Лекція № 3

Схоластика як тип філософії виникає у IX ст.Головне призна­чення схоластичної філософії - безпосереднє злиття з теологією.«Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 - бл. 877 рр.), на той час визначно­го вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з цер­ковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську систему, яку розвивали наступні покоління мислителів-схоластів. Його ос­новне положення: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, — сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Знаряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, абоуніверса­лії, вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більше проявля­ються їх об'єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скеро­ваного на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види - до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер.

Наступний представник схоластики - Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 рр.), якого називали«другим Августином». Його позиція - «вірю, щоб розуміти» - означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійсного пізнання Святе письмо вказує, що саме є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, проте лише в межах догма­тів. Девіз Ансельма — «віра шукає розум» — характерний для цілого періоду схоластики. Щодо універсалій Ансельм займає позицію поміркованого реалізму. Відомий Ансельм також до­казами буття Бога, з яких найпо- пулярніший онтологічний, де з по­няття Бога як ідеї вищої доско­налості виводиться ідея його реаль­ного існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність - отже, сам він справді існує.

Головним представником но­міналізму був Іоанн Росцелін (бл. 1050 - бл. 1120 рр.), який рі­шуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольо­ру, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої влас­ної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі».

Росцелін запропонував тритестичну доктрину, згідно з якою ймовір­ність існування трьох божественних іпостасей передбачає існування не одного, а трьох самостійних Богів. Отже, церковна догматика опинилась під загрозою, його думки викликали незадоволення ортодоксів, і в 1092 р. вчення Росцеліна було заборонено як єретичне.

Винятково цікавою особоюбув П'єр Абеляр (1079-1142 рр.). Як твор­чість, так і життя його сповнені тріумфами і драматичними подіями, успіха­ми, нещастями, удачами і невдачами.

Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу особистістю. Його праці можна розділити на особистісні (екзистенціаль­ні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для обгрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозу­міло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси ви­водив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загаль­не має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму - поміркованого номіналізму. Кон­цептуалізм визнає реальність загального як думку поняття, назву, які віді­грають важливу роль у пізнанні.

У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 рр.). Вчення Томи Аквінського - томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вва­жає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого прин­ципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. На­приклад, розум здатний довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнан­ня однієї і тієї ж істини — Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра — на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним — через створений світ і надприрод­ним — через одкровення. Наука і філософія засобами розуму, через пі­знання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керуван­ня Богом усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення.

Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію від теології і обгрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуго­вує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.

З кінця XIII ст. життя в Європі набуває нових рис. Поряд з економіч­ними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях. Виникають нові наукові центри, зокрема Оксфордський університет. Його віддаленість від римської курії спричинює більш вільну атмосферу, в якій формуються опозиційні течії.

Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордсько­му університеті, був Роджер Бекон (бл. 1214-1292 рр.), який вчився в Окс­форді, потім у Парижі, знав основи всіх наукових дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх творах виступав не тільки проти томізму, але й проти принципів схоластики взагалі. Ці твори своїм ідейним змістом, агресивністю проти офіційної доктрини дратували консервативних вчених, церковну ієрархію, за що Бекона було ув'язнено в монастирську в'язницю, там його утримували до самої смерті. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був інди­відуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був дуже оригіналь­ним мислителем, і сучасники називали його «дивовижний доктор».

Головні положення вчення Р. Бекона полягають у критиці схоластики:

- по-перше, схоласти неправильно розуміють філософію попередників (зокрема, Арістотеля);

- по-друге, недостатньо знають математику;

- по-третє, схоластичний метод передбачає насамперед необхідність спиратись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення і відбиття світла; твердив, що можна побудувати ко­раблі і вози, які рухатимуться власними силами; передбачив принцип магне­тизму, передвістив винайдення пороху.

Р. Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину про Бога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний, містичний характер, передбачає надприродну божественну силу.

• Представником Оксфордської школи був також Іоанн Дунс Скот (бл. 1266-1308 рр.) - проникливий мислитель і філософ, коротке життя якого було повністю присвячене науці. Як критичний мислитель Скот після аналізу першоджерел робить висно­вок, що повна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський, неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому разі, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкреслює активне мислення всупереч пасивному, рецептив­ному розумінню його Аквінським.

Одним з найвидатніших пред­ставників останнього періоду схоластики був Уїльям Оккам (бл. 1285-1349 рр.), який вчився, а згодом викладав у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації і гнуч­кість у полеміці його було на­звано «непереможним». За звину­ваченням у єретизмі його відлу­чили від церкви, заборонили ви­кладання, і навіть цитування його поглядів було заборонено. Різко критикував папство, оскільки папи не безгрішні і не можуть бути намісниками Христа на Землі Духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада - обмежуватись лише церковними справами, релігійними проблемами.

Оккам — представник нового філософського підходу - антидогматичного, антиірраціоналістичного, антиреалістичного. Був послідовником номі­налізму, фактично з його ім'ям пов'язується перемога номіналізму. Трак­тати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсалії), вважає він, є всього лише знаками, ко­піями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а ве­лика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і зна­ків, які їх позначають.

3. Свобода думки та скептицизм гуманістів Відродження, критика релігійного догматизму та аскетизму. Картина світу доби Відродження. Пантеізм.

Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цьо­го періоду стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на XIV-XVI ст. Це період ранньої кризи феода­лізму і зародження буржуазних відносин. Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову до антич­ності, а пошук нового, адже в історії просто відхід у минулу епоху неможли­вий. За своєю суттю Відродження протиставляє себе схематичним догматам церкви, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури і тому несе в собі багато її рис. Найголовніше для мислення епохи Відро­дження — постановка проблеми світу і Бога, з якими пов'язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокий конфлікт між натурфіло­софією й ортодоксальною католицькою теологією; проблема знання світу і містичного використання цього знання; проблема ставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви, адже жили вони в бурхливу епоху релігійних конфліктів та війн.

Саме в цю епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістає розвиток нове, експериментально-математичне природознавство, змі­нюються відносини між церквою і державою, формується ідеологія секуляризму та гуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового часу.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної - релігійне життя і в його основі проблема «осмислення», то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Інтерес до античної літератури, з точки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження. Філософія ж по­винна допомогти людині знайти місце в житті.

Філософське мислення цього періоду характеризується як антропоцентричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то лю­дина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість, самоствер­дження, усвідомлення власної си­ли і таланту, життєрадісності та вільнодумства Завдяки цьому епо­ха Відродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, з яскравим темпера­ментом, вольовою цілеспрямова­ністю, величезною енергією.

Гуманізм — погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схолас­тики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.

На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських при­страстей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 рр.) — художником і поетом. Разом з тим обидва зробили сут­тєвий внесок у розвиток філософії.

Боротьба за істину в епоху Відродження мала значення інтелекту­ального і морального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теології та схоластичній традиції. У зв'язку з розвитком виробництва і науки філософія знову повернулася до вивчення природи. Винайдення книгодрукування, компаса, пороху, доменно-металургійного процесу; зацікавленість в астрономії, фізиці, анатомії, фізіології; розвиток експериментального природознавства - все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини над природою. Математично обґрунто­вана М. Коперником геліоцентрична система світу суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвала авторитет геоцентричної системи Птолемея. Значний внесок у нове осмислення природи роблять такі видатні вчені, як Т. Браге, Г. Галілей та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфіло­софія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філосо­фією центральною для неї залишається трактування питання про взаємо­відношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, харак­терною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямова­ність. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому під­ході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінце­вому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божест­венного начала Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний харак­тер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним. Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Народився у простій сім'ї, але як особливо здібний потрапляє до школи «братів спільного життя» в Девенторі (Голландія). Настанови цієї школи передбачали для всіх спільне майно, заперечували багатство, славу, все мирське і, навпаки, вимагали проповідування аскетизму, благочестя, за до­помогою чого намагалися наблизитись до Христа. Після закінчення школи Кузанський вчиться в Падуанському університеті, стає доктором каноніч­ного права, займається богословською діяльністю, працює в папській курії. Упродовж усієї діяльності він захоплюється античністю, віддає багато часу вивченню грецьких і візантійських рукописів. Постійно спілкується з гума­ністами. Наприкінці життя Кузанський досягає звання кардинала.

Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» проти­стоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Ос­кільки «Єдине» не має протилеж­ності, то воно тотожне безмеж­ному, нескінченному. Нескінче­нне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це міні­мум, найменше від усього. Центральним пунктом онтоло­гії М. Кузанського є вчення про збіг протилежностей - абсолют­ного мінімуму і абсолютного мак­симуму. Оскільки абсолютний максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищою межею — остільки йому нічого не протистоїть, остільки з ним у той же час збігається мінімум. Максимум, будучи абсолютним, впливає в дійсності на все можливе і, не маючи сам ніяких обмежень, обмежує все.

Звертаючись до проблеми людини, Кузанський не відділяє її від світу, вони єдині. Як у кожній частині людини відображується вона вся, так у кожній речі відображується весь Всесвіт. Але як у голові людини най­більшим є відображення її ж самої, так і в цілому в людині - відображення Всесвіту, який досягає повної досконалості в ній як найвищій межі розвит­ку природи. Саме людська природа найбільш повно відображує Всесвіт, то­му що має глибокі емоційно-вольові основи і є психологічно первинною щодо дискурсивного мислення. Релігійна віра трактується як форма єднан­ня людини з Богом, як канал,,через який Бог впливає на пізнавальні здіб­ності людини, оздоровлює і вдосконалює їх. Ідеалом для Кузанського є людина мисляча, творча, активна.

Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 рр.). Ви­хідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути цент­ром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі.

Важливий вклад у розвиток гуманізму вніс Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.). Позашлюбний син священика і його служниці, в молодості чернець, завдяки наполегливій праці він здобув блискучу філософсько-гуманітарну освіту. Здобув славу найвидатнішого латиніста епохи Відро­дження, лідера загальноєвропейського гуманізму.

Своє вчення Роттердамський називає «філософією Христа». Допускає гармонійну єдність античних і християнських морально-філософських ідеа­лів і тому ототожнює Сократа з Христом Закликає до відродження ідей та ідеалів первісного християнства, забутих католицькою церквою. Його тезу - «назад до Христа!» зумовлено думкою, що людина, наслідуючи Христа, здатна підноситись до ідей, зафіксованих у Святому письмі. Еразма Роттердамського називають Вольтером XVI століття.

Своє розуміння взаємовідносин людини і суспільства він висловлює у праці «Похвала Глупоті». Він пише, що в людському суспільстві все на­повнено дурістю, все робиться дурнями і серед дурнів. «Більшість людей є дурні, і кожний дуріє на свій лад». Кількість проявів дурості нескінчен­на. Дурість багата на колективні прояви, найбільший з них - війна, приваб­лива для тих, хто її не знає. Дурістю керуються всі люди, всі нації. Віра також споріднена з деякими видами дурості; з мудрістю вона несумісна. Отже, тут Еразм Роттердамський відходить від теологічної ортодоксальності в питанні про пріоритет віри над розумом.

Розмірковуючи над соціальним становищем людини, він вважає, що іс­тинна знатність полягає в активності та постійній боротьбі за мораль­не удосконалення.

Головним представником французького Відродження є Мішель Монтень (1533-1592 рр.), який увійшов в історію філософії як прибічник скепти­цизму. Його відому працю «Досліди» написано в новому жанрі - філо­софському есе. Поставивши девіз: «А що я знаю?», Монтень, критикуючи схоластику, вважає, що «початком філософії е здивування, її розвитком е дослідження, її кінцем є незнання. Люди ні в що не вірять так твер­до, як у те, про що вони найменше знають».

Скептицизм М. Монтеня - це критицизм щодо схоластичних, догма­тичних знань своєї епохи, щодо проявів обмеженості буденної, масової свідомості, щодо безпідставної віри в авторитети. Необхідна особиста переконаність, яка є наслідком індивідуального досвіду і власного розуму. Знання виникає з почуттів, а вже потім починається діяльність розуму. Монтень — критик антропоцентризму як теологічного, так і гума­ністичного. Але філософ не принижує гідності людини: він видобуває лю­дину із надприродної системи цінностей і повертає в природну систему цінностей, в якій людина займає своє місце як частина природи. Відмовля­ючись розглядати світ з точки зору людини - вершини світоутворення, Монтень тим самим зближує людину з тваринами, яких християнський ан­тропоцентризм відокремив від неї нездоланною стіною.

Велику увагу в своїй праці Монтень приділяє питанням мо­ральності, відзначаючи, що філо­софія - це вчення про розумне, доброчинне життя. Моральність будується на природній основі. Він заперечує аскетизм і безсмер­тя душі. Земне життя - це наше буття, і тому неприпустимо стави­тися до нього з презирством.

4. Політична філософія Відродження: проблема влади та насильства, політики та моралі, соціальні утопії.

Звернення Відродження до людини і її культури, що звільнилася від диктату теології, помітне і в галузі соціальних і політичних теорій.

Нікколо Макіавеллі (1469—1527) — найяскравіший соціальний мислитель епохи, належав до збіднілої сім'ї, яка походила з середовища міського нобілітету і грала певну роль у політичному житті Флорентійської республіки. Його батько — юрист. Доходи сім'ї дуже обмежені і не дозволяли юному Нікколо одержати університетську освіту. На політичній арені Флоренції Нікколо Макіавеллі з'являється в 30 років. Весною 1498 року він обирається секретарем Другої канцелярії, а згодом — секретарем Ради Десяти — уряду республіки. У 1512 році після падіння Флорентійської республіки і відновлення влади Медичі Нікколо Макіавеллі вигнали з Фло­ренції. Хоча він не займав високих посад, зате добре пізнав кухню та принципи великої політики. В період вимушеного усунення від політичної діяльності ним створені головні твори: «Історія Фло­ренції», «Володар». Традиційно Нікколо Макіавеллі вважається філософом політики і мислителем політичної інтриги.

В політичному вченні Нікколо Макіавеллі на зміну середньо­вічній християнській теології історії, за якою людство рухається від створення Адама, гріхопадіння до покутування і Страшного суду, приходить уявлення про діалектичну єдність загальної мінли­вості і постійності законів, за якими живуть люди і держави. Нікко­ло Макіавеллі стверджує, що історичний перебіг подій дав мож­ливість переконатися в тому, що світ завжди однаковий, що в світі завжди однаково багато лиха і добра; але це лихо і добро перехо­дять з країни в країну, як бачимо з історії давніх держав, що змінювалися внаслідок зміни звичаїв, але світ сам собою залишався той самий. Здалося більш доречним виходити з дійсної правди речей, а не уявлюваної. У ділах судять за метою: чи досягнута, а не по засобах — якими досягається. Держави досягають вершин ве­личі, громадянської доблесті і могутності, потім розпадаються, занепадають і гинуть— це вічний кругообіг, не підпорядкований ніякій з неба посланій меті, що пояснюється зміною звичаїв (частково під впливом поганого або доброго правління). Кругообіг розглядається в творах Нікколо Макіавеллі як наслідок впливу долі — Фортуни, що ототожнюється з Богом і позначається також Необхідністю. Фортуна-необхідність — це не зовнішня сила історії та суспільства, а реалізація природної закономірності, неминучого ходу речей, що визначається сукупністю причинно-наслідкових зв'язків. Однак вплив Бога — долі — необхідністі — не фатальний. Історія (а отже, і політика, бо для Нікколо Макіавеллі історія є по­літичний досвід минулих віків, а політика — нині створювана історія) не є безособовий «перебіг речей» або «хід часу», у ній «доля» та «необхідність» означають те об'єктивне середовище, ту сукупність умов, в якій змушена діяти людина. А тому успіх люд­ської діяльності залежить не тільки від долі-необхідності, але й від того, як людина — діяч, політик — зуміє її зрозуміти, до неї при­стосуватися і потім їй протистояти. Добрі приклади породжую­ться добрим вихованням, добре виховання — добрими закона­ми, а добрі закони — тими ж самими випадками, що безглуздо здійснюються.

Звичаї, поведінку в товаристві різноманітних верств Нікколо Макіавеллі детально висвітлює в праці «Володар». Держава має свій матеріал — Людину. А звичайна людина має ряд якостей, на які повинен зважати керівник. Ці якості, на превеликий жаль, иегативні: жадність, мстивість, схильність до зрад тощо. «Адже про людей можна взагалі сказати, що вони невдячні, зрадливі, боязкі перед небезпекою, жадні до наживи». Ця «людина натовпу» і ви­значає дії держави. Опора влади — сила; друга опора — уміло ство­рюваний культ особистості володаря; третя опора — сильний бюрократичний апарат тощо. Але у будь-якому випадку держава повинна будуватися з урахуванням реальних фактів і явищ. Голов­ний факт полягає в тому, що чим більше у володаря влади, тим сильніша загроза її втратити. Абсолютного володаря легко заміни­ти іншим таким самим. Другий факт полягає у тому, що політич­ний компроміс, що задовольняє всіх, неможливий, тому що інтереси людей занадто різноманітні. Отже, владі завжди загрожують ті, чиї інтереси зачіпаються більше за все. Похвально, коли во­лодар незмінно благочестивий, живе метою, щирий, зрозумілий кожному. Між тим досвід свідчить, що ті володарі, які мало дбали про благочестя і вміли хитрістю запаморочити людям голову, пе­ремогли врешті-решт тих, хто спирався на свою чесність. Нікколо Макіавеллі відзначає, що якщо людина була б настільки розумна, щоб збагнути всі мінливості життя та пристосуватися до них, то їй завжди щастило б і вона б не скаржилась хоча б на долю. Тоді виправдалася б приказка: мудрий повеліває зірками і долею. Але оскільки таких мудреців нема, через людську короткозорість та неспроможність підпорядкувати собі власну природу, доля по­стійна і розпоряджається людьми, тримає їх під своїм гнітом.

Релігія й мораль, за Макіавеллі, це інструменти політики. Але жити за правилами релігії або моралі людей держава не може. Політичні рішення в державі повинні прийматися, тільки вихо­дячи з аналізу політичних фактів. Макіавеллі не заперечує ані релігії, ані моралі. Просто у політиці свої закони. Володар — не приватна особа, і те, що неприпустимо в особистому житті, в сім'ї (брехня, насильство, жорстокість, віроломність), повністю припу­стимо в політиці.

Одним з видатних творців політичної теорії абсолютизму ви­ступав Жан Боден (1530-1596). У політичній теорії абсолютизму сформульовано потребу сильної державної влади, що зможе виве­сти Францію з хаосу релігійних війн. Жан Боден подібно Нікколо Макіавеллі ставить інтереси держави вище релігійних. Релігія — вторинна. В суспільстві має існувати свобода совісті, нікого не можна примушувати, щоб він проти своєї волі, своїх переконань сповідував будь-яку релігію. Свої соціальні і політичні переконан­ня Жан Боден висвітлив у творі «Шість книг про державу». Пого­джуючись з «Політикою» Арістотеля, він вважає основою держа­ви сім'ю. Держава є співдружністю, яка вирішує проблеми сім'ї, зберігає суспільне майно, що засновується на приватній власно­сті. Жан Боден визнає майнову нерівність у суспільстві як природ­ну і необхідну. Державу визначає як правову владу над соціаль­ними питаннями декількох сімей, владу, якій належить вирішальна сила. Монарх — єдине, абсолютне джерело права, суверенності. Жан Боден намічає також натуралістичні, тобто географічні типи держав: тип держави залежить від кліматичних умов. Для помір­ного поясу типовою є держава розуму, тому що народи, які тут проживають, мають почуття справедливості, любові до праці. На­роди, які живуть на Півдні, байдужі до праці, тому потребують релігійної влади і держави, тоді як народи Півночі, які прожива­ють у суворих умовах, можна змусити підкорятися лише сильній державі.

В епохи, що передують Відродженню, право інтерпретувалося двома способами. З одного боку, як прояв Божого суду, і тому право мало характер необхідності, абсолютності і вічності (такий підхід норма для Середньовіччя); з іншого боку, право розглядалося як продукт договору людей, що може змінюватися, є відносним (та­кий підхід є у багатьох представників Стародавнього світу). Однак існує ще й третя інтерпретація, за якою право має людське похо­дження, але, незважючи на це, право необхідне, тому що суть випливає із загальної людської природи. Поняття природного права відоме вже античним стоїкам і в Середньовіччі деяким схоластам (зокрема, Хомі Аквінському), але по-справжньому право розви­вається лише на порозі XVII ст.

Одним з прихильників розуміння права як природного права людини є голландський юрист, історик і політик Туго Гроцій (1583— 1645), автор трактатів «Вільне море» і «Про право війни і миру. Три книги» (1625). Філософська основа природно-правової теорії — раціоналістичний світогляд. Вирішувати соціально-правові кон­флікти покликаний розум. Розум має загальнокритичне і загаль- пооцінююче значення, це світло розуму, а не Божественне одкровення. Бог — верховний суддя. За Гуго Гроцієм, колись існувало природне становище, коли не було ані держави, ані приватної влас­ності, люди іманентно, не задумуючись, мали право на життя, спілкування, власність, свободу. Права просто визначалися людським розумом. Та з розвитком людства, втрати ним первісної кра­си між людьми у природному становищі виникає «війна всіх проти всіх», потреба захистити природні права людей, що спо­нукає їх укласти суспільний договір про державу, здатний встанови­ти норми людського співжиття і захищати їх.

Природні права, до яких належать недоторканність чужого майна, обов'язок дотримання обіцянок, відшкодування збитків, заслужене покарання, мали бути закріплені. У зв'язку з цим вво­диться поняття волеустановлене право, яке повинно відповідати приписам природного права. Однак насправді волеустановлене право часто протистоїть нормам природного права, тому воно - протиприродне людині. Гуго Гроцій критикує існуючі феодальні порядки, висуває вимогу створення нового права, в основі якого лежав би суспільний договір. При створенні держави, за Гуго Гроцієм, народ може обрати будь-яку форму правління, навіть монархію, але, обравши її, він зобов'язаний підкорятися правителям, тому що договори за природним правом повинні виконуватися ретельно. Причини, що спонукають індивідів до укладення суспільного договору, можуть відрізнятися: це прагнення уникнути «війни всіх проти всіх», бажання встановити порядок і справедливість, підкріпити природну рівність індивідів індивідів їх рівністю за законом тощо.

В епоху Відродження отримали імпульс для розвитку утопічні вчення, пов’язані, насамперед, з працями англійського гуманіста Томаса Мора і італійського ченця Томмазо Кампанелли.