Культурно-історична концепція Льва Семеновича Виготського (1896-1934)

З іменем Л.С. Виготського пов’язана одна з найбільших шкіл у вітчизняній психології, до якої належать такі видатні психологи як О.М. Леонтьєв, А.Р. Лурія, П.Я. Гальперін, О.В. Запорожець, П. І. Зінченко, Д.Б. Ельконін. Великою заслугою представників цієї школи було те, що в основу вивчення психічного вони поклали дію – діяльність, співвіднесли її з суб’єктивним аспектом психічного таким чином, що визначальним тут виявилась сама дія, вказали, що соціальне набуває самостійності відносно біологічного, і насамперед - явищ мозку, а в зв’язку з цим розвинули ряд плідних і цікавих ідей щодо індивідуального та історичного розвитку психічного.

Виготський пропонує застосовувати до психології принцип історизму, щоб зробити її цілісною і науковою. Він зробив спробу дати послідовне моністичне тлумачення психічного, показати дійсне відношення природного у культурного, природного та і сторичного, біологічного і соціального.

Вищі психічні функції Виготський пов’язує з 2 групами явищ (які ніколи не зливаються воєдино):

1. процеси оволодіння „зовнішніми” засобами культурного розвитку і мислення: мова, письмо, лічба, малювання, а також довільна увага, логічні пам’ять.

2. утворення понять – процеси розвитку спеціальних явищ психічних функцій.

Взяті разом, вони становлять вищі форми поведінки. Зовсім відкидає проблему співвідношення біологічного і соціального, а висуває ідею розвитку культурної поведінки. На його думку, культура полягає у тому, що людина стає господарем своєї поведінки і може змінювати її за власним бажанням. Той самий стимул, що в поведінковій психології мав однозначно викликати реакцію, тепер перетворюється у стимул, який сам створюється людиною для того, щоб управляти поведінкою, бути її господарем. Але це вже не просто зовнішній стимул, що може бути прирівняний до біологічного, або фізичного подразника. Цей стимул являє собою знак, який має функцію само стимуляції і став внутрішнім надбанням людини; стимул інтеріоризований, створений в результаті так званої інтеріоризації тілесної дії з предметом.

Сигніфікація як створення і використання і використання знаків має, за Виготським, покласти чітку межу між людиною і твариною, між біологічним і соціальним.

Розвиток вищої психічної функції є не що інше, як історія знаків, які повинні вказувати на те, що культурні форми поведінки мають своє коріння в природних формах.

Соціальну природу психіки уявляє собі як відношення між вищими психічними функціями, що колись були реальними відносинами між людьми.

За Виготським, індивід у своїй поведінці виявляє у застиглому вигляді різні вже фази розвитку. Генетична багатоплановість особистості, робить її будову надзвичайно складною і одночасно служить ніби генетичною драбиною, яка сполучає через цілий ряд перехідних форм вищі функції особистості з примітивною поведінкою в онто- і філогенезі. Наявність рудеминтарних функцій свідчить про поведінкову історію індивіда. На основі таких рудиментів Виготський хоче послідовно простежити процес психічного розвитку. Якщо розкрити кожний рудимент етнологічно, буде видно загальний ступінь культури, на який в різні епохи і в різній формі піднімалися усі народи.

Виготський насамперед вказує на жереб як на характерний рудимент поведінки: якщо людині важко подолати альтернативу, то вона кидає жереб. Примітивна людина полегшує здійснення вчинку. Це – штучні символи, які створюються самою людиною. Людина знаходячи вихід у жеребу, показує шлях культурного розвитку поведінки.

Другий рудимент – зав’язування вузлика на пам’ять – як допоміжний засіб запам’ятовування є теж новою специфічно людською формою поведінки, одним із найперших видів письмової мови, що відігравав неабияку роль в історії культури.

З рудиментарною операцією було встановлено рудиментарну форму культурної арифметики – лічбу на пальцях. Тут відбувається перехід від безпосереднього сприймання комплексів до створення допоміжних стимулів та активного визначення своєї поведінки за їх допомогою.

Винайдення та використання знаків як допоміжних засобів при вирішенні якого-небудь психологічного завдання, що стоїть перед людиною (запам’ятати, порівняти, повідомити, обрати) з психологічного боку становить у певному плані аналогію з винаходом і використанням знарядь. Істотною ознакою двох зближуваних понять Виготський вважає роль цих пристосувань у поведінці, аналогічну роль знаряддя в трудовій операції, або інструментальну функцію знаку.

Відмінність між знаряддям і знаком Виготський бачить у тому, що знаряддя спрямоване назовні, а знак – всередину людини. І знаряддя і знак – термін „вища психічна функція” або „вища поведінка”.

Розкриваючи культурне значення знака, Виготський розробляє ідею так званої „інтеріоризації” та „соціалізації” знаку. У своїй первісній ролі знак завжди є засобом соціального зв’язку, засобом впливу на інших. Тільки на цій основі він стає засобом впливу людини на саму себе.

Значення Л.С. Виготського в історії психології полягає насамперед у тому, що він здійснив ґрунтовну спробу заперечити поведінкову психологію, яка зводила психічне до однієї площини – біологічної, показати психічне як результат поведінкових актів, які приводять до „інтеріоризації” зовнішніх дій.

Поиск по сайту: