Уява й фантазія. Розвиток уяви

Реферати > Психологія > Уява й фантазія. Розвиток уяви

Уява — це психічний процес, який є надзвичайно важливим для розвитку творчості, творчого мислення. Г. Сельє говорить про уяву як одну з провідних характеристик твор­чої особистості. Уява, на його думку, пов'язана з незалеж­ністю мислення і мусить поєднуватися з розумінням важливості уявлюваного. «Поєднання уяви з Наступною проек­цією значущих аспектів уявлюваної картини на усвідом­лювану реальність являє собою основу творчого мислення... багато відкриттів, які звичайно вважають випадковими, на­справді народилися завдяки великій силі уяви, яка миттєво малює різноманітні висновки з випадкового спостережен­ня» (Г. Сельє). Як приклад Г. Сельє наводить у цьому зв'яз­ку винахід інсуліну фон Мерінгом і Мінковським, який виник з випадкового спостереження, що сеча собак з вида­леною підшлунковою залозою притягує рої мух. ' Крім терміна «уява» часто синонімічне використовується термін «фантазія». Однак існує думка, що за цими словами криється трохи різна психологічна реальність. Так, відомий філософ Л. Голосовкер вважає, що людині й людству влас­тивий вищий інстинкт — культури й творчості (на відміну від низьких інстинктів — вегетативного й сексуального). Цей інстинкт здійснює свою функцію через імажинацію — уяву. Звідси й його назва — імажинативний абсолют. У цьому підході принципово розрізняються фантазія і уява. Вони не збігаються, оскільки фантазія не пізнає, вона не вгадує, а тільки грає, її основна діяльність — комбінування. І саме цим інколи зайвим комбінуванням вона може зава­жати уяві в її творчо-пізнавальному процесі.

Зазначаючи негативну роль фантазії, яка заважає дослід­женню істини уявою, слід підкреслити, що розрізнити їхні функції дуже важко, подібно до того, як «у річці важко відділити холодну течію від загального потоку її вод» (Л. Голо­совкер). Фантазія теж створює, однак насамперед те, чого бути не може. Це казки, міфи, пов'язані з естетичним по­чуттям, зокрема, дитини.

Одначе наукова, технічна творчість і взагалі професійна творчість пов'язані вже не з фантазією, а з уявою, фан­тазією стимульованою. Не фантазія, а уява підказує вченим і винахідникам нові образи, інсайти тощо. Стимульована фантазією уява створює «задуми поета» та «імажинативні світи», сила яких не в тому, що вони дублюють дійсність, а в тому, що вони роблять явним і характерним те, що схова­не в предметах та їхніх взаємовідносинах, вони розкривають дійсність.

Отже, йдеться про «силу уяви, яка пізнає», і «силу фан­тазі, яка стимулює». Зрозуміло, що в розвитку уяви досить принциповим є етап формування «фантазії, яка стимулює», особливо в дитячому, підлітковому віці. Але той факт, що

фантазія й уява життєво важливі для розвитку креативності, творчості, винахідництва, не викликає заперечень.

Уява і фантазія розвиваються в нормі за звичайними законами розвитку вищих психічних функцій — від мимо­вільної уяви до довільної, від репродуктивної до творчої. Проте цей процес може порушуватися як унаслідок невда­лих педагогічних впливів (є, наприклад, версія, згідно з якою шкільне навчання у його стандартних формах «гасить» творчий потенціал дитини), так і завдяки використанню точних психологічних прийомів формування. Так, не ви­кликає сумніву, що розвиткові творчої уяви, зокрема ди­тини, сприяють казки, художня література, хороші фантас­тичні твори, загалом мистецтво, природа. Однак існують і безпосередні прийоми, вправи, виконання яких тренує уяву. Людині можна запропонувати тему для невеличкого опо­відання, наприклад, «Театр», «Магазин», «Мандрівка за міс­то». Однак розкрити тему потрібно так, щоб усі події були описані у зворотному порядку — нібито на кінострічці, яка прокручується назад. Така вправа, безумовно, тренує роз­виток уяви, оскільки для того, щоб повернути події назад, потрібно дуже детально уявити собі їх природний хід.

Одним з ефективних прийомів розвитку уяви є «робота з уявними предметами». Групі школярів або дорослих пропо­нується уявити, нібито вони завітали на виставку останніх новинок техніки (скажімо, японської). Тут демонструються чудові предмети побуту — вони невидимі, хоча ними можна користуватися. Керівник дістає з кишені «коробку сірни­ків». Потім він робить кілька виразних рухів, нібито перек­ладаючи уявну коробку з однієї руки в іншу, відкриваючи й закриваючи її. Потім запалює і гасить неіснуючого сірника, передає уявну коробку комусь з учасників.

Далі уявна коробка проходить через руки всіх членів групи. Кожний має щось зробити з нею або з сірниками, бажано те, чого ще ніхто не робив. Дії мають легко читатися й трактуватися, тобто бути послідовно зрозумілими, одно­значними рухами, бо уявні речі іншого, «розмитого», став­лення не сприймають. До моменту, коли уявна, вже порож­ня, коробка повертається до керівника, а «спалені» сірники зібрані й викинуті, рухи стають ясними і чіткими, цілком вірогідними. Уявлювані дії мають бути чіткими, а уявні сір­ники — давати справжнє відчуття тепла й горіння, якщо їх вчасно не загасити, уявна голка — колотися та ін. Цей прийом розвитку уяви базується на тісному її зв'язку з діями й відчуттями, а також емоціями людини. Так можна зображувати, тренуючись, роботу з багатьма уявними пред­метами — як широковживаними, скажімо голкою, ручкою, так і предметами та приладами, які використовуються у професійній діяльності, техніці тощо (руль автомобіля, дош­ка з приладами, клавіатура фортепіано, комп'ютера, дру­карської машинки).

Серед форм уяви, які треба розвивати, варто назвати таку глибинну й емоційну її форму, як емпатія. Роз­винена уява сприяє емпатичному розумінню — важливій якості особистості. Емпатичне розуміння іншої людини об'єд­нує здатність слухати й передавати почуте іншому. Точне емпатичне розуміння включає процеси адекватного предс­тавлення (тобто сприйняття того, що і як людина пере­живає) і комунікації (тобто переконання інших у своєму розумінні їхніх почуттів, поведінки й досвіду). Воно є важ­ливим для будь-якої спільної діяльності (зокрема, творчої спільної діяльності).

У технічній творчості дуже вагомою є здатність емпатїї неживих предметів, уявного перевтілення в механізм, при­лад або його деталь. Такий метод широко застосовується в синектиці — одному з підходів до активізації винахід­ництва.

На цьому ж умінні заснований «метод маленьких людей» (Г. Альтшуллер), згідно з яким емпатія певного технічного елемента (або технічної системи) не повинна відбуватися цілісно (скажімо, людина уявляє себе криголамом), а пот­рібно, навпаки, «оживляти» цю систему, уявляючи на її місці групу «маленьких людей», які тримаються за руки. Такий емпатичний прийом допомагає розділити систему на частини («розімкнуті руки»), знову зібрати її та ін. «Люди» можуть перегруповуватися, розривати свій потік у будь-яко­му місці, ставати ближче або далі тощо. Відповідно до цього модифікується технічний пристрій.

Творче натхнення

Творчість — це не лінійний процес, у ньому бува­ють підйоми, спади, плато. Найвищий кульмінаційний твор­чий стан — натхнення. Це стан найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв'язування творчої задачі. Людину в стані творчого натхнення нібито несе «потік», вона не все усвідомлює у своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день, доба). Нерідко з перебуванням у стані твор­чого натхнення пов'язане й виникнення інсайтів, осяяння.

Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов'язаного з власним натхненням, називають харизмою.

Добре відоме сьогодні поняття «харизматичний лідер» (тобто лідер, який веде за собою не стільки глибинною силою переконання, скільки власним надихаючим прикла­дом). Інколи такого впливу вимагають і від учителя, доро­слого, який працює з дітьми, лідера творчого колективу та ін.

Кажуть, що творчий учень є дзеркальним відображенням творчого вчителя. При цьому від дорослого вимагають твор­чості найвищого, об'єктивного рівня, не тільки педагогіч­ного, а й предметно-змістового натхнення, яке завойовує серця, харизми — надзвичайної надихаючої обдарованості, яка викликає у кожного учня «почуття повної довіри», «го­товність дотримуватися того, чого вчить учитель» (І. В. Бестужев-Лада).

Однак такий підхід не зовсім продуктивний, по-перше, тому, що ця характеристика не може (і не повинна) тор­катися кожного з мільйонів учителів, керівників гуртків і студій, тренерів-професіоналів та інших дорослих, які про­фесійно працюють із дітьми. По-друге, проста констатація зв'язку творчості вчителя і творчості учня, непомірні ви­моги до творчої майстерності вчителя зменшують його по­тенціальні можливості в оволодінні методиками розвитку творчості. Проте слід зважити на існуючу сьогодні мож­ливість виявлення й експлікації механізмів формування твор­чості, створення відповідних технологізованих методик і прийомів. Інша річ, що в принципі можливості розвитку та реалізації творчого потенціалу не мають обмежень.

Поиск по сайту: