Глава 10. Технології профілактики адиктивної поведінки у молодіжному середовищі

1. Адиктивна поведінка: поняття і сутність

2. Форми і методи профілактики адиктивної поведінки серед учнівської молоді

Глава 11. Технології соціально-педагогічної роботи з дітьми вулиці

1. Загальна харектиристика явища дитячої бездоглядності та безпритульності

2.Технології взаємодії суспільних інституцій у процесі здійснення

соціально-педагогічної підтримки дітей вулиці

Глава 12. Технології роботи соціального педагога її пенітенціарних закладах

1. Основні завдання і принципи перевиховання

2.Методи соціально-виховної роботи з неповнолітніми, засудженими у виховних колоніях

Глава 13. Технології організації молодіжного дозвілля

1.Теоретичні основи дозвіллєвої діяльності у молодіжному середовищі

2.Методика організації дозвілля дітей та молоді

ПЕРЕДМОВА

Процес становлення нової професії завжди не позбавлений помилок і протиріч. Найбільш складними є питання змісту діяльності професій соціальної сфери. Особливо це стосується соціальної педагогіки як спеціальності, яка інтенсивно розвивається, узагальнюючи і впроваджуючи досвід соціально-педагогічної діяльності та розширюючи інноваційний пошук інтеграції теоретичних, практичних і технологічних знань. Реальна і перспективна область професійної діяльності соціального педагога надзвичайно широка і різнопланова. Вона включає спектр специфічних різновидів соціально-педагогічної діяльності, в залежності від об'єкта, на який вона спрямована. І кожен з цих різновидів професійної діяльності соціального педагога повинен бути забезпечений відповідними, адекватними змісту роботи методами, методиками, технологіями.

А відтак стає очевидним, що соціальний педагог необхідний і в дитячих лікарнях та санаторіях; і в медичних реабілітаційних центрах для дітей з обмеженими можливостями; і в наркологічних диспансерах для неповнолітніх; і у виправних закладах, значну частину контингенту яких складає молодь, і в багатьох інших закладах та організаціях, які вже існують або з'являться у найближчий час у відповідь на потреби соціальної сфери, що активно розвивається. Тому підготовка соціальних педагогів передбачає засвоєння ними великого обсягу фахових знань і умінь. І саме оволодіння технологіями соціально-педагогічної роботи визначає ефективність цієї діяльності. Ця мета досягається у процесі вивчення навчального курсу «Технології соціально-педагогічної роботи». Наявність такого курсу, який би спирався на цілий комплекс інших дисциплін, змістовно мав би інтеграційно-аналітичний характер є об'єктивною необхідністю в системі підготовки соціальних педагогів. Запропонований навчальний посібник ставить перед собою мету допомогти студентам у засвоєнні даного курсу, що обумовлює його структуру і зміст.

Цей посібник «Технології професійної діяльності соціального педагога» є спробою узагальнення і систематизації технологічного підходу до сучасної соціально-педагогічної діяльності. В ньому розкриваються теоретичні основи технологій соціально-педагогічної діяльності, а також запропоновані різні технологічні підходи до розв'язання найбільш типових на сьогоднішній день соціально-педагогічннх проблем, оскільки охопити всі напрямки соціально-педагогічної діяльності, враховуючи їх різноманіття, неможливо. У підготовці даного видання автором залучались новітні публікації і розробки провідних фахівців у галузі соціальної педагогіки і соціальної роботи, які вказані в списках літератури до кожної глави, а також використаний власний досвід викладання навчального курсу “Технології соціально-педагогічної роботи” для студентів спеціальності «Соціальна педагогіка»

Посібник містить навчально-методичний матеріал для проведення лекційних занять, питання для самоконтролю та рекомендовану літературу, яка охоплює основні монографічні джерела стосовно конкретних тем курсу. У першому розділі розкрито зміст технологічного підходу до сучасної соціально-педагогічної діяльності з точки зору теоретичних засад технологій визначеної діяльності та їх характеристики.

У другому розділі запропоновані загальні технології соціально педагогічної діяльності, які можуть бути використані у роботі з різними категоріями клієнтів. У третьому розділі узагальнено матеріали практичного застосування спеціальних соціально-педагогічних технологій у роботі з сім’єю, дітьми та молоддю. Матеріали посібника можуть бути використані студентами, соціальними педагогами, соціальними працівниками, учителями, практичними психологами та співробітниками громадських організацій, орієнтованих на діяльність у соціальній сфері.

Розділ 1.

ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО СУЧАСНОЇ

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 1

1 Теоретичні засади технологій соціально-педагогічної роботи

Сутність соціально-педагогічної діяльності.

Соціально-педагогічна діяльність як суспільне явище являє собою своєрідну модель діяльності, спрямованої на розв’язання завдань соціального виховання і соціально-педагогічного захисту.

Соціальне виховання – турбота суспільства про підростаюче покоління та створення суспільством, державою, приватними та громадськими структурами відповідних умов для фізичного, психічного і соціального розвитку особистості.

На сучасному етапі становлення соціально-педагогічної діяльності її концептуальні і процесуальні складові базуються на грунті соціальної роботи, яка з одного боку має грунтовніші засади та історію, а з іншого боку – частина функцій у структурі соціальної роботи є явно соціально-педагогічними. Згідно точки зору Василькової Ю.В. та Василькової Т.В., даний вид діяльності за замістом є соціальною роботою, що включає педагогічну діяльність і спрямована на допомогу дитині, підлітку, молодій людині в самоорганізації, встановлення нормальних відносин в сім’ї, школі, у суспільстві. Тому очевидно, що призначення соціально-педагогічної діяльності є здійснення компетентної соціально-педагогічної допомоги населенню, підвищення ефективності процесу соціалізації виховання і розвитку дітей, підлітків і молоді.

Ця соціально-педагогічна модель визначена як модель практики соціальної роботи орієнтованої на допомогу індивіду або соціальній групі, що потрапили у складну життєву ситуацію, через систему інститутів - сім'ю, школу, позашкільні, виховні, реабілітаційні та інші заклади.

Ми поділяємо думку провідних науковців та дослідників у галузі соціальної роботи (А.Й.Камська, О.Г.Карпенко, Л.І.Міщик, В.А.Поліщук), що соціальна робота здійснюється соціальними працівниками і соціальними педагогами.

Об'єктом соціальної роботи може бути будь-яка людина, яка добровільно звернулася за допомогою і потребує її. В ролі об'єкта може виступати одна особа, група людей чи сім'я, незалежно від їх відмінностей (раси, статі, мови, релігії, національності, переконань і соціального походження).

За характером потреб об'єкти соціальної роботи можна поділити на три групи: перша - соціально незахищені люди, друга-маргінальні і третя - особи з відхиленнями у поведінці.

Об'єкти за своїм складом можуть бути досить неоднорідними - від людини, яка втратила людську подобу (жебрак, алкоголік, наркоман, безпритульний), до цілком забезпеченої, але не здатної перебороти ті чи ті складні, проблемні або негативні обставини та прояви у своєму житті. Це дає можливість скористатись, розробленими в теорії соціальної роботи, ризиковим, ресурсним і проблемним підходами, які дозволяють конкретизувати об'єкти соціально-педагогічної діяльності.

Ризик визначається як ситуативна характеристика діяльності. Соціально-педагогічний ризик - врахування і врегулювання небажаних, соціально або педагогічно неприйнятних факторів і наслідків, що загрожують життю, здоров'ю та повноцінній соціалізації особистості.

Фактори адаптації до ситуації ризику у різних груп населення різні. Ті групи неповнолітніх, які залежно від поєднання об'єктивних і суб'єктивних причин максимально піддаються різним соціальним і соціально-педагогічним ризикам, називають «групами» або «категорія-ризику». Типовими представниками «групи ризику» вважаються дезадаптанти, девіанти та делінквенти.

Кількість «груп ризику» наразі значно збільшилась. До них належать сироти, соціальні сироти, безпритульні, безнадзорні, а також діти з неблагополучних сімей, сімей безробітних, дистантних сімей та мігрантів і інші. Такі соціально-вразливі групи населення об'єктивно і суб'єктив­но перебувають у стані потенційного ризику. Особливу групу складають обдаровані діти.

Ресурсний підхід - визначає арсенал засобів та спроможність для виконання будь-якого завдання або удоскона-лення тих або тих дій, особливо коли вони мають надзвичайним характер чи здійснюються в критичній ситуації.

Ресурси в соціально-педагогічній діяльності розглядаються з точки зору їх природи, джерел і корисності застосування:

- внутрішні або зовнішні по відношенню до особистості, колективу, групи

- офіційні (формальні) або неофіційні (неформальні)

- реально існуючі або потенційні (приховані)

- керовані з точки зору їх використання

Як і соціальна робота соціально-педагогічна діяльність повинна сприяти найбільш повному ефективному і скоординованому виявленню і застосуванню внутрішніх матеріальних і соціальних ресурсів. Вона передбачає створення і реалізацію програм діяльності, що спрямовані на активізацію внутрішніх ресурсів особистості і забезпечення її зовнішніми ресурсами.

Людина розглядається як комплекс ресурсів, здібностей, можливостей, які використовуються для досягнення бажаної мети. Її життєвий потенціал складається з внутрішніх ресурсів, які застосовуються особисто, в процесі створення сприятливих умов для здійснення необхідних дій або в результаті виникнення кризової ситуації. Здатність впливати на інших, визначати хід подій, можливість досягати успіхів залежить від володіння необхідними ресурсами.

Нормальний процес соціалізації є реакцією відповідно на гармонію або дисгармонію між внутрішніми ресурсами і властивостями індивіда, з одного боку, і зовнішніми ресурсами та особливостями життєвої ситуації, з другого. Виснаження соціальних ресурсів, обмеження в їх реалізації сприяє появі різного роду соціальних проблем.

Соціальні проблеми - соціальне протиріччя, що усвідомлюється людиною (групою) як значима для неї невідповідність між метою і результатом. Ця невідповідність виникає в результаті відсутності або нестачі засобів для досягнення мети і виявляється у незадоволенні соціальних потреб.

Проблемні ситуації в соціальному житті існують у будь-якої дитини як у організму, що росте і розвивається. На кожному етапі розвитку дитина і її оточення виявляють протиріччя між новим і наявним рівнем соціальних якостей, не своєчасна зміна норм і оцінок протидіє створенню відповідних умов і в результаті виникають різного роду проблеми на шляху самостійного вирішення життєво важливих завдань.

Науковцями і практиками визначені такі проблеми в житті дитини:

- проблеми, пов'язані зі збереженням психічного здоров'я дитини, розвитком людини, самовизначенням дітей і підлітків;

- проблеми, пов'язані з неблагополуччями родини, порушенням прав дитини та насиллям;

- проблеми, пов'язані з неадекватною і девіантною поведінкою, дезадаптацією дітей і підлітків у соціальному середовищі;

- проблеми, пов'язані з конфліктами та морально-психологічним кліматом у школі, мікросередовищі.

Суб'єктами соціально-виховної роботи виступають спеціалісти, що надають допомогу. Вони також є неоднорідними, враховуючи соціально-виховні інститути, що спеціалізуються у наданні того певного виду допомоги на основі законів і законодавчих актів, визнаних державою.

Соціальна робота набуває свого розвитку, якщо враховуються такі особливості:

• добровільність (допомога має надаватися, виходячи з добровільного звернення);

• своєчасність;

• персоналізація (допомога повинна здійснюватись персонально кожній особистості);

• повага (допомога не повинна принижувати честь і гідність людини, її самооцінку і самоповагу);

• активізація клієнта (основний зміст допомоги полягає в оволодінні людиною спроможністю до самостійного вирішення своїх проблем);

• комплексність (надається допомога, яка має бути спрямована на зняття небажаної емоційної напруги і на ліквідацію причин, які викликають такий стан у людини);

Таким чином, соціально-педагогічна діяльність має значні можливості для подальшого розвитку, враховуючи потреби соціуму та активний розвиток соціально-виховних інституцій, здатних до продуктивної реалізації відповідних технологій.

2. Професійний портрет соціального педагога і соціального працівника

Очевидно, що провідним суб'єктом соціально-педагогічної діяльності є соціальний педагог. Проте соціальне виховання і соціально-педагогічний захист ефективні тільки у випадку активної позиції тих, на кого вони спрямовані, самої особистості, її сім'ї, групи спілкування.

Конкретизація діяльності соціального педагога випливає із його основних функцій: діагностичної, прогностичної, комунікативної, реабілітаційної, корекційної. Для реалізації цих функцій соціальний педагог повинен мати фундаментальну професійну підготовку, знання в різних галузях психології, педагогіки, фізіології, економіки, законодавства, статистики; володіти інформацією про сучасні політичні, соціальні й економічні процеси в суспільстві й критично їх оцінювати; вміло контактувати і взаємодіяти з різними типами клієнтів; мати професійний такт, який може допомагати викликати симпатію і довіру у клієнта, зберігати професійну таємницю, проявляти делікатність у всіх питаннях, що стосуються сторонньої людини; вміти оперативно приймати потрібне рішення навіть в екстремальних ситуаціях.

Взявши за основу характерні ознаки особистості і співвідносячи їх з новими професіями - соціальною роботою і соціальною педагогікою, їх гуманістичною сутністю, можна визначити такі групи цінностей цієї діяльності.

• Цінності, які відображають специфіку професійної діяльності альтруїстичного характеру (допоможи тому, хто потребує допомоги).

• Цінності етичної відповідальності перед професією (соціальний педагог і соціальний працівник захищає гідність і цілісність професії, дотримується етичних принципів і норм, примножує знання і розширює місію соціально-педагогічної роботи).

• Цінності, пов'язані з потребами самореалізації, самоствердження, самовдосконалення особистості соціального педагога і досягнень у професійній діяльності.

Метою соціально-педагогічної роботи є налагодження балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю і відповідальністю особистості перед суспільством. Виходячи з того, що головною метою соціально-педагогічної роботи є турбота про людину, розкриття можливостей особистості, сім'ї, суспільства, відповідно її можна розглядати як особистісну службу допомоги.

Діяльність соціального педагога поширюється на всі вікові категорії дітей і дорослих; здійснюється у різних сферах їх життя (навчання, праця, відпочинок, спілкування), передбачає взаємодію всіх інститутів соціалізації, активізацію виховних функцій суспільства, сім'ї і особистості.

Діяльність соціального педагога зорієнтована на роботу з усіма категоріями дітей і дорослих, з сім'ями (незалежно під наявності у них проблем) з пріоритетом виховних завдань. На відміну від педагога, який працює у навчальному закладі, у соціального педагога на першому місці - не навчаюча і освітня роль, а виховна функція соціальної допомоги і захисту. Робота соціального педагога покликана стимулювати і активізувати різносторонню діяльність добровільних працівників, педагогічної спільноти. Спеціаліст в області соціальної педагогіки покликаний інтегрувати, усувати розрізненість у діяльності всіх соціальних інститутів не взагалі, а на конкретному рівні.

Завдання соціального педагога – включити у соціальну роботу різноманітні благодійні, добровільні організації, фонди милосердя і культури, творчі спілки, церкви та інші організації, підприємства і заклади.

На основі вище перерахованих основних функцій соціального педагога можна визначити загальні якості спеціаліста.

1. Високий професіоналізм, компетентність у різноманітних проблемах, високий рівень загальної освіти і культури (в тому числі і духовної), володіння суміжними спеціальностями і знаннями з педагогіки, психології, юриспруденції та ін.

2. Доброта, любов до людей, душевність, доброзичливість, чуйність, бажання прийняти чужий біль на себе, милосердя, людяність, відчуття співпереживання і емпатія.

3. Комунікабельність, вміння правильно зрозуміти людину і поставити себе на її місце, гнучкість і делікатність, тактовність у спілкуванні, вміння слухати, спроможність підтримати іншого і стимулювати його на розвиток особистих сил, вміння викликати довірливе ставлення до себе, організаційні здібності.

Оцінка діяльності соціального педагога повинна здійснюватись за її реальними результатами з урахуванням стажу, накопиченого досвіду роботи та на основі глибокого аналізу процесу діяльності, а також думки учнів, колег, працівиків закладів, які причетні до соціально-педагогічної діяльності. Під час аналізу беруться до уваги початковий рівень стану проблеми, досягнуті результати, особливості соціально-педагогічної діяльності, її новизна. Аналізуючи рівень професіоналізму соціального педагога, потрібно оцінити розвиток його особистісних, морально-психологічних якостей, оскільки даною професією можна оволодіти лише в індивідуально - особистісному контексті (В.А.Сластьонін).

Таким чином, готовність соціальних педагогів до виконання професійної діяльності необхідно розглядати на трьох рівнях:

- особистісна готовність соціального педагога;

- процес діяльності (в якому втілюються теоретична і технологічна готовність педагога);

- результативність діяльності.

Функціонально розрізняють такі складові готовності спеціаліста до професійної діяльності: морально-психологічна або мотиваційна, науково-теоретична і практична. Сукупність потреб і мотивів, що характеризують спеціаліста, складають його мотиваційно-потребову сферу. Структура мотиваційної сфери фахівця, який досягнув вищого рівня сформованості особистості, передбачає наявність у нього домінуючих мотивів, які підпорядковують собі інші потреби і мотиви, що набувають у його життєдіяльності провідне значення.

Мотиваційна готовність виражається у загальній орієнтації на професії типу «людина-людина», в подальшому формуванні мотиваційно-цілісного ставлення до професії соціального педагога і соціального працівника. Практична ж діяльність формує його соціальні і професійні позиції. Вона пов'язана з виконанням різноманітних соціальних ролей: посередника поміж дітьми і дорослими, поміж сім'єю і соціальними службами; порадника, друга, експерта, психотерапевта, помічника та ін. Оволодіння різними ролями визначає рівень професійної компетентності соціального педагога, що характеризує єдність теоретичної і практичної готовності до здійснення соціально-педагогічної діяльності.

3. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога.

Спілкування це сукупність зв'язків і взаємовпливів, які виникають і закріплюються між людьми в процесі спільної діяльності. Регулятором цих зв'язків є соціальні норми, тобто зразки відносин, поведінки, взаємодії, що виробляються в соціальних групах або в суспільстві в цілому. Ці норми поширюються завдяки механізмам соціального контролю. На порушників чекають нормативні санкції (осудження, докір, покарання), з допомогою яких група прагне повернули їх до нормативної поведінки.

Кожний акт спілкування впливає на наше життя в цілому, але, крім того, у ньому реалізуються кілька функцій, завдяки яким ми досягаємо мети. Контактна функція - встановлення стану обопільної готовності приймати та передавати повідомлення і підтримувати взаємний зв'язок до завершення акту.

Інформаційна - обмін повідомленнями (описами), запитаннями та відповідями.

Спонукальна - заохочення партнера або ж самого себе (стимулювання й аутостимулювання) до виконання певних дій.

Координаційна - взаємне орієнтування й узгодження дій, коли йдеться про спільну діяльність.

Пізнавальна - адекватне сприйняття і розуміння сенсу повідомлення, а також взаємне розуміння одне одного (намірів, установок, переживань, станів партнерів).

Амотивна - або неусвідомлений «обмін емоціями», або ж один з партнерів збуджує в іншому певні емоції.

Встановлення відносин - усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків.

Впливова функція спрямована на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера (намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оціночних критеріїв тощо).

У реальному процесі спілкування може переважати та чи та функція або декілька з них. Це залежить від того, який зміст партнери вкладають у конкретний акт спілкування. Людина, знайома із психологічними основами спілкування, впливає на партнера одночасно у різних напрямках. Вона чітко визначає, чого прагне досягти, й обмежує взаємодію необхідним і достатнім.

Взаємодія повинна базуватися саме на комплексі функцій. Керівник може розповісти підлеглим про якийсь факт для того, щоб вплинути на їхню поведінку або погляди (спонукальна та амотивна функції). Батьки можуть страждати від того, що втратили контакт із дитиною-підлітком, і в процесі спілкування намагаються його відновити на новому рівні відносин. А підліток, спілкуючись з батьками, більше за все потребує розуміння з їх боку, бо висловити те, що відчуває, він сам не завжди в змозі.

Традиційно розглядають три найголовніші сторони спілкування. Це: передача інформації (комунікація), взаємодія (інтеракція) і взаємосприйняття (перцепція). Комунікативна сторона спілкування - це обмін інформацією між людьми. Інтеракція (взаємодія) - це обмін діями, вчинками. Перцептивна сторона процесу спілкування - це взаємосприйняття партнерами одне одного, інтерпретація одержаних результатів, взаємооцінювання тощо.

Обмін інформацією можливий тоді, коли партнери використовують єдиний код. Інформація виходить від донора (це суто наукове визначення) до реципієнта. Донор передає не тільки відомі йому факти, а й своє ставлення до них, власний погляд, вибирає якнайточніші слова, речення, інтонацію. Рнципієнт повинен розшифровувати це повідомлення, тобто під зовнішньою словесною оболонкою побачити саме те, що «транслює» йому партнер.

Розбіжність між тим сенсом, який вкладає в повідомлення учасник, і тим, що прочитує в цьому повідомленні його партнер, нерідко призводить до конфліктів. Річ у тім, що однакові слова, дії, звертання можуть нести для двох людей різні смисли, які до того ж суттєво доповнюють інтонація, міміка і пантоміміка, різний життєвий досвід партнерів, різні прогнози на майбутнє. Нерідко виховний вплив на дитину невдалий тому, що дитина не може правильно «розшифрувати» висловлення дорослого, бо ще не вміє цього робити.

Отже, для підвищення ефективності соціально-педагогічної роботи спеціаліст має досконало володіти знаннями й уміннями професійної комунікації, а також вміти адекватно їх застосовувати у відповідній сфері та ситуації.

Поняття «компетентність»у широкому розумінні цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість.

Вчені при визначенні моделі компетентності, зазвичай, визначають такі рівні:

1)компетентність як здатність до інтеграції знань і навичок, до використання її в умовах змін зовнішнього середовища, в якому відбуваються постійні зміни;

2)концептуальна компетентність;

3)компетентність в емоційній сфері, в галузі сприйняття;

4) компетентність у конкретних сферах діяльності.
Окрім того, професійна компетентність соціального працівника і педагога повинна включати також і особисті якості, а також сукупність умінь і навичок, що забезпечують функціонування процесу спілкування з клієнтами і колегами. Отже, професійну компетентність соціального педагога можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію -необхідною умовою її ефективності.

Виходячи із загальних теоретичних положень та особливостей діяльності соціального педагога, можна визначити перелік якостей особистості, необхідних для успішного спілкування. До них можна віднести спрямованість, при якій інші люди могли б бути в центрі системи цінностей, рівень розвитку пізнавальних інтересів, культура емоційної сфери, уміння вибрати оптимальний спосіб поведінки, спосіб спілкування з іншими людьми, знання власних особливостей та вміння на основі цих знань свідомо управляти своєю поведінкою.

Паралельно із поняттям «комунікативні уміння» використовуються поняття-синоніми: «компетентність у спілкуванні» або «комунікативна компетентність». Причому комунікативна компетентність розглядається як «компетентність у міжособистісному сприйнятті, міжособистісній комунікації, міжособистісній взаємодії».

Отже, комунікативну компетентність можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процесу.

Враховуючи характер соціально-педагогічної роботи, однією із важливих і необхідних якостей працівника є комунікабельність. У загальнолюдському плані це явище багатогранне і включає комплекс компонентів, серед яких основними виступають такі: комунікабельність (здатність відчувати задоволення від процесу комунікації), соціальна спорідненість (бажання перебувати у товаристві, серед інших людей), альтруїстичні тенденції.

У загальному розумінні комунікативність - це психологічна готовність людини до організаційно-комунікативної діяльності. Соціально-педагогічна діяльність у будь-яких умовах залишається організаційною і комунікативною, тому комунікативність для соціального працівника - це не лише соціально-психологічна, але й професійно значуща якість.

Проте комунікативність оцінюється не лише кількістю контактів соціального працівника з різними людьми. Необхідно враховувати емоційний «тон» цих контактів, який може бути позитивним, нейтральним і негативним. Тому, доцільно розмежувати такі якості, як контактність і комунікабельність соціального працівника,котрий легко вступає в контакт з людьми, але при цьому може викликати у партнерів по розмові емоційно негативний «тон» спілкування, може називатися контактним, але не комунікабельним. Комунікативність завжди супроводжується емоційно-позитивним тоном спілкування.

Тому соціальний педагог повинен володіти такими комунікативними і професійно значущими якостями:

- стриманість, урівноваженість (володіння собою, уміння керувати емоціями і організовувати рівне, спокійне спілкування без прояву роздратування, гострого тону тощо);

-доброзичливість, привітність у спілкуванні з людьми (готовність сприяти благополуччю інших людей, прояв співучасті і щирості у спілкуванні з ними);

-повага (прояв поваги до інших у процесі спілкування, шанобливе ставлення до них, визнання їх гідності тощо);

-довіра, відкритість (прояв довіри до клієнта);

-оптимізм (соціальне світовідчуття, яке концентрує життєлюбство у домінанті добра);

-внутрішня енергія, впевненість у собі, які поєднуються з високим рівнем контролю, справедливість, організаторські уміння і навички;

-педагогічний такт, який підказує фахівцю найбільш делікатну лінію поведінки;

-емпатія (здатність до співпереживання);

-рефлексія (усвідомлення соціальним педагогом того, як він сприймається партнером по спілкуванню).

Варто враховувати і той факт, що спілкування - це двосторонній процес, в якому беруть активну участь і здійснюють вплив один на одного і соціальний педагог, і клієнт. Тому всі можливі комунікативні якості особистості соціального педагога проявляються у залежності від комунікативних характеристик клієнта. Це змушує соціального педагога враховувати особливості клієнта, а також реалізовувати індивідуальний підхід до особистості, беручи до уваги особливості характеру, темперамент, здібності, життєвий досвід, соціальне становище з врахуванням усіх особливостей клієнта, а також ситуації спілкування. Соціально-педагогічне спілкування, як і будь-яка діяльність, має певну структуру і логіку самого процесу, який включає: задум, втілення задуму, аналіз, оцінка. Це потребує від соціального працівника уміння дотримуватись певних етапів, які можна трансформувати на його діяльність.

1. Моделювання спілкування з клієнтом у процесі підготовки до безпосередньої діяльності (прогностичний етап). Відбувається своєрідне планування комунікативної діяльності соціального працівника відповідно до цілей і завдань взаємодії та соціально-педагогічної ситуації, з урахуванням особливостей клієнта.

2. Організація безпосереднього спілкування з клієнтом у період початкової взаємодії з ним (комунікативна атака). При цьому враховується настрій клієнта, готовність до спілкування, прогнозується темпоритм, ініціативність з боку соціального працівника.

3. Управління спілкуванням у соціально-педагогічному процесі - важливий елемент професійної комунікації. На стані управління спілкуванням соціального працівника необхідне вміння спонукати клієнта до взаємодії, організовувати діалог, здійснювати корекцію спілкування з урахуванням реальних умов.

4. Аналіз реалізованої системи спілкування (співвіднесеність мети, засобів і результатів) та моделювання спілкування на прогнозовану діяльність.

У структурі професійної діяльності соціального педагога проявляється його стиль спілкування. Під стилем спіл-кування розуміють індивідуальну стабільну форму комунікативної поведінки спеціаліста, яка проявляється у будь-яких умовах взаємодії: у ділових і особистих відносинах, у стилі керівництва і виховання, способах прийняття рішень і розв’язання конфліктів, у наборі прийомів психолого-педагогічного впливу на клієнта. Сформований стиль свідчить про досягнення спеціалістом рівня комунікативної майстерності.

Стиль спілкування має свої характеристики, в яких проявляються:

- домінуюча мотивація особистості;

- спеціальна здатність до співпереживання і розуміння інших людей;

- прояв рівня власної гідності;

-спрямованість особистості і у зв'язку з цим вибірковий характер впливу на людей.

Узагальнення класифікацій стилів спілкування, запропонованих як вітчизняними, так і зарубіжними авторами, дозволяють розкрити найбільш загальні риси стилів спілкування, в яких відображається ставлення соціального педагога до клієнта та характер їх взаємодії.

1. Авторитарний стиль. У соціального педагога виразно простежуються його установки. Він призупиняє ініціативу в оцінках, категоричний, домінує тон керівника, проявляється нетерпимість до заперечень.

2. Ліберальний стиль - анархічний, соціальний педагог не проявляє активності, ініціативи, легко піддається впливам, проблеми клієнта розглядає формально, не прагне виявити й усунути причини. Результати праці такого спеціаліста не цікавлять. Такий стиль спілкування лише посилює стан пригніченості клієнта і ще більше ускладнює проблему.

3. Демократичний стиль спілкування проявляється в особистісному підході до кожного клієнта з урахуванням його індивідуальних особливостей і досвіду. Соціальний педагог прагне окреслити мету спільної діяльності і донести її до свідомості клієнта, підключає його до спільного вирішення проблеми. При цьому передбачається відкидання негативних установок, стереотипів і суб'єктивізму в оцінках. Правильно підібраний стиль спілкування соціального працівника як загально професійний, так і індивідуальний сприяє вирішенню цілого комплексу завдань стосовно тієї чи іншої людини.

У практичній діяльності всі стилі спілкування зводяться до двох типів - діалогічний і монологічний. Якщо у монологічному спілкуванні взаємодія соціального педагога і клієнта будується на підпорядкуванні і виконанні однієї зі сторін (клієнта), то у діалогічному спілкуванні, яке є найбільш радикальним і ефективним в організації продуктивних характерів, проявляється взаємодія, взаємовплив, що допомагає досягти прогнозованих результатів.

Міжособистісне спілкування сприяє уникненню догматизму і формалізму і переходу до демократичного стилю спілкування. Основними особливими ознаками діалогічного спілкування є:

- рівність позицій соціального працівника і клієнта, при якій здійснюється взаємовплив один на одного, формується бажання ставати на позицію іншого, взаємна повага і довіра;

- відсутність оцінок, повне прийняття клієнта таким, яким він є;

- формування у соціального педагога і клієнта подібних установок стосовно однієї і тієї ж ситуації;

- особливе емоційне забарвлення спілкування, щирість і природність, взаємне проникнення у світ почуттів і переживань;

- здатність учасників бачити, розуміти і активно використовувати широкий і різноманітний спектр комунікативних засобів, включаючи невербальні.

Результатом такого діалогу спілкування, на думку психологів, є формування активної особистісної позиції в учасників діалогу, яка стає основою самовиховання і самовдосконалення. У процесі діалогічного спілкування клієнт вступає у рівноправні відносини з метою спільного (разом із соціальним працівником) вивчення і вирішення ситуації, яка розгортаються. Тому такий тип спілкування вважається значно ефективнішим, ніж монологічний тип, розбуджує емоційну сферу, проводячи у почуттях динамічні зміни. Цей тип спілкування обов'язково впливає і на волю, розвиваючи наполегливість при відстоюванні своєї думки, або спонукає до мужності при відмові від власної позиції, якщо фахівець усвідомив її помилковість.

Важливим засобом посилення дії різних типів спілкування є також і невербальне спілкування (поза, міміка, жести). Невербальна поведінка у процесі взаємодії соціального працівника і клієнта виконує такі функції: створення образу партнера по спілкуванню; здійснює корекцію характеру і психологічного змісту спілкування (стосовно мовлення); регулює просторові і часові параметри спілкування; підтримує оптимальний рівень психологічної близькості між учасниками спілкування; маскування «Я-особистості»; ідентифікація партнерів по спілкуванню, соціальна стратифікація; показник статусно-рольових відносин; відображення якості і змін взаємовідносин партнерів по спілкуванню; формування цих відносин; економія мовленнєвого повідомлення; уточнення, зміни, розуміння словесного повідомлення; посилення емоційної насиченості сказаного, афективного ставлення, розрядки, регуляції процесу збудження; показника загальної психомоторної активності учасника спілкування (темп, інтенсивність, гармонія рухів) та ін.

Добре розуміння соціальним педагогом невербальної поведінки дозволяє йому найбільш повно і ефективно застосовувати щодо клієнта комплекс психолого-педагогічних прийомів, які реалізуються згідно з професійною етикою.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібн. - К., 1997.

2. Методика и технологии роботи социального педагога: Учеб. пособие для студ. / Б.Н.Алмазов, М.А.Беляева, Н.Н.Бессонова и др. под ред. М.А.Галагузовой. - М., 2002.

3. Міщик Л.И. Профессиональная подготовка социального педагога (педагогический, психологический и управленчес-кий аспекти). - Запоріжжя 1996.

4. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка. - Запоріжжя: ЗДУ, 1999.

5. Павленок П.Д. Введение в профессию «Социальная работа»: Курс лекций. - М., 1998.

6. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. проф. А.Й.Капської - К., 2000.

7. Шептенко П.А., Воронина Г.А. Методика и технология работы социального педагога: Учебн. пособие для студ./ под ред. В.А.Сластенина - М., 2001.

8. І'ригорьева Е.А. Основы конструктивного общения. -М, Из-во Совершенство, 1997

9. Комунікативна професійна компетентність як умова взаємодії соціального працівника з клієнтом / за ред. А.Й. Капської. – К.: ДЦССМ, 2003.

10. Тетерський С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. – М.: Академический проект 2000.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Дати визначення і характеристику поняття «теорії соціально - педагогічної роботи».

2. Розкрити структуру суб'єктів і об'єктів соціально-педагогічної роботи.

3. Визначити цілі і особливості соціально-педагогічної діяльності

4. Визначити суть поняття «готовність до професійної діяльності» соціального педагога.

5. Дайте загальну характеристику функціональному навантаженню процесу спілкування.

6. Як впливає загальна структура спілкування на реалізацію комунікативної функції соціальним педагогом у роботі з клієнтом.

7. Покажіть взаємозв'язок професійної ролі соціального педагога зі стилем спілкування.

Поиск по сайту: