Постановка проблеми

Розвиток філософії на Сході та Заході, при всій її самобутності і специфічності, має ряд спільних закономірностей. Формування на базі первісної міфології ранніх форм філософського, релігійного та інших світоглядів відбулося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу та зародження найдавніших цивілізацій. Філософія Сходу і Заходу звернена до загальнолюдських цінностей. Вона розглядає проблеми добра і зла, справедливості й несправедливості, дружби, любові, ненависті, щастя, страждання.

1. Дофілософські форми світогляду.

Епос Гомера - чудовий приклад соціоантропоморфного світогляду, в якому художні, міфологічні та реалістичні елементи подано в органічній єдності.

Одна з головних проблем міфологічного світогляду - проблема початку світостворення в часі, тобто постановка питання про космічних родоначаль­ників, які уособлюють ті чи інші головні явища природи. Такими родона­чальниками для Гомера є бог Океан та богиня Тефіда. Океан - «предок богів», саме з нього «все витікає». Він — ріка, яка оперізує землю, напов­нює річки, джерела, колодязі. Один з його рукавів, Стікс, протікає через підземне царство.

Космологія Гомера полягає в твердженні, що світ складається з трьох частин: неба, землі та підземелля. Небо і підземелля симетричні відносно зем­лі. Земля - нерухома кругла площина. Небо - мідне. Простір між небом і землею наповнено зверху ефіром, а внизу - повітрям. Небо підтримують стовпи, які охороняє титан Атлант. Сонце - бог Геліос, Місяць - богиня Се­лена, її сестра Еос - богиня вранішньої зорі Сузір'я час від часу омивають­ся в Океані та відновлюють свій блиск. Підземелля складається з Еребу, Аїду і найглибшої його частини - Тартару. Вхід до Еребу знаходиться за Океаном.

Соціантропоморфізм гомерівського епосу вказує, що всі міфологічні особи перебувають між собою у відносинах кровної спорідненості. Наприк­лад, бог сну - Гіпнос - це брат-близнюк бога смерті Танатоса, бог жаху Фобос - син бога війни Ареса. Земля, вода і небо уособлюються братами Аїдом, Посейдоном і Зевсом. Усі ці істоти вже не є напівлюди-напівзвіряки боги Стародавнього Єгипту, а повністю антропоморфізовані. Через людиноподібність богам притаманні їхні досить низькі моральні якості. Боги мають тілесну оболонку, вони відчувають біль, але відрізняються від людей вічною молодістю і безсмертям; у них особлива кров; харчуються вони нектаром і амброзією. Боги - не творці світу, вони лише надприродні двійники природних процесів і явищ.

В антропології епосу люди протиставляються богам, життя їхнє корот­ке, і вони нещасні. Обов'язок людей — приносити жертви богам, благати їх про допомогу. Але боги вільні у виборі прийняти жертву або відхилити її.

Поліанімізм. У людині розрізняють тіло і три види духу. Перший - «псюхе», тобто душа як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ. «Псюхе» - початок життя і джерело руху тіла, вона залишає його після смерті та переміщується в Аїд. Другий - «тюмос» - це ефективно-вольова частина духу. Третій - «ноос», розум. «Псюхе» розлита по всьо­му тілу, «тюмос» міститься в грудях, «ноос» — у діафрагмі. Богам і людям притаманні всі три види духовності, тваринам - тільки два перших.

Доля. Це найважливіший момент епосу, який визначається словами «мойра», «морос», «ананке», «айса». Долю не можна умилостивити, і вона могутніша за бога.

Елементами філософії в гомерівському епосі є деантропоморфізація Океану і Долі. Вона полягає в підкоренні богів безликій долі, у прослав­ленні розуму, який є однією з найвищих людських якостей.

Важливу роль у формуванні античної філософії відіграла творчість Гесі­ода. У поемі «Теогонія», яка є прикладом релігійно-міфологічного світогля­ду, Гесіод ставить цілий ряд запитань, зокрема соціальних. Він, апологет пра­ці, вважає за потрібне дозволити людям збагачуватись, але чесним шляхом.

Історична концепція Гесіода знайшла відображення в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне і залізне. Перше покоління створили «вічні боги», і воно мало найщасливішу долю; на­ступні покоління жили все гірше й гірше. Час заліза - найгірший, ос­кільки боги завдали людям тяжких турбот, виснажливої праці, постій­ного горя. Але й це покоління гине, а після нього знову народжується віра в повернення до кращого. Тобто у песимізмі Гесіода вже є парост­ки надій на краще. У легенді про Прометея і Пандору Гесіод ствер­джує, що люди завжди повинні мати надію на майбутнє, яка б підтри­мувала, давала сили на боротьбу за краще.

Гесіода ціка­вить, що виникло першим. Цим первинним є Хаос, але не як без­ладдя, а як безодня, «розгорнутість» між небом і землею. Піс­ля виникнення світу Хаос у ви­гляді «великої безодні» лежить у його основі.

Гесіод - дофілософ, оскільки його космологічний процес - це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Спочатку народжуються Земля, Ніч, Небо, Море, Світло, День та ін. Між богами по­чинаються суперечки, космічний конфлікт, з'являється соціальне зло: Обман, Старість, Смерть, Туга, виснажлива Праця, Голод, Забуття, жорстокі Битви, судові Тяжби, Беззаконня тощо. Таким чином, вимальовується певна ви­значена картина світу. В боротьбі богів перемагає Зевс. Рух світостворення від Хаосу до Зевса - це сходження до порядку, світла і соціаль­ного устрою.

У Гомера та Гесіода основне питання світогляду — питання про спів­відношення світу і людей - виступає в звичайній для міфології формі пи­тання про відносини між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів. Релігійно-міфологічний світогляд знахо­диться «всередині» соціантропоморфного світогляду.

Антична дофілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гоме­рівський, гесіодівський і орфічний.

Орфізм. Його початок пов'язано з ім'ям Орфея, який уособлював мо­гутність мистецтва. Орфізм мав світоглядне обґрунтування в системі міфо­логічного світогляду, в якому вже зароджувались елементи філософії.

Початком світу орфіки (послідовники орфізму), згідно з одними джере­лами, вважали сам час, згідно з іншими - воду. В антропології орфіків вка­зується на подвійну природу людини. В ній - два начала: низьке, тілесне, титанічне і вище - духовне, діонісійське. Життя - це страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло - гробниця і темниця душі. Мета життя — звіль­нення душі від тіла. Дійшовши до мети, душа благочестивого орфіка дося­гає «островів душевних», де вона живе безтурботно і щасливо, не маючи ні фізичних, ні душевних мук.

Свідченням збільшення елементів філософії в орфізмі є зростання деміфологізації в генетичній картині світу. Зароджується монопантеїзм (для міфології як такої характерний поліпантеїзм - ті чи інші боги ототожню­ються з тими чи іншими частинами природи, світу). Орфічний Зевс обнімає весь світ і вміщує його в собі.

2. Грецькі філософи про першооснову, походження та загальних організуючих началах світу. Космологізм та діалектика перших мислителів.

Антична філософія в цілому - це грандіозна спроба побудувати ра­ціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні пи­тання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у за­родку всі більш пізні типи світоглядів.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - Космосом (у пер. з грец. - спочатку «порядок», а потім «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе - вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своє­рідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

Іонійська філосо­фія - філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію. Крім того, її форма, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все ж є раціональною, оскільки знаходить своє вираження у судженнях і поняттях.

Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, була Мілетська школа. Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н. е. (бл. 625-547 рр. до н. е.). Фалес ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши його на 12 місяців.

Першо­причиною, на його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану). На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла жи­вуть завдяки випарам води.

У теорії пізнання Фалес усе знання, зводить до єдиної основи. Його афо­ризмом є: «Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре, вибирай щось одне добре, саме так ти припиниш пусто­слів'я базікуватих людей».

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (6л. 610 - бл. 540 рр. до н. е.). Свій головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н. е. Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всьо­го. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон — це щось не­скінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внут­рішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й ви­никає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У резуль­таті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

Учнем і послідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 - бл. 525 рр. до н. е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Не втримавшись на висоті абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 рр. до н. е.). Головний твір Геракліта - «Про природу». Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він — субстанційно-генетична причина всього існуючого. Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вог­нем, що закономірно спалахує і закономірно згасає.

Таким чином, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) від­бувається поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу.

Античну філософію важко уявити також без Піфагора (бл. 580 - бл. 500 рр. до н. е.) і піфагорій­ців. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. Піфагорійський союз був закритою ор­ганізацією, а його вчення - таємним.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке озна­чало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ друж­би і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медита­ції, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався спо­глядальний спосіб життя мудреця.

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона. Заслуга елеатів - у розвитку категорій, у тому числі категорії субстанції. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців - математична, у елеатів вона вже фі­лософічна, оскільки ця субстанція - буття. Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією. Елеати, як і інші давньогрецькі філософи, були енциклопедистами- мудрецями. І тому також намагалися дати фізичну карту світу. Наприклад, Парменід багатоманітність світу зводив до двох начал: перше - ефірний вогонь, чисте світло, тепло; друге - пітьма, ніч, холод. Змішування цих двох начал дає початок усій багатоманітності видимого світу. У теорії пізнання елеати чітко розмежовували істину, яка базується на раціоналізованому пізнанні, і думку, яка засновується на чуттєвому сприйнятті.

Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єк­тивна діалектика - мистецтво діалектичного судження і суперечки, мис­тецтво заперечувати опоненту і ставити його у складне становище. Метод Зенона — доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній.

Анаксагор жив у V ст. до н. е. в «епоху Перікла», золотий час роз­витку Стародавньої Греції. Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першо­причина, ніж золото, вода - ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони - найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім'ям усіх речей або «гомеомеріями».

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл. 460-370 рр. до а е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожне­чі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною». Головне у філософії Демокрі­та - це вчення про атом, прос­тий, вічний, незмінний, неподіль­ний, що виникає і не знищується. Пізнання, вважає Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні від­чуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н. е. Розквіт міст-держав - полісів викликав потребу у всебічній освіті вільних громадян, яку задовольняли перші професійні вчителі. Вони навчали не тільки риторики, політики, судо­чинства, але й всіх інших галузей знань, які людина могла практично вико­ристати. Їх називали софістами. Відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах.

Найвідоміший з софістів - Протагор (490-420 рр. до н. е.). Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей».

Інший відомий софіст Горгій доводив, що буття без людини не існує, бо якби воно існувало, ми не могли б мати про нього ніякого знання, а якби мали знання, то не змогли б його висловити.

3. Проблеми теорії пізнання, моралі та способу життя.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження за­гальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, за­гальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому ви­гляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іро­нічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумні­ви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо об­ґрунтованою.

З ім'ям Сократа пов'язують так звані сократичні школи, за­сновані його учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них най­більш відома школа кініків. Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб.

Вважають, що сам термін «кінік» означає «собачий», а філософія кіні­ків — «собача філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н.е.) був найближчим учнем Сократа і навіть свідком його смерті. Одна з головних позицій його вчення — існування лише окремого і відсутність за­гального («коня бачу, а конянності не бачу»). Йому належить також заслу­га в розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

Утім, Антісфен був тільки теоретиком. На практиці намагався втілити в життя його вчення Діоген Синопський (бл. 404-323 рр. до н. е.), що стало приводом для багатьох легенд і анекдотів. Життя Діогена - приклад відпо­відності філософського способу мислення філософському способові життя. Приклад - Олександр Македонський підійшов до Діогена, який грівся на сонці, і запропонував йому виконати все, що той попросить, на що Діоген відповів: «Не затуляй мені сонця». Це настільки врази­ло Македонського, що він сказав: «Якби я не був Олександром, то хотів би бути Діогеном».

Переворот, який Сократ здійснив у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнана сутність.

Платон. Афінський філософ (427-347 рр. до н.е.). Відкрив свою школу – Академію, вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. є. до 529 р. н. е.). Платон залишив багату теоретичну спадщину. В ній уже можна чітко виділити всі чотири складові частини філософського знання: онтологію; космологію; гносео­логію; етику.

Онтологія. Буття - вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягти тільки розумом. Воно багатома­нітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона — це образ, ідея, сутність. Одне з найважливіших поло­жень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей.

Космологія. З ученням про буття в системі Платона тісно пов'язу­ється космологія. Він розвиває учення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Творець світу — божественний деміург, який був добрим і побажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі, він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, напов­нене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла - це видимі боги, які, як і люди, володіють тілом і душею.

Теорія пізнання спирається на вчення Платона про душу. Людина як тілесна істота — смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звіль­няється від тілесного покриву, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробу­джуючи спогади.

Етика. Орієнтована на самовдосконалення особистості, створення держави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне, особисте. Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких - охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір'я, безбожності.

4. Соціальні та політичні ідеї античної думки.

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Він зміг побачити недосконалі сторони платонівського вчення, що в майбутньому дало йому змогу сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча». Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує і вже п'ятдеся­тирічним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу - Лікей (звідси — ліцей).

Арістотель - мислитель-енциклопедист залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові: «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: мета­фізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика - вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний мате­ріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун який служить джерелом усього космосу.

Арістотель виділяє чотири види причин:

• матеріальні - ті, з яких складаються речі, її субстрат,

• формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

• діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

• цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?».

Ще один аспект — учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає.

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини — здатність до інтелектуального життя, яке перед­бачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедли­вість і несправедливість.

У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага.

Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, арис­тократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Аріс­тотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на службу державі. Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Цент­ральна категорія етики для суспільного життя – справедливість. Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспіль­ною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних. Нерівність — це нормальний стан людей.

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341- 270 рр. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акценту­ється на етиці. Епікур не сприймає вчення Демокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за ве­личиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Ра­зом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, ви­ходячи з висунутого ним прин­ципу детермінізму, приписує ато­мам лише прямолінійний рух,

У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення безсмертя душі.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при від­окремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні ду­шевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філо­соф) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно — ось його теза. Відлюдність у приватному житті є ти­повим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш по­ширених філософських течій. У своєму трактаті «Про людську природу» Зенон із Кітіона проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром. Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво.

Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скепти­цизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл. 360-270 рр. до н. е.). Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза — утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запере­ченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечую­чи, врешті-решт, і саме тверджен­ня «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пі­знання думкою» скептики об'єд­нали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву по­ложення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому під­креслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У тре­тьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору черво­ним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість, смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і про­сторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизь­ка - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відобра­жається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомо­му відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речови­ни (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев'ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад, затемнення сонця - як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує пере­конання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій.

Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

5. Філософія Стародавнього Сходу: джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм. Людина в філософії та культурі Стародавнього Сходу.

У першому тисячолітті до н. е. в давньоіндійському суспільстві від­буваються значні соціально-економічні зміни. Традиційний ведичний ритуалізм не відповідає новим умовам. Виникає низка нових доктрин, і серед них всеіндійське значення здобувають вчення джайнізму і буддиз­му. Основоположником джайнізму (термін походить від слова «джина» - переможець) вважається Махавіра Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е. Він виріс у заможній сім'ї; коли йому виповнилося 28 років, залишив рідний дім і після дванадцяти років блукань і аскетичного життя заклав у своїх працях основи нового філософського вчення. В джайнізмі, як і в багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєдну­ються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин - матеріальної (аджива) і духовної (джива). Сполучною ланкою між ними виступає карма.

Карма — це тонка матерія, що утворює її тіло і з'єднує душу з грубою матерією. В резуль­таті виникає живий індивід. Кар­ма весь час супроводжує душу в нескінченному ряду переро­джень. Джайністи досконало розробили теорію карми і роз­різняють вісім видів карм. Вони поділяються на добрі та лихі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Лихі кар­ми негативно впливають на ос­новні властивості душі, які вона має у своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від лихих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

На думку джайністів, тільки людина може вирішити, що таке добро і зло і до чого віднести все те, що зустрічається в житті. Люди­на за допомогою духовної сутності може керувати матеріальною сут­ністю і контролювати її.

Звільнення людини від впливу карм можливе тільки через здійс­нення добрих справ і суворий аскетизм. У зв'язку з цим створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній го­вориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне жит­тя, обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайністів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вва­жають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти. По суті етика джайнізму - егоцентрична.

Важливим напрямом філософської думки Китаю поряд з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчи­тель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують ав­торство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

Дао — поняття, за допомогою якого можна дати універсальну від­повідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотож­ність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо завдяки принципам «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо при­сутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах за­вдяки впливу «інь» і «янь». Розу­міння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільст­ва. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супрово­джується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

У III ст. до н. е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імпера­торська влада наповнилась реальним змістом. Це зумовило формування нових поглядів на природу, світ і людину. Серед основних філософських напрямів цього періоду слід назвати насамперед конфуціанство. Його засновник Конфуцій (латинізована вер­сія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун, 551-479 рр. до н. е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що Конфуцій був радником при пра­вителі царства Лу, а потім, добровільно пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував країнами Східного Китаю. Конфуцій займався впорядкуванням стародавніх книг, йому належить редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів» царства Лу. Його власні по­гляди викладено головним чином у книзі «Бесіди про судження», укла­деній послідовниками Конфуція із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.

Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до сус­пільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника со­ціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Такий підхід мав велике значення для соціально-еко­номічного впорядкування життя в аграрному Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до конкретного соціального становища і діяль­ності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.

Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Поря­док виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки - етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де).

Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності (жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так:

• допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;

• чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівсь­кої і братерської доброчинності (сяо ти). Соціальні відносини є пара­леллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до старшого.

Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усу­нення міжусобної ворожнечі серед знаті Конфуцій висуває такі етичні правила:

• повага до батьків (сяо);

• повага до старшого брата (ді);

• вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін.

Надаючи важливого значення навчанню та вихованню, Конфуцій поряд з тим вважає, що лише представники аристократії можуть володіти муд­рістю, яка є наслідком їх вродженого знання, що є вищим видом знання. Визнаючи існування «володаря неба» і духів, Конфуцій вірив у долю.

У II ст. до н. е. за імператора У-Зі принципи конфуціанства було канонізовано та проголошено офіційною ідеологією, а самого Конфуція було зараховано до сонму богів.

Поширеним філософським напрямом був моїзм, що дістав свою назву за ім'ям засновника Мо-Ді (479-391 рр. до н. е.). Головна увага в моїзмі приділяється проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламенто­вано. Фізична праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Сенс навчання у школі вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної корисності. Теоретичне дослідження - зайва розкіш; прагматична доціль­ність, закладена в трудовій діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати на утвердження моїстичних принципів.

Цзоу-Янь створив концепцію розвитку світу, в основу якої закладе­но п'ять елементів, що змінюють один одного: вода, вогонь, дерево, ме­тал, земля. Елементи змінюються відповідно до свого характеру, визначу­ваного силою. За допомогою цієї сили вони переборюють опір один од­ного в такому порядку: земля; дерево, що перемагає землю; метал, який перемагає дерево; вогонь, який перемагає метал; вода, яка перемагає вогонь; знову земля, яка перемагає воду.

Представники школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і державного управління. Згідно з їхнім ученням, порядок у суспільст­ві — це лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і стягнень. Розвивається думка про погану природу людини. Праг­нення людини до особистого успіху слід використати у формуванні сус­пільних відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одер­жати корисне і вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.

Філософські школи стародавньої Індії формуються на грунті міфо­логічно-релігійного світогляду. В коло своїх міркувань вони включають найважливіші проблеми: початок буття; формування духу; особливості внутрішнього світу людини; роль людського пізнання в пошуках сенсу життя; напрями удосконалення особистої долі. У цій проблематиці пере­важає пошук шляхів звільнення від невблаганного тиску життєвих законо­мірностей, хоча звільнення розумілося значною мірою як подолання людсь­кою унікальністю та індивідуальністю протилежності загального. Ідея звільнення людини від страждань, центральна у буддизмі, так чи інакше поділялася майже всіма філософськими системами давньоіндійської філо­софії. Справжнє призначення філософії полягає в тому, щоб за допомо­гою істинного знання організувати духовно-релігійне життя людини, до­помогти їй у пошуках шляхів уникнення страждань і досягнення звільнення.

ВИСНОВКИ

Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно об­грунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, ети­ки тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозу­міння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філо­софія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визна­чено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислен­ня. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізо­ваною, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньо­грецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

У філософському мисленні стародавнього Китаю розроблено глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні начала буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтувалася на фундаментальні підвалини основи буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Через Індію ідеї китайської філософії потрапляють до Європи. Найбільш повне знайомство з китайською філософією відбулося наприкінці XVII та у XVIII ст.

Філософська думка стародавньої Індії та стародавнього Китаю по­ставила проблему співвідношення західного і східного типу цивілізацій, питання про причини та наслідки суттєвих відмінностей між звичаями і поведінкою людей та про можливості й умови їх взаєморозуміння. Ця про­блема підводить до осмислення особливостей західної і східної філософії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Да йте визначення поняттям:

теогонія, логос, гедонізм, евдемонізм, матерія, форма, ідея, джайнізм, дао, даосизм, конфуціанство, інь, янь, жень, моїзм, легізм.

2. У чому полягає космологія Гомера та Гесіода?

3. Що таке світ ідей Платона?

4. Охарактеризуйте вчення Арістотеля про суспільство та державний устрій.

5. Що складає зміст вчення джайнізму?

6. У чому полягає сутність поняття карми?

7. Охарактеризуйте значення понять «інь» і «янь».

8. Основні принципи філософії Конфуція.

Поиск по сайту: