Ідеї філософської антропології та персоналізму у філософії ХХ ст

Контрольна робота з предмету «Основи філософії»

Виконав студент групи Пім-21з Танащук А.В. (варіант 23)

Львів 2012

Ідеї філософської антропології та персоналізму у філософії ХХ ст.

Антропологічна філософія виникла в XIX ст., стала перспективною у XX ст., сприяла формуванню ряду філософських напрямків. Найвпливовішим у 30 — 60-ті роки XX ст. став екзистенціалізм, що прагнув замінити класичну «філософію суттєвостей» філософією людського існування. Філософська антропологія — це вчення про природу і суть людини. Історично, найвидатнішими представниками антропологічної філософії виступали Гельвецій, Фейербах, Чернишевський. Саме Людвіг Фейербах ввів у науковий обіг і прагнув обґрунтувати антропологічний принцип як матеріалістичну антитезу об'єктивно-ідеалістичному розумінню «ідеї», «духу». Всебічне обґрунтування філософської антропології здійснено Максом Шеллером. Ідеї філософської антропології розробляли також Арнольд Гелен, Хельмут Плеснер, Ернст Ратхакер, Олександр Больнов. Відмінності філософів — антропологів лише в тому, які аспекти (біологічні, психологічні, соціально-культурні тощо) буття та «виміри» людини розглядаються.
Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства. Трансценденталізм феноменології Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдеггера застосовувався для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів суті людини, її діяльності та життя. Арнольд Гелен розробляє біопсихічну концепцію людини. Макс Шеллер, виділяючи ряд ступенів буття людини, першою серед яких є «життєвий порив», підкреслює відмінність людини від тварини, а також той факт, що «дух», духовність підіймає людину над зовнішньо-вітальною характеристикою життя. Проте «чистої» філософської антропології не було ні у Макса Шеллера, ні у Фрідріха Ніцше. Разом з тим в обох звучать виразно мотиви «філософії життя», що є однією з теоретичних джерел філософії екзистенціалізму. Дехто з філософів об'єднує концепції філософської антропології і філософії екзистенціалізму в понятті «антрополого-екзистенціальної лінії у філософії», підкреслюючи їх спорідненість з філософією персоналізму. Характеризуючи погляди Еріха Фромма, який досліджував філософські проблеми фрейдизму і неофрейдизму, Павло Гурєвич слушно зазначає, що дослідникам, надовго відлученим віл антропологічного екзистенціалізму у філософії, не завжди очевидна складність і неоднорідність її. Поряд з екзистенціалізмом розвивається філософська антропологія — наука про людину, що ділиться на фізичну і культурну. Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.
Ірраціоналізм, обстоюючи в одних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в інших — заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямків безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявилася у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, у Франції — Анрі Бергсон.
У понятті життя, на думку Фрідріха Ніцше, виражається воля до акумуляції сили, Вільгельма Дільтея — факти волі, спонукань та почуттів людини, Анрі Бергсона — космічна сила — життєвий порив. Представники філософської антропології пояснюють філософію антропології як науку про метафізичність походження людини, про її фізичні, психічні, духовні початки, джерела у світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які приводяться нею в рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Макса Шеллера, не дають чіткого уявлення про суть людини, не прояснюють її. Філософська антропологія має чітко показати, розкрити процес формування з основної структури буття людини специфічної монополії, звершення і діяльності людини: мова, совість, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та ін. Різноманітні сторони і сфери буття людини філософська антропологія має об'єднати в конкретно-наукове, предметне їх вивчення з філософією, їх осягнення, тобто об'єктивно осмислити, відновити цілісний філософський образ людини. Отже, людина, її суть, її буття, її життя і стоять у центрі філософської антропології, розкривають сенс життя.
Один з основоположників філософської антропології Хельмут Плеснер на основі наукової філософії життя дає феноменологічне формулювання «ступенів органічного». Живе відрізняється від неживого тим, що саме визначає свою мету, переступаючи через себе ззовні, і визначає себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, тобто передбачає саме себе. Звідси основна характеристика живого — позиціональність. Традиційно Хельмут Плеснер характеризує рослинну, тваринну і людську організацію позиційно, причому принцип більш низької організації, проведеної до крайніх меж. Тварина, на відміну від рослини, опосередковано включена в навколишнє середовище. У тварини є органи для контакту з нею і сугубо внутрішні органи. Для їх взаємного опосередкування потрібен центр. Позиційність тварини — центрична. Центр ніби дистанційований від живого тіла, яке сприймається центром як плоть. Ця ексцентрична позиційність — головна характеристика людини. Отже, людське укорінено поза світом, поза наявного буття. Але буття поставлено не на божественну першооснову, як у Шеллера, а на ніщо. Людина неминуче перебуває у боротьбі за своєю рефлексією і іманентністю всіх своїх визначень, у боротьбі, що відновлює з тією ж необхідністю, з якою кожна спроба терпить про вал. Це показує установлені нею основні антропологічні закони. Закон природної штучності означає, що людини змушена урівноважити свою поставленість на ніщо результатами своєї діяльності.
Практично всі концепції виходять з основної тези Макса Шеллера про принципову протилежність людини і тварини Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних устремлінь, звичок і прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю. Біологічна концепція показує, що людина є біологічно недостатньою істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів, не закріплена і не завершена у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можливості вести виключно природне існування. Природу людини Хельмут Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру.
Німецький філософ, один із засновників філософської антропології, Арнольд Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування, заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою природи людини. Арнольд Гелен намагався довести, що саме в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова суть, становлення родової суті розриває зв'язок з природними передумовами антропосоціогенезу.
У культурологічній концепції Еріха Ротхакера природа людини розглядається в усій її цілісності: емпірична предметність і духовна суб'єктивність органічно поєднуються. Основну увагу Еріх Ротхакер приділяє позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина ж є творцем і носієм культури. А культура розглядається як специфічна форма вираження творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі.
Концепція філософської антропології — філософсько-педагогічна, представлена вченням Олександра Больнова, де розкривається життя людини з позицій з'ясування суті самого життя. Суттєвими рисами людяності, на думку Олександра Больнова, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це мета історичного процесу.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого — атеїстична тенденція, що визнає особу та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Персоналізм — філософська течія, що визнавала особу первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ — лише проявом творчої активності особи. Зрештою, вважаючи верховною особою Бога, персоналізм оголошує весь світ продуктом її творчої активності. В основі філософського персоналізму — примат ідеалістичного монізму і панлогізму. Особа стає центральною категорією персоналізму. А її джерела кореняться не в дійсності природно-історичного процесу, а в безкінечних джерелах — верховному початку в Богові. Основні представники концепції персоналізму — Поль Баум, Роберт Флюєллінг, Хельмут Керр, Віллі Вітерн, Зенон Брайтмен та ін. 

Персоналізм (від лат. persona — особистість) як філософський напрям виник на межі XIX — XX ст., насамперед, у США (Ернст Брайтмен, Роберт Флюєллінг) і у Франції (Едмунд Муньє, Жан Лакруа, Жан Недонсель) та ін. їх
світоглядна настанова — де примирити релігію, переважмо християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціональності особистого початку, джерела у людині і в бутті. Ця основоположна персоналістська аксіома наперед визначила характер тлумачення суб'єктивно-об'єктивного ставлення, а разом з ним і напрям розвитку філософської можливості персоналістської доктрини.
Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософствування — людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття Я в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більш того, персоналізм свідомо прагне подолання суб'єктивістського тлумачення людського Я для того, щоб розширити і наповнити ціннісно-світоглядним змістом. У традиційному суб'єктивному ідеалізмі суть суб'єкта, як правило, вичерпується гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, що пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціонально діють. Такому суб'єкту, зведеному до однієї зі складових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналісти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Едмунд Муньє, становить концентрована і нерозкладна на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе, насамперед, у безпередумовній і нічим не обмеженій свободі.
Найвища цінність особи — її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття життєвий порив у Анрі Бергсона. У світі поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність Я є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивності іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій. Однак при всій унікальності особи Я, з точки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і подане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими Я. Персоналісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним міжособовим зв'язком (інтероб'єктивністю), який не має ніяких стосунків до соціальної людини. Комунікативна якість особи — це відкритість у бік подібних до неї осіб за своєю природою не соціальна, а релігійна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єктивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідненого із християнським теїзмом. У теорії віри персоналіст Жан Лакруа стверджує, що ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази реального існування зводяться до розкриття і коментування самоочевидної істини. Ставлення Ватікану до нових теологій неоднозначне, хоч більшість із них визнаються римською курією та розвиваються в папських енцикліках. Особливе місце в теології земних реальностей належить теології визволення, що сформувалась у Латинській Америці.
Слід виділити деякі ідеї, що характеризують теологію визволення. По-перше, вважають її представники, «Євангеліє» зовсім не застаріло. Бог є сучасником. Відносини несвободи, гноблення, голод, бідність — це і його проблеми. Тому основним завданням нової теології є богословське осягнення феномену бідняків. По-друге, на їх думку, у Латинській Америці існує дві полярні теології: традиційна, консервативна, орієнтована на захист домінуючих порядків, і нова, визвольна, що спирається на рух базових низових общин. Існує також інша лінія розколу теології: суперечність між західним стилем теологізування, сутність якого становить протиборство з невір'ям, атеїзмом, запереченням Бога і «місцевою» теологією, основні питання якої породжені не невір'ям та безбожжям, а бездушними, нелюдськими соціальними порядками. По-третє, у теології визволення по-новому висвітлюється сама структура церкви. Теологи визволення говорять про те, що церква не є «ангельською установою на Землі, а відображає існуючі соціальні суперечності. На справді швидко відбувається процес зміщення центру уваги церкви на периферію, і клерикальна авторитарна церква поступово перетворюється на народну. Самі ці положення, які характеризують «теологію визволення» як своєрідну католицьку концепцію, критикувались офіційним Ватіканом. Отже, сучасна філософія католицизму відзначається: по-перше, антропологічною переорієнтацією; по-друге, доведенням буття Бога на основі екзистенціального досвіду особи; по-третє, обґрунтуванням ідей безконфліктного суспільства (тейярдизм, «теологія визволення»; по-четверте, зближенням трансцендентного Бога зі світом, подоланням розриву між Богом і людиною.
Розглядаючи проблему еволюції релігійної філософії у XX ст., слід відзначити ще один напрямок — протестантську філософію. Важливо зазначити, що, на відміну від католицизму, протестантизм ніколи не мав власне протестантської філософії. Після Лютера протестантська теологія стає настільки філософською, наскільки будь-яка філософія в рамках протестантизму стає теологічною. Тому, розглядаючи еволюцію протестантизму, неможливо відділити протестантську теологію від протестантської релігійної філософії. Початок розвитку протестантської філософії теології поклала ліберальна теологія, засновником якої став Фрідріх Шлейєрмахер. У XX ст. такий напрям розвивали Арнольд Гарнак та Енрі Трельч. Ліберальна теологія позначена, по-перше, ідеєю єдності божественного та людського. В релігії, на думку Арнольда Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. За уявленнями Арнольда Гарнака, Христос є еталоном максимально близького спілкування людини з Богом, таким ідеалом, до якого мають прагнути всі люди. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа. По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. Арнольд Гарнак і Енрі Трельч проголосили всі досягнення людської культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів. І по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним. За допомогою методу, на їх думку, слід історично підходити до християнства, тлумачення біблійних текстів тощо.
Представники «діалектичної теології», насамперед Карл Барт, виступили проти основних ідей ліберальної теології. Барт переконаний, що джерелом віри є Бог, який породжує віру через одкровення, і тому обґрунтування її криється в ній самій. Віра є божественним чудом і виявляється у формі діалогу між Богом та людиною. Існує нездоланна відмінність, прірва між Богом та людиною. Людина ніколи не зможе контактувати з Богом ні через почуття, ні через релігійне переживання, ні за допомогою історичного знання. Антропологізму ліберальних теологів він протиставив традиційний теоцентризм. Лише через Христа або через пророків та духовенство Бог може явити себе людині. Основні положення «діалектичної теології» непримиренно спрямовані проти історичного підходу до Біблії.
Своєрідно ставиться та вирішується в «діалектичній теології» і проблема людини. Християнська антропологія для Карла Барта — це христологія. Про людину нічого не можна сказати поза її зв'язком з Богом. Людина знаходить свою суть лише при зустрічі з Богом, а не у відносинах з іншими людьми. Можливості людини обмежені, і лише Бог надає людським діям такого змісту, яким сама людина не володіла і володіти не може. Рейнольд Нібур, який на початку своєї діяльності в основному поділяв погляди Карла Барта, розглядав проблему людини через категорію (гріховності). Людина гріховна одвічно, від природи. Ця гріховність виявляється в тому, що людина неминуче прагне до заперечення своєї залежності від Бога. Подолання гріховності можливе лише в релігійній жертві. У зв'язку з цим важливого значення набуває релігія, яка покликана розкрити людині гріховність її природи, пробудити в ній почуті провини перед Богом і тим самим направити її на шлях самовдосконалення. У ході історії і в процесі індивідуального розвитку свобода людини виростає лише з природи.
Інших поглядів дотримувався протестантський теолог і філософ П'єр Тілліх, який у концепції намагався подолати розрив між богослов'ям та проблемами повсякденної о життя, рішуче не погоджувався з релігійним ізоляціонізмом Карла Барта і був глибоко переконаний у тому, що християнська думка не може мати суттєвого значення для сучасної людини, яка не намагається відповісти на ті питання, які ставить перед нею життя. Пауль Тілліх вважав, що Бої одночасно і трансцендентний, і іманентний людині. Спираючись на філософію екзистенціалізму, виводив необхідність релігії з потреби особи подолати «екзистенціальний страх» Лише християнська релігія може надати людині мужності, а отже, здолати екзистенціальний страх. Поняття Бога теологічний синонім категорії буття. Це буття неможливо вивести з буття речей і неможливо звести до буття речей. Як і екзистенціалісти, Пауль Тілліх вважав, що буття людини — єдиний ключ до буття взагалі. Релігійність — це і є стан граничної турботи про безумовний зміст буття, тому і визначається фундаментальною характеристикою людини. Спроба Тілліха примирити релігію із сучасним світом вилилась у доведення того, що релігія становить внутрішній зміст духовного життя.
Широкі дискусії в колі філософів викликала концепція «деміфологізованого християнства», сформульована німецьким богословом Рудольфом Бультманом, який обґрунтовує ідею про те, що біблейські міфи є лише способом передачі змісту віровчення. Проте такий спосіб, на думку Рудольфа Бультмана, уже застарів, бо міфологічна картина світу, яка лежить в основі традиційного християнства і поділяє світ на світ Бога та ангелів, світ людей, підземне царство, є чужою й неприйнятною для сучасної людини. Причиною Рудольф Бультман вважав те, що Біблія і церква говорять про Бога міфологічно, неадекватно сучасності. Для подолання такої кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, виразивши зміст у термінах людського існування. Це тлумачення — антропологічне, екзистенціальне, і християнські міфи слід розглядати лише як певні способи вираження ставлення людини до Бога. Для людини, вважає Рудольф Бультман, Бог існує виключно у сфері Я, в індивідуальній свідомості, у почутті безпосередньої співпричетності до нього. Бог, отже, уявляється не потойбічною істотою, а деякою суттю, нерозривно зв'язаною з людиною. Бог є трансцендентним до світу, але саме він визначає людське існування, екзистенцію. Це існування, підкреслює Рудольф Бультман, може бути справжнім і несправжнім. Несправжнім вважається існування без віри, коли людина живе у видимому світі і життя її пройняте страхом, постійною тривогою. Лише віра робить існування людини справжнім, лише завдяки вірі людина може прийти до зовсім нового розуміння свого існування, яке є результатом зіткнення людини зі словом Бога.
Далі всіх у спробах пристосувати християнство до сучасності пішов німецький протестантський теолог Девід Бонхьоффер, який піддав повній ревізії традиційне християнське віровчення. Виходячи з того, що люди дедалі більше звільняються від релігії, що віра в Бога як потойбічну вищу істоту стає для них неприйнятною і непотрібною, чужою, то, на думку Девіда Бонхьоффера, людство очікують часи повної відсутності релігії. Вводиться поняття «повноліття» світу. Це такий стан, коли людина у вирішенні усіх найважливіших проблем навчилася обходитися власними силами і більше не має потреби в ідеї Бога. Девід Бонхьоффер, отже, ставить під сумнів основу християнського віровчення — ідею трансцендентності Бога. На думку Девіда Бонхьоффера, епоха релігії закінчилась, настала ера християнства. Християнство — це вчення не про потойбічного, далекого від світу Бога, а вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людини, у її відносинах з іншими людьми. Суть «безрелігійного християнства» становить вимогу до кожної людини дотримуватись принципів християнської етики. Зразком такої поведінки і для християн, і для нехристиян вважав Ісуса Христа, який був тим моральним ідеалом, який закликає усіх до відповідального й розумного життя.
Суть християнства Девід Бонхьоффер вбачає в любові до ближнього. На відміну від офіційних представників церкви, розумів любов до ближнього як відповідальність християнина за все, зокрема, й за оновлення світу християнством. Тому необхідними якостями християнства, на його думку, є не лише покірність, а й опір, активна діяльність.
Основні орієнтації сучасної релігійної філософії: по-перше, поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; по-друге, спроба скорегувати релігійну філософію і науку; по-третє, опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; по-четверте, визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури, увага до проблем суспільного розвитку, екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності. 

Поиск по сайту: