Роботодавці як суб'єкти трудових правовідносин

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом- трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та ін.

Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Кодекс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміна для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Трудового кодексу України¹.

Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі "країни «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. 889-IV, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі ^сУб єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

У чинному законодавстві, що так чи інакше регламентує застосування найманої праці, відомі найрізноманітніші підходи до визначення суб'єктів, що можуть виступати як роботодавці.

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ у ст. 5 «Використання праці громадян при здійсненні права власності» встановлює, що «власник має право на договірній основі використовувати працю громадян»¹. Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.

Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що «підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці». А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.

До внесення змін до КЗпП 20 березня 1991 р. ст. 21 визначала стороною трудового договору підприємства, установи, організації. І така законодавча позиція цілком відповідала тогочасній доктрині про правосуб'єктність підприємств, установ, організацій. Підприємство визнавалося юридичною особою, мало на праві так званого «оперативного управління» майно, приймало і звільняло працівників. До того ж підприємство розглядалося не просто як майновий комплекс, наділений правами й обов'язками, а і як «організований державою колектив робітників та службовців, на який покладалося виконання певних державних завдань»².

Якщо керуватися законом про власність, як це, до речі, і зробив законодавець, виклавши ст. 21 у редакції від 20 березня 1991 р., то підприємство є не чим іншим як майном і тому може бути не суб'єктом, а лише об'єктом правовідносин. Саме так тлумачать поняття підприємство в усьому цивілізованому світі. Тільки соціалістична правова доктрина намагалася його одуиіе-вити і хоча б de jure зробити самостійним господарюючим суб'єктом, додавши до засобів виробництва ще й працюючих людей, які використовують ці засоби.

Новий Цивільний кодекс Російської Федерації у ст. 132 встановив, що: «Підприємством як об'єктом прав визнається майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємни- _v

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

² Венедиктов А. В; Государственные юридические лица в СССР // Советское государство и право. — 1940. — № 10. — С. 63—66.

цької діяльності»¹. Отже, підприємство або його частину можна продавати, дарувати, заставляти чи вчиняти будь-які дії, які може здійснювати власник зі своїм майном².

Отже, якщо підприємство,— це всього лише об'єкт права власності, то само собою зрозуміло, що воно не може бути роботодавцем. Ним може стати принаймні власник підприємства. Це відображено у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців віднесені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.

Законодавчий різнобій у визначенні суб'єктів, які можуть стати роботодавцями, не можна вважати нормальним явищем. Тому зрозуміла потреба у виробленні єдиних критеріїв визначення роботодавців у сфері суспільно-трудових відносин.

Буквально слово роботодавець означає того, хто дає (надає) роботу. Але в понятійному апараті трудового права треба оперувати не побутовим значенням слова і навіть не загальноюридич-ним терміном роботодавець.

Надавати роботу на законних підставах можна і спираючись на цивільно-правові угоди (договір підряду, доручення, перевезення тощо) або на основі адміністративно-владних повноважень (виправні роботи). Роботодавцем виступає і правління чи інший орган кооперативу щодо членів кооперативу або фермер, який залучає свою сім'ю до роботи у фермерському господарстві на підставі сімейно-трудових стосунків, та ін.

Роботодавець як суб'єкт трудового права — це, насамперед, особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду.

О. В. Смирнов вважає, що у сучасних умовах правосуб'єктність роботодавців повинна визначатися за двома критеріями: оперативним та майновим. Оперативний критерій характеризує особливості змісту діяльності і зводиться до здатності здійснюва-

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный). — М., 1997.

На відміну від росіян, вітчизняні законодавці ухваливши Господарський кодекс залишились на старих позиціях і розглядають підприємство як суб'єкт правовідносин (ст. 62). Навряд чи такий підхід Додасть визначеності у практику правового регулювання господарських відносин за участю юридичних осіб.

ти добір і розстановку кадрів, організовувати роботу працівників, створювати їм необхідні умови для якісної і високопродуктивної праці. Майновий критерій характеризує здатність виплачувати працівникові заробітну плату¹.

Ці та інші критерії чи ознаки трудової правосуб'єктності роботодавців з деякими відмінностями містить і чинне вітчизняне законодавство. Так, Закон України «Про власність» встановлює, що «власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом». У ст. 46 ГК України зазначено, що в разі укладення трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні га* рантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. Стаття 21 КЗпП називає такі основні обов'язки роботодавця: виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Ці обов'язки роботодавця кореспондують з гарантованими Конституцією України правами працівників².

Роботодавчі властивості громадян виникають із досягненням повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність громадян-робото-давців за віком її настання не збігається з трудовою право-суб'єктністю громадян-працівників. І хоча суб'єктом права власності громадяни можуть бути навіть до досягнення повноліття, використовувати працю інших громадян як роботодавці вони можуть лише після досягнення 18-річного віку.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи легалізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, коли вони набувають статусу юридичної особи, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і

трудова правосуб'єктність власників — юридичних осіб.

_______________________________________ і

¹ Трудовое право: Учебник / Под ред. О. В. Смирнова. — М., 1998. — С. 63.

² Конституція України. — Ст. 43.

Більшість представників науки трудового права вважають, що не можна ототожнювати трудову правосуб'єктність з цивільною правосуб'єктністю юридичних осіб¹. Право найму та звільнення працівників може належати і деяким суб'єктам, що не користуються статусом юридичної особи. Але їх трудова правосуб'єктність все одно пов'язана з цивільною правосуб'єктністю і залежить від неї. Так, філії чи представництва, що утворюються юридичними особами для забезпечення виконання статутних цілей і завдань цих юридичних осіб, наділяються ними певними повноваженнями для самостійної участі у цивільному обороті. Отож можна говорити про їх цивільну правосуб'єктність, яка хоча і не повною мірою відповідає правосуб'єктності юридичної особи, проте вона наявна. Наприклад, згідно з «Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних банків»², філія банку — банківська установа, яка не є юридичною особою, діє від імені головного банку на підставі окремого положення, має свій субкореспондентський рахунок і МФО або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та проводить банківські операції, передбачені положенням про філію, за умови наявності та в межах дозволу, наданого банком — юридичною особою. Отже, якщо юридична особа як власник частину своїх повноважень делегує утвореним нею відокремленим підрозділам, то вони, реалізуючи право власності, мають право використовувати працю громадян, тобто бути роботодавцями.

Усіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці — фізичні особи; роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи. Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умовною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єктів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найбільш повно характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців.

Хрусталев Б. Ф. Государственное предприятие — субъект трудового права. — М., 1976. — С. 28; Иванов С. А., Лившиц Р. 3., Орловс-кийЮ. П. Цит. праця. — С 275.

Затверджене постановою Правління Національного банку України від 21 липня 1998 р. № 281.

Найчисельнішу групу роботодавців становлять юридичні особи.

Інститут юридичної особи має свою давню історію. Ще в стародавні часи римські юристи розглядали ідею про існування організацій (спілок), які володіли відповідним майном і виступали в цивільному обороті від власного імені. Хоча поняття юридична особа не було відоме римським юристам і його сутність не досліджувалася, але щодо самої ідеї розширити коло суб'єктів приватного права, то тут, як зазначено в юридичній літературі, «ми зобов'язані римському праву»¹.

Найбільшого розвитку конструкція юридичної особи досягла наприкінці XIX століття. З'явились оригінальні дослідження проблеми юридичних осіб у працях таких відомих учених, як Савіньї, Ієрінг, Гірке, Дернбург та інших, переважно німецьких і французьких цивілістів, які заклали основи сучасного розуміння цього інституту.

Головна теоретична проблема, що викликає найбільше дискусій, і, по суті, основна відмінність концепцій різних теоретиків цивільного права полягає у з'ясуванні того, хто ж (чи що) є носієм властивостей юридичної особи, тобто субстратом юридичної особи. З огляду на різні підходи до відповіді на це запитання всі теорії юридичної особи можна розділити на дві групи. До першої належать концепції, які відкидають наявність якогось реального суб'єкта з властивостями юридичної особи; до другої — концепції, які визнають реальне існування носія таких властивостей.

Фундаментальною підставою першої групи концепцій є «теорія фікції» юридичної особи, яку запропонував Савіньї. Він вважав, що властивостями суб'єкта права (свідомістю, волею) насправді володіє тільки людина. Тому законодавець з практичних міркувань визнає за юридичними особами властивості людської особистості. Для цього він створює нібито юридичну фікцію, вигаданого суб'єкта права, який існує тільки як абстрактне поняття. Отже, юридична особа — це не соціальна реальність, а фікція, камуфляж.

Друга група теорій юридичної особи виходить з реального існування юридичних осіб як суб'єктів права. Яскравим представником цього напряму є французький вчений Саллеиль, який

¹ Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. — М., 1996. — С. 268—272.

розробив «реалістичну теорію» юридичної особи. За цією теорією, юридичні особи як особливі суб'єкти існують в реальній дійсності і є ніби своєрідним соціальним організмом.

Фактично на концепції реального існування юридичної особи ґрунтувалася також радянська правова доктрина. Державні підприємства, установи, організації визнавалися суб'єктами правовідносин, оскільки за ними стояли живі люди — трудовий колектив чи директор, завдяки яким вони і брали участь у цивільному обороті.

На сьогодні основною теорією юридичної особи на Заході є теорія фікції. Якщо раніше її поділяли далеко не всі дослідники і популярними були й інші теорії, то поступово конструкції юридичної особи чимраз чіткіше почали надавати ознак фіктивності.

Законодавство багатьох країн прямо вказує на фіктивність юридичних осіб. Англійські та американські закони визначають, наприклад, корпорацію як «штучне утворення, яке є невидимим і існує лише завдяки закону»¹. У цивільному кодексі Чилі закріплено таке визначення юридичної особи: «Юридичною особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права і нести цивільні обов'язки та вступати у правові і неправові відносини»².

Поняття юридичної особи з позицій теорії фікції не менш актуальне і для трудового права, особливо для теорії роботодавчої правосуб'єктності. Якщо юридична особа як суб'єкт трудових правовідносин — це лише фікція, яка існує тільки завдяки закону, то в усіх випадках її участі у правбвідносинах, набуття нею прав та обов'язків можливі лише з допомогою її органів, якими є директори, керуючі та ін. Це, однак, не означає, що директор чи інший керівник мають статус роботодавця. Тому юридично неправильним є прийняте у трудовому законодавстві формулювання, за яким «трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом». Такий орган лише представляє інтереси власника — юридичної особи, істинного суб'єкта трудових правовідносин. У цивільних правовідносинах, наприклад, уповноваже-

Гражданское и трудовое право капиталистических государств / Под ред. Е. А. Васильева. — М., 1989. — С. 78.

Советское и иностранное гражданское право: Проблемы взаимодействия / Под ред. В. П. Мозолина. — М., 1989. — С. 179.

ний орган юридичної особи за жодних обставин не визнається стороною договірних зобов'язань.

З позиції теорії фікції юридичної особи^не складає особливих труднощів обґрунтування трудової правосуб'єктності філій, відділень та інших відокремлених підрозділів юридичних осіб, які відповідно до закону статусом юридичної особи не користуються, але у яких незаперечний факт наявності роботодавчих властивостей. І практика, і чинне законодавство свідчать про участь зазначених суб'єктів у трудових правовідносинах на боці робото^ давців.

Якщо юридична особа — це всього лише фікція, яка реально не існує, але все таки є суб'єктом правовідносин саме тому, що закон визнає за нею властивості суб'єкта, то та сама філія, відділення чи інший відокремлений підрозділ можуть визнаватися такою самою фікцією з тими самими наслідками, які випливають з правосуб'єктності юридичної особи. Існуючий не реально, а тільки з позицій закону суб'єкт наділяє частиною своїх повноважень також створений ним відокремлений підрозділ, який має право бути учасником трудових правовідносин. Здебільшого філії і представництва чи інші відокремлені підрозділи юридичної особи створюються поза межами знаходження юридичної адреси самої юридичної особи. Отже, філія — це структурно і територіально відособлена частина юридичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи.

Найширше з-поміж юридичних осіб роботодавців представлені юридичні особи — підприємці, які з метою здійснення підприємницької діяльності згідно з законодавством мають право укладати з громадянами договори про використання праці останніх. Сама форма підприємницької діяльності суттєвого впливу на рівень трудової правосуб'єктності підприємців не повинна мати. Незалежно від того, чи це державна юридична особа, чи приватна, її роботодавчі властивості щодо найму на роботу треба визнавати рівними. Відмінності можуть торкатися лише органів, уповноважених від імені юридичної особи приймати і звільняти працівників. Переважно це визначається статутом юридичної особи. На державних підприємствах від імені юридичної особи виступає одноособовий орган, наприклад, директор, начальник, який і користується правом найму працівників. Самого керівника державного підприємст-

ва призначає на посаду відповідне міністерство або інший підвідомчий Кабінету Міністрів України орган державної виконавчої влади. Наймання на роботу керівника підприємства, що є у загальнодержавній власності, відбувається на контрактній основі¹. Умовами контракту згідно з п. 15 «Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 р. № 597² передбачено, що керівник укладає трудові договори з працівниками підприємства відповідно до чинного законодавства.

В акціонерних товариствах, товариствах з обмеженою відповідальністю та інших корпоративних формуваннях право прийому і звільнення працівників належить виконавчим органам відповідних юридичних осіб. І хоча закон про господарські товариства детально не регламентує ці питання, повноваження таких товариств як роботодавців визначають їх статути. Навіть за умови, що виконавчі органи є колегіальними (правління, дирекція), право укладати трудові договори належить до компетенції одноособових керівників цих колегіальних органів — голів правління, директорів, виконавчих директорів та ін. їм належать здебільшого і дисциплінарні повноваження. Що ж до визначення умов оплати праці працівників, встановлення систем і форм оплати праці (крім тих питань, що визначають на рівні колективно-договірного регулювання), затвердження штатного розпису, то ці питання переважно розв'язують рішенням колегіального органу юридичної особи.

Серед юридичних осіб — роботодавців значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи. Якщо найм працівників роботодавцями — підприємцями проводять для більш повної реалізації основної мети підприємництва — досягнення прибутку, то залучення працівників юридичними особами непідприємницького спрямування передбачає здійснення з їх допомогою тих основних завдань і функцій, заради яких утворюються і діють відповідні юридичні особи — організації, установи, заклади тощо.

Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 р. № 203 // Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 6. — Ст. 121. Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 11. — Ст. 264.

Законодавство визнає юридичними особами і громадські об'єднання (політичні партії і громадські організації)¹, а також релігійні організації², які так само мають право бути роботодавцями, використовуючи працю громадян, якщо це їм необхідно для виконання статутних завдань. Крім того, вони мають право у визначеному законодавством порядку засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (при-, тулки, інтернати, лікарні тощо), яким теж надається статус юридичної особи. Саме вони виступатимуть роботодавцями і діятимуть при цьому від свого імені, а не від імені релігійної організації (юридичної особи), яка їх утворила.

Самостійну групу роботодавців відповідно до чинного законодавства складають фізичні особи. Кодекс законів про працю України після доповнень, внесених у відповідні статті законом від 5 липня 1995 р. № 263/95-ВР³, офіційно визнав за фізичними особами право найму на роботу. До того, незважаючи на те, що практика залучення окремими фізичними особами інших громадян для роботи хатніми робітницями, особистими водіями та ін., існувала і за радянських часів, це вважалося винятком із загального правила і тому не регламентувалося Кодексом законів про працю.

Усіх фізичних осіб як роботодавців можна умовно поділити на дві групи. Першу становлять ті фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу, однак використовуючи працю інших осіб, вони не ставлять собі за мету одержання доходів. Це здебільшого громадяни (власники), які використовують найманих працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, важкохворими членами сім'ї, а також для роботи особистими водіями, друкарками тощо.

До другої групи належать фізичні особи — роботодавці, вид занять яких потребує використання найманої праці. Здебільшо-

¹ Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 504.

² Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 25. — Ст. 283.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 28. — Ст. 204.

го суспільно корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одержанням ними доходу. їх право найму робочої сили додатково передбачено відповідними нормативними актами.

Значну частину роботодавців цієї групи становлять фізичні особи — підприємці. Законодавством передбачено, що громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності мають право при здійсненні підприємницької діяльності укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. Жодних обмежень щодо роботодавчих властивостей підприємців, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, не перебачено, за винятком хіба що права на укладання між ними та найманими працівниками колективного договору.

Отже, роботодавцями за трудовим правом повинні визнаватися юридичні особи та їх відокремлені підрозділи, а також фізичні особи, які використовують найману працю на основі укладення трудового договору у формі будь-якого з його різновидів^

Поиск по сайту: