напівкарикатурно чи навіть карикатурно любителями - ентузіастами.

У центрі Києва було споруджено монумент на честь Жовтневої революції з фігурою Леніна в центральному ракурсі. Це в той час, коли буквально через два квартали, де закінчується Хрещатик і початкує вулиця Червоноармійська, на бульварі Т.Шевченка стояв пам'ятник тому ж Леніну.

8 травня 1976 р. у Дніпродзержинську, "на батьківщині Героя", було встановлено бронзовий бюст Л.Брежнєва.

До небагатьох справжніх творів монументального мистецтва цього часу слід віднести пам'ятники Лесі Українці у Києві і Тарасові Шевченку в Москві.

Важкими були 60 – 80 - ті рр. в житті Івана Гончара, видатного українського скульптора, автора пам'ятників М.Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончаром було зібрано колосальний етнографічний матеріал.

Плідну роботу по збагаченню національного художнього мистецтва здійснювали майстри пензля. Чимало з них відгукувались на заклики керівних інстанцій, малювали портрети передовиків, новобудови тощо. Але такий живопис дихав формалізмом і всім було зрозуміло, що ті полотна виготовлені на замовлення верхів, їм на догоду. Більшість майстрів славили природу рідного краю, відтворювали буття людини в реаліях природного оточення, виявляючи високий художній хист і смак. Люди з величезною естетичною насолодою милувалися полотнами М.Дерегуса, В.Чеканюка, Т.Яблонської, В.Шаталіна (Київ), М.Серветника (Львів), А.Єрделі, Ф.Манойла, Й.Кошая (Закарпаття), майстрів Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Одеси тощо. Високообдаровані художні полотна сприяли формуванню естетичних смаків народу, зберігали в людях людяне.

Таким чином, загальна соціально-економічна і політична криза в суспільстві справила негативний вплив на розвиток культури. В умовах небаченої раніше русифікації, тотального наступу на національну культуру постало питання про саме існування українського народу. Кращі представники української літератури і мистецтва всіма силами відсували цю загрозливу перспективу.

Поиск по сайту: