Розвиток літератури. Створення при університетах друкарень дало можливість видавати в Україні наукові праці, збірки української народної творчості

Створення при університетах друкарень дало можливість видавати в Україні наукові праці, збірки української народної творчості, журнали та альманахи, в яких здебільшого друкувалися твори з місцевого українського життя. Це — “Харковский демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), “Украинский журнал” (1824-1825), “Украинский альманах” (1831), “Ранкова зірка” (1833), “Киевлянин” (1840-1841). В цих журналах публікувалися матеріали про культурно-мистецьке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Сковороду, історичні дослідження “О малой России” І.Квітки, “Введение в Малороссийскую историю” М.Маркова, гумористичні нариси Г.Квітки-Основ’яненка, вірші П.Гулака-Артемовського “Пан та собака”, вірші декабриста В.Ф.Раєвського, твори І.П.Котляревського, Г.Квітки-Осно’яненка “Салдатский партрет”, Є.Гребінки “Будяк та конопляночка” та інші.

У 20-30-х рр. вийшло кілька збірок української народної творчості. Відомий у той час російський збирач і видавець народних пісень М.Цертелєв у 1819 р. видав збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней”. У 1833-1880рр. професор Харківського університету, відомий вчений-славіст І.Срезнєвський (1812-1880) видав три частини збірки “Запорожськая старина”, в яких опублікував чимало цінних історичних матеріалів про козацтво і Запорізьку Січ, а також зразків усної народної творчості.

У 1836 р. вийшла збірка “Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни”, упорядкована П.Лукашевичем, в якій вперше було представлено зразки народної творчості, що виникла за західно-українських земель.

Визначну роль в українській фолькльористиці у 20-40 рр. відіграв М.О.Максимович (1804-1873). Він упорядкував і видав три збірки українських народних пісень: “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народние песни” (1834), “Сборник украинских песен” (1849). Народну творчість М.Максимович вважав надбанням української культури, охоче збирав і вивчав її. В народних піснях, писав він, “звучить душа, сповнена почуттів”, а в казках - “освідчується фантазія народна”.

В 1854 р. цінну збірку українських народних пісень під назвою “Народние южнорусские песни” видав А.Метлинський.

У 30-40 роках з’являються статті і перші дослідження в галузі української народної творчості. Велике пізнавальне і художнє значення української народної творчості розкрив М.В.Гоголь у відомій статті “Про малоросійські пісні” (1834).

У 1834 р. М.Костомаров опублікував працю “Об историческом значении русской народной поэзии”. Усну народну творчість М.Костомаров досліджував у зв’язку з історією. Т.Г.Шевченко розглядав народну творчість у тісному зв’язку з визвольним рухом народних мас. Він вважав цю творчість неписаною історією народу, що виникла по живих слідах подій і передавалася з уст в уста з покоління в покоління.

У першій половині ХІХ ст. з’являється ряд праць і з історії України. Довгий час поширювалась у рукописах, а в 1846 р. була вперше надрукована “История Русов”. Багатство фактичного матеріалу, спрямованість проти турецьких, татарських, польських, російських загарбників, емоційно піднесений виклад забезпечили ”Истории Русов” популярність в ті часи. Її вплив позначився на другому виданні “Истории Малой России” (1830) Д.Бантиш-Каменского та “Истории Малоросии” (1842-1843) М.Маркевича.

З середовища українського народу вийшов геніальний письменник М.В.Гоголь. У 30-х роках побачили світ його славнозвісні “Вечори на хуторі біля Диканьки”, повість “Тарас Бульба” та інші твори на теми з українського життя. Творчість Гоголя надихала українських письменників на глибоке вивчення життя народу, на відображення його патріотичних почуттів, мужності у боротьбі з ворогами.

Визначні історичні події, суспільно-політичні процеси, що відбувалися в країні, настрої народних мас, вся сукупність конкретно-історичних обставин того часу наклали свій відбиток на світогляд і творчість українських письменників. В ряді кращих творів вони правдиво відобразили окремі сторони тогочасної дійсності та деякі події з історичного минулого українського народу. Дуже цінним у творчості перших класиків української літератури є насамперед показ життя селянства, міського простолюддя, людей праці. І.П.Котляревський перший в українській літературі створив справді народні, національні образи (Наталка, Микола, Терпелиха), втіливши в них високі моральні якості трудящих — працьовитість, чесність, вірність у коханні і дружбі, глибоку людяність та огиду до всого підлого, аморального. Значною мірою такими ж благородними рисами наділені й образи селян у творчості Г.Квітки-Основ’яненки (Маруся, Василь, Івга, Левко, в “Марусі”, “Конотопській відьмі” та ін.).

Трудящі люди у творах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Гребінки зображені із співчуттям, любов’ю. Водночас ці письменники піддавали критиці, хоч і не завжди прямій та сміливій, сваволю кріпосників, зловживання чиновників, духовну обмеженість панства. Моральна перевага представників народу над панством підкреслюється в усіх творах Котляревського, в більшості творів Квітки-Основ’яненка, Гребінки та Гулака-Артемовського.

Українські письменники цього часу виступали як художники-новатори. Особлива заслуга Котляревського полягає в тому, що він перший з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літератури. Щедро використавши багатство полтавської говірки, яка є складовою частиною полтавсько-києвського діалекту — основи української національної мови — Котляревський відіграв визначну роль у розвитку української мови. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Шашкевич, Гулак-Артемовський та ін.

Українська література того часу збагачувалася новими жанрами та засобами художнього зображення дійсності. І.Котляревський дав чудовий зразок бурлескно-травестійної поеми “Енеїда”, яка є неперевершеним твором подібного роду в світовій літературі. Він ввів в українську літературу жанр оди, опери-драми, дав зразки ліричних поезій, що стали народними піснями “Видно шляхи полтавські”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой я дівчина полтавка”, “Віє вітер горою” та ін. Квітка-Основ’яненко перший український прозаїк — писав повісті, оповідання, нариси, фейлетони; йому належить також кілька побутових п’єс, комедій. Гулак-Артемовський перший ввів в українську літературу жанр балади — “Твардовський”, “Рибалка”. Гребінка зробив перший переклад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, виступив як видатний байкар, написав ряд високопоетичних ліричних поезій (“Ні, мамо, не можна нелюба любити”).

Новий, вищий етап у розвитку української літератури почався з творчості Т.Шевченка. Т.Г.Шевченко ствердив критичний реалізм в українській літературі. У творчості Шевченка органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-кріпосницького ладу, тиранії, з прославленням героїв-борців за інтереси народу. Шевченко обстоював ідею єднання всіх слов’янських народів. З появою “Кобзаря” (1840) почалася нова доба в розвитку української літератури. В центрі уваги її передових діячів, що наслідували традиції Шевченка, стала непремиренна боротьба проти царизму, кріпосницької системи.

У 30-40-х роках ХІХ ст. в Україні виникає такий літературний напрям як романтизм. Характерною ознакою романтизму було розходження між суб’єктивними мріями художника і об’єктивною дійсністю. Але суб’єктивний підхід, що випливає з різного ставлення художника до дійсності, має неоднакове ідейне спрямування. Від того, як відноситься мрія до дійсного історичного розвитку, залежить суть романтизму. Соціальна суть творчості романтиків цього часу визначалася їх ставленням, з одного боку, до феодально-кріпосницької системи, з другого — до буржуазних відносин, що розвивалися в надрах феодалізму, та до антикріпосницької боротьби.

Виходячи з цього ми можемо назвати дві форми романтизму в українській літературі цього часу — прогресивну і консервативну. До першого відносилися Т.Шевченко та ін. До консервативного — О.Афанасьєв-Чужбинський, Л.І.Боровиковським, П.Куліш, А.М.Метлинський.

В ранніх романтичних баладах “Причинна”, ”Тополя”, Утоплена” та ін. Шевченко, використовуючи народну творчість, фантастику відобразив гнітючу кріпосницьку дійсність, в умовах якої страждали народні маси. Героїні цих творів — селянські дівчата — глибоко людяні, душевно багаті натури, вони прагнуть щастя, але не досягають його. Поет уболіває за них і, показує їх трагічну долю, цим самим протестує проти жорстокої дійсності. В цьому полягає революційна спрямованість романтичних балад Шевченка.

На противагу консервативним романтикам, які дивилися не вперед у майбутнє, а назад, в минуле, ідеалізуючи його, Шевченко оспівував події минулого з революційних позицій, показав народ як вирішальну силу в історичному процесі. У цих творах вперше в українській літературі широко використано мотиви й образи народних дум, пісень, переказів, в яких уславлено народні повстання проти польської шляхти й російського панства, проти турецько-татарських загарбників.

Визначним досягненням революційного романтизму Шевченка було створення образів позитивних героїв, що втілюють у собі його волелюбність, мужність, незламність у боротьбі проти соціального і національного гніту. Поет створює героїчно-романтичні образи Івана Підкови, Тараса Трясила, Гамалії, які діють у виняткових обставинах.

Прогресивний романтизм знайшов своє відбиття у творчості західноукраїнського письменника Маркіяна Шашкевича та в кращих творах інших учасників збірки “Русалка Дністрова”. М.Шашкевич у поезіях на історичні теми відтворює героїзм народу — його перемоги над королівським військом (“Болеслав Кривоусий під Галичем 1139”), перемогу козацького війська над шляхетським (“Наливайко”, “Хмельницького обступлення Львова”). Поет твердо вірить у майбутнє свого народу, закликає боротися за його визволення (“Разом к світлу, други жваві”, “Слово до вчителів руського язика”, “Думка” та ін).

У 30-40-х роках в петербурзьких і харківських альманахах виступили поети-романтики М.Петренко, В.Забіла, у творчості яких поряд з прогресивними тенденціями виявилися і консервативні. Їх твори друкувалися в альманахах “Ластівка”, “Сніп”, “Молодик”, “Южний русский зборник”. Багато поезій Забіли в свій час були невідомі і друкувалися лише в журналах у другій половині ХІХст.; збірками вони вперше були видані в 1906 р. у Києві та Львові.

З романтизмом тісно пов’язана художня творчість М.І.Костомарова (1817-1885). В його творчості відображаються переважно минулі часи, а також часи Київської Русі (“Ластівка”, “Співець Митуса”, “Пан Шульпіка” та ін.).

В українську літературу М.Костомаров ввійшов не тільки як поет, а й як перекладач творів Байрона, Шекспіра, та ін. письменників, а також як історик, філософ та критик. У 1843р. з’явилася його стаття “Обзор сочинений, писанных на малороссийском язике” в якій оцінював творчість І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М.Гоголя.

Все сказане вище говорить нам про те, що відбувся процес формування, нової української літератури, яка виникла в процесі складання українського народу в націю, в умовах дальшого розвитку буржуазних відносин, оформлення спільності економічного життя. Розвиток спільності економічного життя посилював і спільність психічного складу. Все це і виявилося в спільності розвитку культури України.

Культура українського народу розвивалась не ізольовано від інших народів. Саме в першій половині ХІХ ст. значно посилюються зв’язки української культури з культурою польського, чеського, болгарського та інших слов’янських народів. Визвольний рух у Росії, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії в першій половині ХІХст. сприяв посиленню культурних і політичних зв’язків слов’янських народів. А.Міцкевич - у польській літературі, П.Шафарик, Ф.Челаковський, Я.Коллар - у чеській літературі, Ю.Венелін — у болгарській, В.Караджич — у сербській вели активну боротьбу проти ворогів слов’янських народів — німецьких і турецьких загарбників, закликали слов’ян до єднання, до культурного зближення.

Величезну роль у зміцненні зв’язків української літератури з літературами слов’янських народів безперечно відіграла творчість Т.Шевченка. Ще за життя поета його твори з’явилися у перекладах російською мовою і стали відомі у всіх слов’янських країнах. Але не тільки у слов’янському світі стало відомим ім’я великого українського поета. Рядки його безсмертних творів залунали також французькою, німецькою, румунською, італійською, угорською, англійською та іншими мовами. Геніальна творчість Т.Г.Шевченка склала цілу епоху і вивела українську літературу на світову арену.

На початку 1861 року створено, по суті перший український журнал “Основа”, що виходив до кінця 1862 року. Очолювали його Костомаров, Куліш, Білозерський. Цей журнал за своїми програмними настановами здійснював політичну лінію “громад”.

В ньому друкувалися і твори демократичних письменників, ряд творів Т.Г.Шевченка (“Назар Стодоля”, уривки із щоденника, багато поезій, а також матеріали та спогади, зв’язані з шануванням пам’яті великого поета), деякі твори М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського та інших.

Протягом 1861─1863 рр. у Чернігові під редакцією Л.Глібова виходив щотижневик “Черниговський листок”, де друкувалися художні твори, фольклорні матеріали. Тут вміщувалися статті, замітки, в яких критикувалася реформа 1861р., підносилось питання про організацію і роботу недільних шкіл, про освіту жінок, про видання підручників українською мовою.

З 1882 року протягом 25 років у Києві виходив російською і частково українською мовою щомісячник “Киевская старина”. На його сторінках друкувались художні твори, матеріали з історії, фольклору етнографії.

З початку 80-х років в Україні видається ряд альманахів: нині відновлений “Рада”, виданий М.Старицьким у двох випусках (1883, 1884), “Луна” (1881), “Нива” (1885), “Степ”(1886), “Складка” (1887─1897). Тут друкувались твори Панаса Мирного, І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, поезії М.Старицького, драми І.Карпенка-Карого.

У Львові в ці роки виходив ряд прогресивних журналів, які за своїм змістом, ідейним спрямуванням протистояли офіційним виданням. Це журнали “Друг”, “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ”, “Житє і слово”. В усіх цих журналах провідне місце займали І.Франко, М.Павлик, та їх однодумці. Тут друкувалися повісті І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського та інші.

В цей період значно збагачується усна народна творчість, в якій знайшли своє відображення нові соціально-економічні процеси в пореформеному селі та місті. Виникають нові ліричні пісні, сатиричні і гумористичні вірші, оповідання, приказки, прислів’я, що відбивають життя народних мас, вимушену розлуку з рідним краєм, про еміграцію селян до Бразилії, Канади (“Закувала зозуленька”, “Ой чи воля, чи неволя”).

В 70-90-х роках видаються цінні фольклорно-етнографічні збірки, дослідження про усну народну творчість. Величезну роботу в цій справі проводив І.Франко (“Жіноча неволя в руських піснях народних”, 1883), “Студії над народними українськими піснями”, 1907). Значну фольклористичну діяльність проводив поет-демократ І.Манжура. Протягом багатьох років він збирав зразки усної народної творчості і публікував їх у різних збірниках, журналах.

М.Лисенко видав відому книжку ─ “Збірник українських пісень” у трьох випусках (1869─1876). В цей період виходять фольклорні збірники укладені М.Павликом, В.Гнатюком, І.Рудченком, Я.Головацьким. В Києві засновується “Юго-западный отдел русского географического общества” (1873─1876), який організував експедицію по Україні. Внаслідок цього було опубліковано “Труды етнографически - статистической экспедиции в Западнорусский край” у семи томах за редакцією П.Чубинського.

Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М.Драгоманов під назвою “Исторические песни малорусского народа” (1874 ─ 1875рр.) у співробітництві з В.Антоновичем.

В українській літературі в ці роки йшла боротьба передових письменників проти реакційної естетики. Літературно-естетичні принципи Шевченка близкуче втілені в його творчості, у творчості Вовчка та інших передових письменників наступних десятиріч. Вони мали вплив на формування суспільно-літературних поглядів Марка Вовчка, Федьковича, Глібова, Руданського, Свидницького. Погляди Шевченка на мистецтво були підхоплені і розвинені далі І.Франком, Панасом Мирним, Лесею Українкою, М.Коцюбинським.

Значні здобутки української демократичної літератури в цей період ─ творчість Марка Вовчка (Марія Вілінська). Її оповідання і повісті (“Три долі”, “Від себе не втечеш”, “Кармелюк”, “Невільничка”, “Ведмідь”, “Живая душа”, “Теплое гнездышко” та інші.) ─ це перші і кращі зразки гострої соціальної, антикріпосницької прози в українській літературі. Марко Вовчок глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини. Її високі моральні якості. Справжня народність письменниці, у творчості якої головними героями є волелюбні селяни-кріпаки, що щиро і хвилююче розповідають про своє життя, про панську наругу; простота, дохідлива мова, багатство народнопоетичних елементів ─ все це органічно зв’язано з загальною антикріпосницькою спрямованістю “Народних оповідань”. До речі, “Народні оповідання” радо привітав Тарас Шевченко.

В цей період посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії. Варто зауважити, що найбільшим поетом в українській літературі другої половини ХІХ ст. був Іван Франко. Йому вдалося поєднати в своїх творах традиції романтиків і Т.Г.Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд” та інші. Взагалі роль І.Франка у розвитку української культури важко переоцінити, він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, театру, соціальних проблем. Через школу І.Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Ряд визначних реалістичних творів, в яких правдиво показано історичні процеси і явища епохи, належить таким відомим письменникам, як Глібов, Руданський, Свидницький.

Л.Глібов, що добре знав життя народу, його побут, звичаї, етнографію, фольклорні традиції, ввійшов в українську літературу, як провідний творець реалістичної байки (“Вовк і кіт”, “Лебідь”, “Щука і рак”, “Вовк та ягня”, “Вовк і вівчар” та інші). Всього Глібов написав 107 байок. В його байках відбилися розум, мудрість, оптимізм і висока гідність народу, його презирство до визискувачів, до аморальності, розбещеності і тощо.

Значний вклад в літературу вніс С.Руданський ─ автор задушевних, глибоко гуманістичних поезій, творець нового, оригінального жанру ─ співомовок (“Два трупи”, “Вечорниці”, “Упир”, “П’яниця”, “Сиротина я безрідний”, “Гей, бики” та інші). В кращих з них своєрідно відбилися деякі національні особливості українського народу, його культури. В українській реалістичній прозі 50-60-х років визначне місце посідає творчість А.П.Свидницького (1834─1871), насамперед його повість “Люборацькі”.

В цей період на Буковині виступив видатний демократичний письменник Юрій Федькович (1834─1888), в поезіях і поемах, оповіданнях та повістях якого відображено життя Буковинського народу в умовах цісарської Австро-Угорщини (“Нічліг”, “Поезії Іосифа Федьковича”, “При виході”, “Сестра”, “З окружків”, “Лук’ян Кобилиця” та інші).

В ці роки в Україні плідно працював П.О.Куліш (1819─1897), який у своїх творах змальовував Україну та її минуле (“Старосветское дворище”, “Липовые пущи”, “Другой человек”, “Чорна рада”, “Листи з хутора” та інші). Він - родоначальник українського історичного роману «Чорна рада».

70-90-і роки в історії української літератури були періодом нового піднесення реалізму (в цей час з’явилося багато творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Франка, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Манжури, П.Грабовського). Однією із особливостей української літератури цього періду є її жанрове збагачення. В галузі прози письменники-реалісти створили повісті й романи світового значення, серед них романи Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”; повісті І.Франка “Борислав сміється”, “Захар Буркут”; І.Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я” та інші. Зростає українська поезія, поширюється політична, психологічна лірика; з’являється ряд нових історичних, соціально-політичних, філософських поем. Значно підноситься драматургія, пожвавлюється театральне життя. Блискучими зразками тогочасної класичної драматургії були драми і комедії Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.

Особливо велику увагу приділяли письменники створенню глибоко-психологічних жіночих образів, таких, як наприклад, Христя, Мотря з романів П.Мирного, Софія, Харитина з драм Карпенка-Карого, Анна з п’єси Івана Франка. Показ життя жінок ─ це одне із значних досягнень реалізму.

Одним із важливих джерел становлення і розвитку критичного реалізму в українській літературі була усна народна творчість. Фольклор сприяв збагаченню тематики, мотивів, художньо-словесних засобів літератури. Немає жодного письменника, в ідейному і творчому житті якого би фольклор не відігравав важливої ролі. Про це свідчать не тільки твори, в основу сюжету яких безпосередньо покладено ті або інші мотиви народної пісні і казки, а й такі монументальні зразки національної культури, як романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”, повісті “Кайдашева сім’я”, “Микола Джеря”, “Борислав сміється”, комедія “Хазяїн”, драми “Украдене щастя”, “Глитай, або ж павук” та інші. Органічний зв’язок з усною народною творчістю є однією з важливих національних особливостей української літератури другої половини ХІХ ст.

Письменники України далі розвивали літературну мову, блискуче користувались нею для правдивого зображення життя. Твори Панаса Мирного, Івана Франка, Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого та інших класиків яскраво ілюструють блискучий розвиток української літературної мови. Збагачення літературної мови відбувалось і далі на основі загальнонародної мови, використання усної народної творчості, виникнення нових слів, що відбивали нові суспільні процеси в країні.

Загалом українська духовна культура, в першу чергу, література цього періоду, продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, у показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне і національне визволення, в зображенні найтонших переживань і почуттів людини, її психології тощо. Національно-культурне відродження в Україні цього періоду заклало підвалини для відновлення української державності. Державотворчі процеси дали потужний поштовх до національного і культурного відродження України в наступному періоді її історії.

Поиск по сайту: