Шанхайська організація співробітництва

Шанхайська організація співробітництва (ШОС, the Shanghai Cooperation Organization, SCO) є субрегіональною міжурядовою міжнародною організацією. Вона була утворена 15 червня 2001 року в місті Шанхай (КНР). До ШОС входять шість країн-членів - Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан. Штаб-квартира організації знаходиться в Пекіні. Офіційні робочі мови - російська та китайська. Першим виконавчим секретарем ШОС у травні 2003 року призначено колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла КНР у РФ Чжан Дегуана.

Загальна площа держав-членів ШОС становить 30 млн. 178,4 тис. кв. км, що дорівнює 3/5 площі Євразії, а населення - 1,526 млрд осіб. Це – приблизно чверть усього населення земної кулі. Що стосується економічного потенціалу, він містить у собі одну з найбільш могутніх і динамічних у світі економік – економіку КНР.

Символіка ШОС включає білий прапор із зображенням у центрі емблеми організації. На емблемі в центрі - символічне зображення Східної півкулі Землі з обрисами земної суші, що займає "шістка", обабіч якого - два лаврові вінки, зверху і знизу - напис китайсько і російсько мовам: "Шанхайська організація співробітництва". Емблема виконана в синьому і зеленому кольорах, що символізує основну мету ШОС - мир, дружбу, прогрес і розвиток.

Попередницею ШОС була так звана "Шанхайська п'ятірка" (Росія, Казахстан, Киргизія, Китай і Таджикистан), яка утворилася в результаті підписання "Угоди про зміцнення довіри у військовій сфері в прикордонному районі" (1996 рік) і "Угоди про взаємне скорочення збройних сил в прикордонному районі" (1997 рік). Причиною зближення цих країн стала, насамперед, загроза безпеці їхнім прикордонним територіям з боку головного вогнища нестабільності в Середній Азії - Афганістану, де точилася громадянська війна між військами Північної коаліції і руху Талібан. Першу з цих двох угод було підписано в Шанхаї, що дало підставу для появи терміну "Шанхайська п'ятірка". Спільна робота на саммітах в Алмати (1998 рік), Бішкеку (1999 рік), Душанбе (2000 рік) дозволили створити атмосферу так званого "шанхайського духу" - атмосфери взаємної довіри. Поступово коло питань розширилося до сфер зовнішньої політики, економіки, охорони навколишнього середовища, включаючи використання водних ресурсів, культури тощо. Згодом виникла необхідність зміни системи самітів і консультацій на нове регіональне об'єднання.

14-15 червня 2001 року в Шанхаї відбулася шоста зустріч "Шанхайської п'ятірки" на вищому рівні, на якій до організації в якості повноцінного, рівноправного члена приєднався Узбекистан. Глави шести держав оголосили про утворення Шанхайської організації співробітництва. Основними цілями прийнятої на самміті Декларації проголошувалися підтримка й забезпечення миру, безпеки та стабільності в Середній Азії, а також розвиток співробітництва в політичній, торгово-економічній, науково-технічній, культурній, освітній, енергетичній, транспортній, екологічній та інших сферах. Учасники ШОС прийняли також Конвенцію про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом й екстремізмом. Цей документ уперше на міжнародному рівні визначив сепаратизм і екстремізм як насильницькі діяння, що містять ознаки карного злочину. Підписання Конвенції пов'язане з тривогами Китаю з приводу сепаратистських виступів поблизу кордонів із Середньою Азією, де мешкають уйгури - тюркомовні мусульмани, які проживають на заході Китаю. Іншою країною, яка виявила зацікавлення в підписанні Конвенції не менше ніж Китай, став Узбекистан. Його населення є найчисленнішим серед держав Середньої Азії, до того ж тут найчастіше зустрічаються прояви сепаратизму з боку радикально налаштованих прихильників відновлення в регіоні ісламського халіфату.

7 червня 2002 року в Санкт-Петербурзі відбулася друга зустріч глав країн-членів ШОС, на якій була підписана Хартія ШОС, і тим самим були закріплені правові основи для розвитку організації в майбутньому. В документі у відповідності з міжнародним правом чітко визначені основна мета, принципи, організаційна структура, форма функціонування, напрямок співробітництва та принципи зовнішніх зв'язків організації.

Відповідно до Хартії, основними цілями і завданнями ШОС є:

- зміцнення між державами-членами взаємної довіри, дружби і добросусідства;

- розвиток багатопрофільного співробітництва з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і стабільності в регіоні, сприяння побудові нового демократичного, справедливого і раціонального політичного й економічного міжнародного порядку; спільна протидія тероризму, сепаратизму й екстремізму у всіх їхніх проявах, боротьба з незаконним оборотом наркотиків і зброї, іншими видами транснаціональної злочинної діяльності, а також незаконною міграцією;

- заохочення ефективного регіонального співробітництва у політичній, торгово-економічній, оборонній, правоохоронній, природоохоронній, культурній, науково-технічній, освітній, енергетичній, транспортній, кредитно-фінансовій й іншій областях, що представляють загальний інтерес;

- сприяння всебічному і збалансованому економічному росту, соціальному і культурному розвитку в регіоні за допомогою спільних дій на основі рівноправного партнерства з метою неухильного підвищення рівня і поліпшення умов життя народів держав-членів;

- координація підходів при інтеграції у світову економіку;

- сприяння забезпеченню прав і основних свобод людини відповідно до міжнародних зобов'язань держав-членів і їхнім національним законодавствам;

- підтримка і розвиток відносин з іншими державами і міжнародними організаціями;

- взаємодія в запобіганні міжнародних конфліктів і їхньому мирному врегулюванні;

- спільний пошук рішень проблем, що виникнуть у ХХІ столітті.

При цьому держави-члени ШОС домовилися дотримувати наступних принципів:

- взаємної поваги суверенітету, незалежності, територіальній цілісності держав і непорушності державних кордонів, ненападу, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили чи загрози силою у міжнародних відносинах, відмовлення від однобічної військової переваги в суміжних районах;

- рівноправності всіх держав-членів, пошуку спільних точок зору на основі взаєморозуміння і поваги думок кожного з них;

- поетапного здійснення спільних дій у сферах загального інтересу;

- мирного вирішення можливих розбіжностей між державами-членами;

- виключення спрямування дій ШОС проти інших держав і міжнародних організацій;

- недопущення будь-яких протиправних дій, спрямованих проти інтересів ШОС;

- сумлінного виконання зобов'язань, що випливають з Хартії й інших документів, прийнятих у рамках ШОС.

У травні 2003 року в Москві відбулася третя зустріч країн- учасниць ШОС у верхах. Глави країн-членів ШОС підписали Декларацію.

15 січня 2004 року в Пекіні відбулася церемонія відкриття Секретаріату Шанхайської організації співробітництва /ШОС/.

Четверта зустріч країн-членів Шанхайської організації співробітництва /ШОС/ у верхах відбулася 17 червня 2004 року в узбецькій столиці Ташкенті. За підсумками засідання лідери країн ШОС прийняли ташкентську декларацію. Того ж дня у Ташкенті відкрилася Регіональна антитерористична структура ШОС /РАТС/. Ця подія засвідчила про вступ ШОС у нову стадію - стадію практичного співробітництва.

21 квітня 2006 року ШОС анонсувала плани боротьби з міжнародною наркомафією як фінансовою опорою тероризму у світі. 1 жовтня 2007 року генеральний секретар ШОС Болат Нургалієв закликав держави - члени Організації активізувати співпрацю в боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів, акцентуючи особливу увагу на боротьбі з наркоекспансією в афганському напрямі.

Для виконання цілей і задач ШОС у рамках організації діють:

Рада глав держав. Будучи вищим органом ШОС, вона визначає пріоритети і виробляє основні напрямки діяльності Організації, вирішує принципові питання її внутрішнього устрою і функціонування, взаємодії з іншими державами і міжнародними організаціями, а також розглядає найбільш актуальні міжнародні проблеми. Рада збирається на чергові засідання один раз на рік. Головування на засіданні Ради здійснює глава держави - організатора чергового засідання. Місце проведення чергового засідання визначається, як правило, у порядку російського алфавіту назв держав - членів ШОС.

Рада глав урядів (прем'єр-міністрів) - приймає бюджет Організації, розглядає і вирішує основні питання, що відносяться до конкретних, особливо економічним сферам розвитку взаємодії в рамках Організації. Рада збирається на чергові засідання один раз у рік.

Рада міністрів закордонних справ - розглядає питання поточної діяльності Організації, підготовки засідання Ради глав держав і проведення консультацій у рамках Організації по міжнародних проблемах. Рада може в разі потреби виступати із заявами від імені ШОС. Рада збирається, як правило, за один місяць до проведення засідання Ради глав держав. Позачергові засідання Ради міністрів закордонних справ скликаються з ініціативи не менш як двох держав-членів і за згодою міністрів закордонних справ всіх інших держав-членів.

Наради керівників міністерств і/чи відомств. Відповідно до рішень Ради глав держав і Ради глав урядів (прем'єр-міністрів) керівники галузевих міністерств і/чи відомств держав-членів на регулярній основі проводять наради для розгляду конкретних питань розвитку взаємодії у відповідних областях у рамках ШОС. Для підготовки і проведення нарад за попередньою домовленістю держав-членів можуть створюватися на постійній чи тимчасовій основі робочі групи експертів, що здійснюють свою діяльність відповідно до регламентів роботи, затверджуваними на нарадах керівників міністерств і/чи відомств. Ці групи формуються з представників міністерств і/чи відомств держав-членів.

Рада національних координаторів - є органом ШОС, що здійснює координацію і керування поточною діяльністю Організації. Вона проводить необхідну підготовку засідань Ради глав держав, Ради глав урядів (прем'єр-міністрів) і Ради міністрів закордонних справ. Національні координатори призначаються кожною державою-членом відповідно до її внутрішніх правил і процедур. Рада збирається на засідання не рідше трьох разів на рік.

Регіональна антитерористична структура держав-учасниць Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом від 15 червня 2001 року з місцем розташування в місті Бішкеку /Киргизька Республіка/ є постійно діючим органом ШОС. Основні її завдання і функції, принципи формування і фінансування, а також порядок діяльності регулюються окремим міжнародним договором, що укладається між державами-членами, і іншими необхідними документами, прийнятими ними.

Секретаріат є постійно діючим адміністративним органом ШОС. Він здійснює організаційно-технічне забезпечення заходів, проведених у рамках ШОС, готує пропозиції щодо щорічного бюджету ШОС.

Щодо питання членства в ШОС, організація залишається відкритою для інших держав регіону, які зобов'язуються дотримуватися мети й принципів Хартії, а також положення інших міжнародних договорів і документів, прийнятих у рамках ШОС. Вирішення питання про прийом до Організації нових членів приймається Радою глав держав за представленням Ради міністрів закордонних справ на основі офіційного звернення зацікавленої держави, яке направляється діючому голові Ради міністрів закордонних справ.

Інтерес до співробітництва із ШОС виявляють Іран, Монголія, Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, США, а також регіональні організації: АСЕАН та ЄС.

НАТО

Організація Північноатлантичного договору (The North Atlantic Treaty Organization (NATO) англ.)- це політико-військовий альянс держав, головною метою якого є захист свободи та безпеки всіх членів Організації. Правовою та практичною основою Альянсу є Північноатлантичний договір Північноатлантичний договір, підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні відповідно до Статті 51 Статуту ООН, яка підтверджує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону.

Північноатлантичний альянс заснований на принципі добровільного членства. Кожна з держав, яка приєдналася до НАТО, пройшла процедуру публічного обговорення всередині країни та відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов'язує кожну з них взяти на себе частину ризику й відповідальності, пов'язаних зі спільною безпекою, водночас надаючи членам Альянсу можливість користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватися від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

Згідно з Договором країни-члени беруть на себе зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.

Стаття 4 Північноатлантичного договору забезпечує рамки для консультацій між країнами-членами, в разі виникнення загрози для однієї з них. У цій статті підкреслюється основоположне значення широкомасштабного консультаційного процесу, що відбувається в межах Альянсу. Крім того статтею пояснюється, чому Альянс бере на себе нові місії, метою яких є зміцнення безпеки в євроатлантичному просторі.

У статті 5 Договору міститься посилання на право щодо забезпечення колективної оборони, зафіксоване в Статуті ООН. Тут проголошується, що збройний напад на одного або кількох членів НАТО вважатиметься нападом на них усіх. Іншими словами, тут діє принцип “один за всіх та всі за одного”.

Вступ нових членів до Альянсу регламентується в статті 10 Договору, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яка здатна втілювати в життя принципи цього документу та сприяти безпеці в Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до Організації.

В інших статтях Договору мова йде про те, що кожна з країн-членів зобов'язується всіляко сприяти розвиткові мирних та дружніх міжнародних відносин, зокрема, шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та забезпечення умов для стабільності й благополуччя. Договір також передбачає докладання зусиль з урегулювання конфліктних ситуацій, які можуть виникнути між країнами-членами в міжнародній економічній політиці, та докладання зусиль щодо сприяння співробітництва між ними.

Країни-члени НАТО

Засновниками НАТО стали 12 держав - Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція, США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія й Португалія. У 1952 році до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, що стало “першою хвилею” розширення Організації. Друге розширення відбулося в 1955 році - лави Альянсу поповнила Федеративна Республіка Німеччина.

У липні 1966 року Франція вийшла з військових структур НАТО, однак при цьому залишилася учасником Північноатлантичного договору.

У 1982 році Альянс зазнав “третьої хвилі” розширення, відколи членом НАТО стала Іспанія. На той час Організація Північноатлантичного договору поєднувала капіталістичні країни Європи та Північної Америки.

Наступні три “хвилі розширення” НАТО відбулися за рахунок постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Так, у 1999 році до Альянсу приєдналися Польща, Угорщина й Чехія, у 2004 році – Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія. Ще дві держави – Албанія та Хорватія – стали членами Організації у 2009 році. Також цього року до військових структур НАТО повернулася Франція.

Головні завдання в галузі безпеки

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами. Альянс працює над підтриманням мирного стану в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права.

НАТО є трансатлантичною сполучною ланкою, яка пов'язує безпеку Північної Америки з безпекою Європи. Це практичний вияв ефективних спільних зусиль її членів задля підтримки своїх колективних інтересів. Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів.

У складі НАТО діють комітети, відповідальні за перспективне планування з таких питань, як політичні консультації, воєнне планування та військові операції, співробітництво в плані озброєнь тощо. Комітети надають рекомендації Північноатлантичній раді - найвищому органу, який приймає рішення, або Комітету воєнного планування НАТО, який займається, головним чином, питаннями інтегрованої військової структури НАТО. Також проводяться консультації з економічних питань стосовно оборонного бюджету та конверсії воєнно-промислового комплексу.

Партнерство і співпраця НАТО

Після суттєвих геополітичних змін, які відбулися в Європі в 90-х роках, Північноатлантичний альянс став каталізатором процесу поширення безпеки й стабільності на всю Європу. Стимулюючи та підтримуючи оборонні реформи в багатьох країнах, які не є членами НАТО, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення. Цей процес спрямований, насамперед, на досягнення високого ступеня співробітництва та взаємної довіри, від чого виграють усі країни Європи. В цьому контексті НАТО докладає зусиль для налагодження реального партнерства з багатьма державами, які не є членами НАТО.

Серед сучасних викликів євроатлантичній безпеці однією з головних загроз називається тероризм, який має як внутрішні так і зовнішні джерела, а також транснаціональний характер. Дедалі частіше такі загрози походять з периферії євроатлантичного регіону. В такому середовищі міжнародна стабільність і безпека більшою мірою залежить від внутрішніх реформ та далекосяжної міжнародної співпраці. Партнерство відіграє провідну роль у цьому.

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) забезпечує відносини НАТО з країнами-партнерами, насамперед, на політичній основі. РЄАП є форумом для обговорення питань, пов'язаних із проблемами безпеки.

Центральне місце у сфері партнерства Північноатлантичного альянсу належить програмі "Партнерство заради миру" (ПЗМ), яка сприяє співробітництву між членами НАТО та країнами-партнерами з широкого кола питань, пов'язаних із проблемами безпеки. Основною метою програми ПЗМ є розвиток практичного співробітництва у сфері оборони. Існують також індивідуальні програми партнерства (ІПП), розраховані на двохрічний період. Країною, яка започаткувала партнерство з Альянсом в рамках ІПП (у жовтні 2004 року), стала Грузія. Після цього до програми долучилися Азербайджан (травень 2005 року), Вірменія (грудень 2005 року), Казахстан (січень 2006 року), Молдова (травень 2006 року). Пізніше. У 2008 року до ІПП приєдналися дві балканські країни – Чорногорія, Боснія та Герцеговина.

В рамках партнерства НАТО реалізується програма особливого співробітництва в контексті Середземноморського діалогу НАТО. Він забезпечує співробітництво семи країн Середземномор’я, які не є членами НАТО (Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко й Тунісом). Мета Середземноморського діалогу полягає в поширенні безпеки й стабільності на весь регіон, оскільки це пов'язано з безпекою в Європі.

Україна-НАТО

Відносини між Україною і НАТО почали розвиватися одразу після набуття Українською державою незалежності в 1991 році. Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва. У 1994 році Україна приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру” та у травні 1997 року була одним із засновників Ради євроатлантичного партнерства. Перша консультація НАТО й України у форматі “16+1” на рівні політичного комітету відбулася у квітні 1997 року. У травні цього ж року в Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО, який став першою подібною установою, створеною на території держави-партнера Альянсу.

У липні 1997 року глави держав і урядів НАТО та президент України Леонід Кучма підписали Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. Цей документ офіційно визнав значимість незалежної, стабільної й демократичної України для безпеки у всій Європі та започаткував активне двостороннє співробітництво.

На підставі Хартії на зустрічі на вищому рівні НАТО у квітні 1999 року у Вашингтоні була створена Комісія Україна-НАТО (КУН). Політична мета створення такого органу передбачала зближення України та північноатлантичних структур. КУН є найвищим органом, який ухвалює рішення стосовно розвитку відносин Україна - НАТО та спрямовує заходи практичного співробітництва.

Одним із результатів діяльності КУН є План дій Україна-НАТО. Перший такий документ був підписаний у листопаді 2002 року в Празі. Заснований на Хартії про особливе партнерство, План дій дозволяє виділити низку довготермінових стратегічних цілей, які мають наблизити Україну до реалізації її євроатлантичних перспектив. Документ також визначає рамки для співпраці Україна-НАТО.

У квітні 2005 року під час неофіційної зустрічі у Вільнюсі міністри закордонних справ НАТО запросили Україну розпочати “інтенсифікований діалог” щодо намірів України приєднатися до Альянсу та проведення у зв’язку з цим відповідних реформ у країні. Засідання Комісії Україна-НАТО на глав МЗС також узгодило конкретні заходи щодо зміцнення співробітництва на підтримку пріоритетних напрямів українських реформ. Перший суттєвий крок у процесі інтенсифікованого діалогу був зроблений у червні 2005 року під час візиту Генерального секретаря НАТО до Києва, коли український уряд офіційно представив відповідний документ. У вересні 2005 року в штаб-квартирі НАТО представники Альянсу й України провели першу зустріч в рамках серії офіційних переговорів, передбачених інтенсифікованим діалогом. За місяць Північноатлантична рада прибула з візитом до Києва для обговорення цього питання з главами Міноборони та МЗС України.

На Бухарестському саміті, який проходив у квітні 2008 року в румунській столиці, глави країн – членів НАТО погодилися, що в майбутньому Україна приєднається до Альянсу. НАТО опрацьовуватиме разом з Україною питання щодо заявки Києва про приєднання України до Плану дій щодо членства.

Упродовж періоду співпраці Києва з НАТО Україна зробила помітний внесок у зміцнення євроатлантичної безпеки шляхом участі її контингентів для ведення миротворчих операцій спільно з країнами Альянсу та їхніми партнерами.

Співпраця Північноатлантичного альянсу останнім часом також була реалізована в рамках Ініціативи для Південно-Східної Європи, основою для якої стала ініціатива США “Великий Близький Схід”. Вона передбачала розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері оборони та безпеки з Північною Африкою, а також державами Близького й Центрального Сходу від Марокко до Афганістану.

Окремим напрямком співпраці Альянсу є відносини з Російською Федерацією. Починаючи з 1991 року НАТО і РФ працювали над багатьма питаннями, пов’язаними з обороною та безпекою. З лютого 2002 року діє Рада Росія-НАТО, яка приймає рішення на основі консенсусу під головуванням генерального секретаря НАТО.

НАТО також забезпечує форум для активного співробітництва серед країн-членів та країн-партнерів за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища. І хоча кожна країна несе основну відповідальність за своє власне планування на випадок надзвичайних ситуацій, НАТО також працює над тим, аби гарантувати найефективніше використання цивільних ресурсів Альянсу, коли в цьому виникає необхідність.

Крім того, НАТО проводить багато програм обмінів з наукових проблем і питань охорони навколишнього середовища, що викликають занепокоєння Альянсу та країн-партнерів. Ці програми надають підтримку науковим дослідженням високого ступеня складності, сприяють розвитку національних наукових, інженерно-технічних ресурсів та економії коштів завдяки міжнародному співробітництву. Велику кількість таких заходів спрямовано на розв’язання екологічних проблем, пов'язаних з оборонною діяльністю, яка має шкідливий вплив на сусідні країни, і які можна розв'язати лише шляхом спільних дій.

Поиск по сайту: