Економічний зміст та порядок проведення фінансової санації

Антикризова діяльність підприємства.

1. Особливості антикризового управління підприємством

2. Банкрутство підприємств як економічне явище

Економічний зміст та порядок проведення фінансової санації

1.Особливості антикризового управління підприємством

Підприємство створюється насамперед для задоволення потреб його власників і функціонує відповідно до їхніх цілей. Звідси діяльність підприємства повинна враховувати внутрішні стимули та зобов'язання (перед власником, акціонером, найманими працівниками). Водночас підприємство взаємодіє із зовнішнім середовищем (партнерами, контрагентами, фіскальною та фінансово-кредитною системою) і мусить виконувати перед ними зобов'язання і вимагати відповідного виконання зобов'язань іншої сторони перед ним. Тому для визначення кризового стану важливим моментом є аналіз співвідношення зобов'язань підприємства стосовно інших суб'єктів та їхніх зобов'язань щодо нього. На практиці такий аналіз починається з виявлення рівня задоволення зобов'язань підприємства.

Зобов'язання підприємства поділяються на дві групи-внутрішні та зовнішні. Перші виникають перед власниками (наприклад, з виплати дивідендів), найманими працівниками (з виплати заробітної плати) та ін. Зовнішні зобов'язання підприємства-це зобов'язання перед фіскальною системою (не сплачені в строк податки), фінансово-кредитною системою (неможливість погасити заборгованість перед банками або іншими фінансовими організаціями), зобов'язання перед контрагентами (з оплати товарів та послуг, надання послуг та поставок товарів тощо). Тому вихідним пунктом аналізу з метою встановлення необхідності вжиття антикризових заходів є чітке визначення усіх зобов'язань підприємства-внутрішніх та зовнішніх і причин, які перешкоджають їх виконувати.

Причини, що перешкоджають підприємству виконувати свої зобов'язання, також можуть бути внутрішні й зовнішні. До основних внутрішніх причин передусім належить недосконалий менеджмент, згідно з яким, наприклад, підприємство здійснило неефективні довгострокові фінансові вкладення, що не забезпечили зростання його доходу в передбачуваний період; підприємство обтяжене надмірними виробничими запасами, що не збільшують обсягів виробництва та грошових надходжень; підприємство виробляє готову продукцію, що не реалізується; утримує непомірну для нього соціально-культурну сферу або надмірну кількість Персоналу тощо. До подібних причин у сучасних умовах можна віднести неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробниками і споживачами існує значна кількість посередницьких ланок, у яких осідає переважна частина виручки.

Зовнішніми причинами невиконання зобов'язань можуть бути, зокрема, ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію підприємства з причин відсутності потреби в ній, високих цін, зниження платоспроможності, появи товарів-субститутів тощо. Такі ситуації можуть виникнути тоді, коли недобросовісні споживачі не здійснюють платежів за відвантажену продукцію або за надані послуги. У цих випадках підприємство, не маючи виручки, не може виконати своїх зобов'язань перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяльності. Можуть виникати ситуації різких змін податкової політики, вве­дення підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продукції, що також призводить до неможливості виконання підприємством своїх зобов'язань.

Зобов'язання підприємства мають чітко визначені терміни виконання, їх перевищення веде до застосування штрафних санкцій і набуття підприємством репутації ненадійного партнера, що поглиблює загальну недовіру до нього контрагентів і навіть власного персоналу. Невиконання підприємством своїх зобов'язань свідчить про два основні моменти; або менеджмент підприємства є недобросовісним і вважає можливим їх не виконувати (практика діяльності українських підприємств свідчить про масові випадки маніпулювання виручкою при байдужості до оплати праці робітників, або навпаки, здійснюється оплата праці в першу чергу, а потім залишки використовуються на платежі контрагентам): або підприємство справді не може виконати своїх зобов'язань. У першому випадку підприємство має можливість виконати свої зобов'язання за рахунок високоліквідних активів і продовжувати виробничу діяльність. У цьому разі кризовий стан підприємства не проявляється і неможливість виконати зобов'язання може бути відносною та тимчасовою. У другому випадку є наявною криза і потрібно вводити антикризове управління як єдиний спосіб продовжити діяльність підприємства у прийнятних для власників та суспільства формах.

У загальному плані кризовий стан підприємства обумовлюється браком власного ліквідного капіталу для забезпечення зростаючих боргових зобов'язань, нездатністю менеджменту підприємства вжити заходи для нейтралізації негативних явищ, відсутністю обґрунтованої реструктуризаційної програми. Такий стан може залежати також від збалансованості корпоративних інтересів власників підприємств і проявляється в основному як неплатоспроможність підприємства.

Одним із важливих моментів вивчення питань антикризового управління є необхідність більш чітко окреслити сутність цього поняття. Досить часто в спеціальній літературі антикризове управління пов'язують лише зі здійсненням заходів при банкрутстві і санації підприємств. На практиці антикризове управління виходить за межі таких процедур і охоплює комплекс заходів щодо повернення підприємства до стійкої прибуткової (або дохідної) діяльності.

Слід розрізняти антикризове управління й антикризове регулювання. Антикризове управління в цілому являє собою сукупність форм і методів реалізації низки взаємозв'язаних заходів, які мають загальну логіку, але розробляються і здійснюються на рівні окремих конкретних підприємств. При цьому таке управління повинно розроблятись у межах законодавчої і нормативної бази, яка існує на кожний період часу.

Антикризове регулювання здійснюється на рівні державних органів і являє собою формування відповідної законодавчо-нормативної бази, а також здійснення антикризових процедур державними органами загальної та спеціальної компетенції (наприклад. Агентством з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій України).

Антикризове управління здійснюється на двох стадіях: до банкрутства підприємства і на стадії банкрутства.

На першій стадії антикризове управління повинне містити систему заходів, які мають схожі риси з загальним управлінням підприємством, але водночас вирізняються певною специфікою. Оскільки кризовий стан проявляється поступово, то менеджери таких підприємств намагаються осмислити і розробити певні заходи для поліпшення стану підприємства. Як показує практика, такі заходи не можуть бути адекватними і реально здійсненними, оскільки фахівці на підприємствах зайняті переважно поточною роботою, часом їм не вистачає необхідних знань, іноді поліпшенню роботи заважають суто людські інтереси, бо особисту вигоду можна мати і в умовах кризового стану.

Бажано, щоб систему антикризового управління здійснювали спеціально призначені фахівці, а ще краще-запрошені спеціалісти з антикризового управління. При цьому особи, заінтересовані в оздоровленні Діяльності підприємства, повинні стежити за дотриманням прав таких фахівців і тим. наскільки їхні інтереси збігаються з інтересами місцевого менеджменту.

Систему антикризового управління майже кожний господарник бачить у зміні податкової політики, яка формується на макроекономічному рівні, але це лише одна з причин неефективності роботи підприємства. Таких причин багато, і полягають вони насамперед у нездатності менеджменту діяти в ринкових умовах господарювання, оцінювати коливання ринкової кон'юнктури, оптимізувати витрати виробництва тощо.

Розробленню системи антикризового управління має передувати комплексний аналіз стану підприємства з обов'язковим визначенням проблемних, або кризових, точок його діяльності. За даними зарубіжного досвіду прогнозування банкрутства можливе за 1,5-2 роки до появи очевидних ознак. Такий аналіз має бути комплексним і обов'язково охоплювати аналіз виробництва та збуту продукції, фінансовий аналіз, використання трудового потенціалу, аналіз витрат та ціноутворення та ін.

Для деяких українських підприємств проводиться спеціальний поглиблений аналіз їх фінансово-господарського стану з метою виявлення неплатоспроможних підприємств та організацій І віднесення їх до відповідного Реєстру. Основним завданням такого аналізу є оцінка результатів господарської діяльності за попередній та поточний роки, виявлення чинників, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники роботи підприємства, прийняття рішення про визнання структури балансу задовільною (незадовільною), а підприємства-платоспроможним (неплатоспроможним) та подання пропозицій Кабінету Міністрів України щодо доцільності внесення цього підприємства до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій.

Для проведення зазначеного аналізу використовуються такі джерела інформації:

- баланс підприємства за попередній рік та за звітний період;

- звіт про фінансові результати та їх використання за попередній рік та звітний період;

- звіт про фінансово-майновий стан;

- звіт із праці за попередній рік та за звітний період;

- звіт про витрати на виробництво продукції, робіт, послуг;

- розрахунок нормативу власних обігових коштів:

- розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

- звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію;

- зведена таблиця основних показників;

- звіт про рух коштів в іноземній валюті (для підприємств, на яких такий рух був чи є);

- висновки аудиторських перевірок;

- матеріали маркетингових досліджень;

- бізнес-план та ін.

На основі зазначеної інформації здійснюються розрахунки І проводиться аналіз з використанням показників та коефіцієнтів для фінансово-економічної частини аналізу (коефіцієнтів покриття, забезпечення власними коштами, абсолютної ліквідності, автономії, фінансової стабільності, оборотності оборотних засобів, оборотності запасів, показників фінансового лівериджу, періоду обороту оборотних засобів та ін.). Для аналізу господарської діяльності використовуються показники обсягу товарної продукції, вартості майна, собівартості товарної продукції, рентабельності, затрат на виробництво реалізованої продукції, прибутку, середньооблікової чисельності працюючих, середньомісячної заробітної плати та ін. У цілому аналіз базується на використанні усіх показників, які дають змогу визначити стан і тенденції в розвитку даного підприємства. Але для вироблення системи антикризового управління має бути проведений розширений аналіз, який передбачає визначення керованості підприємства та прагнень його персоналу, поглиблений аналіз зобов'язань, вироблення конкретних заходів щодо реалізації елементів системи.

На основі даних попереднього аналізу розробляється система анти кризового управління, яка передбачає низку взаємозв'язаних заходів, серед яких мають бути організаційні, виробничі, економічні, інвестиційні, зовнішньоекономічні, соціальні, екологічні та ін. Особливо необхідно виокремити такі напрями антикризового управління:

- аналіз керованості підприємством і заходи щодо підвищення її рівня;

- спеціальний аналіз співвідношення боргових зобов'язань;

- розроблення і здійснення програми не нарощування боргів;

- розроблення і здійснення програми погашення боргів;

- визначення і проведення необхідних змін виробництва;

- розроблення маркетингової підпрограми;

- розроблення і здійснення програми залучення інвестицій:

- проведення роботи з персоналом;

- розроблення і здійснення реструктуризації підприємства;

- визначення процедури банкрутства:

- розроблення і вибір варіантів санації підприємства.

Як свідчить практика, ці заходи можуть розроблятись у межах загальної антикризової програми і повинні узгоджуватися між собою.

Для розроблення комплексу антикризових заходів насамперед необхідно визначитись з можливостями їх здійснення. Річ у тім, що в умовах сконсолідованої власності на підприємствах існує цілий комплекс інтересів. Наприклад, для акціонерних товариств власники контрольних пакетів можуть бажати продовження діяльності підприємств, а власники блокуючих - довести підприємство до повного банкрутства й отримати при цьому якесь майно. Менеджмент при цьому може мати свої специфічні інтереси. Так, якщо виробнича діяльність орієнтована на роботу "в тіні", то особиста вигода набагато перевищує вигоду від нормально функціонуючого виробництва. Тому найважливішим є вирішення проблеми прийняття рішень, які будуть супроводжувати комплекс антикризових заходів, а це означає розв'язання проблеми власників.

Антикризові заходи можна розпочати з вирішення питання переходу власності. При цьому можна запропонувати кілька варіантів розв'язання проблеми. Це може бути продаж пакетів акцій інвесторами, не заінтересованими у збереженні прав власності на них іншим, заінтересованим інвесторам. Якщо такий інвестор може бути стратегічним, то водночас може бути вирішена проблема погашення боргів, розроблена і здійснена перспективна інвестиційна програма та інші необхідні заходи. Іншим варіантом може бути (для господарських товариств) збільшення статутного фонду шляхом емісії корпоративних прав, за рахунок коштів від такого збільшення можна провести погашення заборгованостей.

Але такі варіанти практично нездійсненні, бо вони передбачають механічне вирішення проблеми за рахунок припливу додаткових коштів. Крім того, як правило, інвестори не вкладатимуть кошти у разі збереження попереднього фінансово-виробничого стану на підприємстві. Тому обов'язковим елементом програми антикризових дій має стати поглиблена робота з боргами підприємства. Оскільки важливим показником кризового стану є неплатоспроможність, остільки необхідно визначити фінансові потоки на підприємстві і з'ясувати причину зростання боргів. Передусім необхідно проаналізувати співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості за статтями і джерелами їх виникнення. Навіть при позитивному співвідношенні цих показників не слід забувати про існування так званої безнадійної дебіторської заборгованості, яка для підприємства означає неможливість її отримати у якісь визначені строки. Передкризовий стан підприємства можливо виявити і за практичної відсутності зовнішньої кредиторської заборгованості, і за наявності значної дебіторської заборгованості, але безнадійної.

Тому важливим етапом антикризових заходів має стати не нарощування боргів підприємства. Для цього необхідно використовувати заходи стосовно кожного окремого виробництва, які можуть зводитись, наприклад, до консервації частини виробництв, виведення зайвих основних фондів, різкого зниження енерго- та ресурсоспоживання, скорочення персоналу, звільнення від соціально-культурної сфери та інші заходи. Як правило, такі заходи можуть здійснюватись шляхом реструктуризації підприємства.

Борги мають повертатись, і для відродження підприємства необхідно провести значну роботу щодо їх погашення. Як свідчить практика, розрахунки передусім проводяться по тих боргах, де за рахунок штрафних санкцій відбувається їх значне нарощування. Основним таким боргом є кредиторська заборгованість податковій системі. Тому для вирішення цієї проблеми (менталітет наших господарників такий, що усі чекають списання таких боргів) необхідно використовувати усі можливі законні заходи. Так, важливим їх напрямком мас бути активна робота з дебіторами щодо повернення боргів, що дасть змогу розрахуватись з кредиторами. Практика показує, що українські підприємства мають досить значну кількість виробничих і невиробничих запасів, які можуть бути реалізовані без збитків для господарської діяльності. У складних випадках слід визначати для реалізації навіть потрібні, але менш життєво важливі для діяльності підприємства активи.

Водночас з цією роботою має розроблятися програма зміни виробництва. В цілому вона повинна коригувати з маркетинговою програмою. Розроблення цих заходів має базуватись на зміні тенденцій, що склалися У розвитку підприємства, і враховувати зовнішні та внутрішні чинники.

Елементи маркетингової політики та зміни виробничої структури в програмі антикризових дій у цілому мають схожі риси з загальними маркетинговими та виробничими діями і відрізняються від загальних підходів своєю швидкістю, глибиною і підвищеною ризикованістю-як правило, у підприємств немає часу на апробування різних варіантів, з кризи потрібно виходити якомога швидше. Крім того, на розроблення цих програм впливає загальний негативний стан підприємства, повна відсутність джерел самофінансування. При деяких варіантах можливий пошук нових ринків збуту, маніпулювання цінами за рахунок зниження витрат, залучення зовнішніх інвестицій. Кардинальним кроком може стати навіть повне перепрофілювання виробництва, що тягне за собою необхідність розроблення комплексного бізнес-плану діяльності підприємства за нових умов.

Необхідним елементом антикризового управління є активна робота з персоналом підприємства. Відомо, що на більшості середніх і великих підприємств спостерігається надлишок зайнятих. Така ситуація має свої об'єктивні і суб'єктивні причини, але вона є одним із факторів, що спричиняють додатковий тиск на підприємство. За існуючої законодавчо-нормативної бази вивільнити працівників досить складно, тому в колективні угоди закладається можливість надання відпусток без збереження заробітної плати на тривалий час. Такий стан може тривати лише певний час і вимагає його вирішення. Розробляючи заходи, що стосуються поліпшення використання персоналу, потрібно насамперед виявити бажання і можливості працівників працювати в нових умовах, з'ясувати їх професійну підготовку та ініціативність, сприйняття ними цінностей фірми тощо.

Визначивши можливості проведення тих чи інших заходів антикризового управління, можна розробити і здійснити програму реструктуризації підприємства, яка являтиме собою здійснення усієї системи антикризових заходів або якихось її елементів. У сучасних умовах під реструктуризацією підприємства розуміють здійснення організаційно-економічних, правових та технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, організаційно-правових форм з метою підвищення ефективності виробництва, фінансового оздоровлення, збільшення випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції. Реструктуризацію підприємство платоспроможних підприємств здійснювалася Агентством з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій. Після ліквідації такого агентства на загальнодержавному рівні (2000р.) при Міністерстві економіки України створено госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства", яка виконуватиме більшу частину Функцій ліквідованого органу. Якщо підприємство не занесене до цього Реєстру, але має державні корпоративні права, що забезпечують реальну керованість, то реструктуризація проводиться за узгодженістю з Фондом державного майна України та іншими органами, які здійсню­ють державне управління.

У сучасних умовах найчастіше використовуються такі методи реструктуризації підприємств:

· об'єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юридичної особи;

· виділення окремих структурних підрозділів для приватизації або продажу;

· виділення окремих структурних підрозділів з утворенням на їх базі нових юридичних осіб у формі дочірніх підприємств або господарських товариств;

· створення холдингових компаній та дозволених чинним законодавством об'єднань:

· перепрофілювання підприємства;

· проведення процедури банкрутства підприємства.

Практика реструктуризації вітчизняних підприємств показала, що найчастіше використовувались такі форми реструктуризації, як поділ підприємств на окремі суб'єкти господарювання та створення холдингових компаній. Реструктуризація є елементом системи антикризового управління і має охоплювати бізнес-план розвитку підприємства, а при виділенні з нього або створенні за його участі нових юридичних осіб - бізнес-плани їх функціонування.

Якщо поглиблений аналіз показує, що за допомогою вказаних вище заходів проблема виходу з кризового стану не вирішується, то доцільно опрацьовувати можливості процедури банкрутства з можливою санацією підприємства. Така ситуація вказує на другу стадію антикризового управління підприємством - стадію банкрутства.

2. Банкрутство підприємств як економічне явище

Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" установлює визначені зовнішні ознаки абсолютної неплатоспроможності (банкрутства). Відповідно до ст.1 Закону неплатоспроможність – це нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну оплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через поновлення платоспроможності (через проведення судових процедур банкрутства) [2].

Далі Закон встановив такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір заборгованості і термін прострочення. Розмір заборгованості встановлений у сумі 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Причому, до складута у розмір грошових зобов'язань, по яких формуються вимоги кредиторів, не включаються: неустойка (пеня, штраф); фінансові санкції, збитки, вимоги по відшкодуванню шкоди, заподіяного життю і здоров'ю громадянина; зобов'язання по виплаті авторської винагороди; зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичними особами, що виникають від такої участі.

Наявність перерахованих зовнішніх ознак неплатоспроможності боржника характеризують її абсолютність (стійкість) і дають підставу ініціювати процедуру банкрутства. У свою чергу абсолютна неплатоспроможність буває двох видів: зворотна та незворотна. Зоротна неплатоспроможність характеризується можливістю відновлення (реанімації) платоспроможності боржника через різні санаційні механізми процедури банкрутства. Необоротна неплатоспроможність означає можливе відновлення платоспроможності боржника винятково через ліквідаційну процедуру. Таку неплатоспроможність установлює суд шляхом визнання боржника банкрутом. Боржника може визнати банкрутом тільки господарський суд.

Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:

1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно з'являється банкрутом юридично.

2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства.

3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку.

4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оманукредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку [23].

Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх можна класифікувати в такий спосіб.

Внутрішні фактори:

1. Дефіцит власного оборотного капіталу як наслідок неефективної виробничо-комерційної діяльності чи неефективної інвестиційної політики.

2. Низький рівень техніки, технології й організації виробництва.

3. Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок - високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу.

4. Створення наднормативних залишків незавершеного будівництва, незавершеного виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити” в борги, що може бути причиною його банкрутства.

5. Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

6.Відсутність збуту через низький рівень організації маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентноздатності продукції, виробленню цінової політики.

7.Залучення позикових коштів в оборот підприємства на невигідних умовах, що веде до збільшення фінансових витрат, зниженню рентабельності господарської діяльності і спроможності до самофінансування.

8.Швидке і неконтрольоване розширення господарської діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться наступні:

1. Економічні: кризовий стан економіки країни, загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не підсилу підприємству.

2. Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

3. Посилення міжнародної конкуренції в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу.

4. Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

5. Неплатоспроможність пов'язана з недосконалим податковим законодавством (провина держави), коли підприємство, одержавши від покупця кошти, повинне сплачувати податки. Виходить парадокс — невигідно бути законослухняним суб'єктом. Якщо сплатиш усі податки, не одержавши гроші від покупця, то станеш банкрутом, і навпаки, не сплатиш податків — можна сподіватися на їхню відстрочку чи прощення, але банкрутом не будеш.
Банкрутство є, як правило, наслідком спільної дії внутрішніх і зовнішніх факторів. У розвитих країнах з ринковою економікою, стійкою економічною і політичною системою руйнування суб'єктів господарювання на 1/3 зв'язано з зовнішніми факторами і на 2/3 - із внутрішніми.

Таким чином, у законодавчій і фінансовій практиці існує декілька видів банкрутства підприємств. Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не дивлячись на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана з зовнішніми факторами.

Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори, тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї справи.
Кредитором, в розумінні ст. 1 Закону, є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Процедура банкрутства виникає тоді, коли вичерпано всі можливості отримання заборгованості шляхом позовного провадження або іншого досудового вирішення. Чинне законодавство України передбачає дві підстави для порушення справи про банкрутство боржника: справу може бути порушено за заявою кредиторів або на підставі заяви боржника. Подача кредитором до господарського суду заяви про визнання боржника банкрутом є однією з форм здійснення кредитором свого права звернення стягнення на майно боржника. Як вже було вказано вище, згідно Закону, підставою для порушення справи про банкрутство є заява боржника або кредитора. При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом при наявності наступних умов:

1. Якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника за грошовими зобов'язаннями (в т.ч. по виплаті заробітної плати, сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів) сукупно складають не менш трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

2. Якщо вимоги не були задоволені боржником протягом трьох місяців з дня встановленого для їх погашення строку.

3. Якщо вимоги є безспірними [2].

Таким чином, порушення провадження в справі про банкрутство відбувається за заявою або кредитора (кредиторів) або боржника. Поданню заяви передують певні умови, вказані в Законі, за наявності яких можна порушувати провадження в справі.

Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5—2 роки до появи його очевидних ознак.Цілком можливим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу.

Для виявлення потенційної загрози банкрутства підприємства та своєчасного розроблення запобіжних заходів використовують спеціальні методи його прогнозування - тестування та дискримінантний аналіз.

Слід зазначити, що аналіз ймовірності банкрутства підприємства може здійснюватися на основі як неформалізованих, так і формалізованих моделей. Неформалізовані моделі прогнозування банкрутства ґрунтуються на фундаментальному підході, який передбачає при визначенні ймовірності оголошення підприємства - об'єкта дослідження - банкрутом урахування максимальної кількості чинників через обробку фінансової інформації, отриманої як із внутрішніх, так і зовнішніх джерел. Специфіка організації прогнозування банкрутства на основі фундаментального підходу дає змогу використовувати таку модель для потреб внутрішнього планування, не відносячи її до складу комплексного фінансового аналізу.

Більшість сучасних українських підприємств знаходяться в кризовому стані, який вимагає впровадження активних антикризових заходів. Це вимагає від менеджменту підприємства конкретних скоординованих дій з виходу з нього. Для цього необхідне чітке розуміння процесів, що протікають на даний момент на підприємстві. У зв'язку з цим виникає необхідність у визначенні суті концепції активного антикризового управління, на яких стадіях розвитку кризи його необхідно застосовувати і за допомогою яких фінансових процедур, що існують на даний момент, його необхідно здійснювати.

Найбільшого поширення в сучасній фінансовій літературі набули моделі Альтмана, Спрінгейта та інших авторів, які по суті являють собою моделі обробки вхідної інформаційної бази на основі розрахунку інтегрального показника фінансового стану підприємства - об'єкта дослідження.

Модель Альтмана (Altman Z-score) є результатом обстеження та дослідження автором 66 підприємств (у яких 50 % були визнані банкрутами, а інші продовжували функціонувати) із використанням 22 фінансових показників і являє собою п'ятифакторну модель дескриптивного аналізу ймовірності банкрутства підприємства - об'єкта дослідження - комбінацію із найважливіших чинників для оцінки рівня ймовірності банкрутства підприємств, що досліджуються. У 1977 р. Альтман удосконалив власну модель, сформулювавши ZETA™ модель. Із комерційних міркувань математична структура ZETA™ моделі автором не була оприлюднена, що не дає змоги проаналізувати підвищення рівня якості моделі Альтмана. Загалом модель Альтмана мас такий вигляд:

Z = 1,2А +1,4В + 3,3С + 0,6Д +1,0Е, (1.1)

де А = робочий капітал/загальна вартість активів;

В = чистий прибуток/загальна вартість активів;

С = чистий дохід/загальна вартість активів;

Д = ринкова капіталізація компанії (ринкова вартість акцій)/ сума заборгованості;

Е = обсяг продажу/загальна вартість активів.

Якщо значення Z < 1.8, то імовірність банкрутства дуже висока; при Z = 1.81–2.7 – імовірність банкрутства висока; якщо Z = 2.71 – 2.99 –банкрутство можливе; при Z = 3.0 і > – імовірність банкрутства дуже низька. Точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить 95% [ 26, 128 ].

Модель Спрінгейта записується таким виразом

Z = 1,3А + 3,07В + 0,66С + 0,4Д, (1.2)

де, А = робочий капітал/загальна вартість активів;

В = прибуток до сплати податків/ загальна вартість активів;

С = прибуток до сплати податків/короткострокові зобов’язання;

Д = обсяг продажу/загальна вартість активів.

Якщо значення Z менше ніж 0.862, підприємство є потенційним банкрутом з імовірністю 92% [ 26, 129 ].

Також використовують таку модель оцінки ризику банкрутства.

R = 8,38 К1 + К2 + 0,054К3 + 0,63 К4 (1.3)

де R – показник ризику банкрутства підприємства;

К1 – оборотний капітал / вартість активів;

К2 – чистий прибуток / власний капітал;

К3 – дохід від реалізації продукції / вартість активів;

К4 – чистий прибуток / загальні витрати [ 26, 129 ].

Імовірність банкрутства підприємства, залежно від значення R, приведена в таблиця.

Поиск по сайту: