Патристика - у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику - і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники - Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед - з філософією гностицизму). Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм - визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.

Августин «Блаженний» Аврелій (13 листопада 354 — 28 серпня 430) - християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства.

У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

Список літератури:

1.Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник - Л., Магнолія плюс 2005 С.43-46.

2.http://uk.wikipedia.org/wiki/Філософія_Середньовіччя

3.http://uk.wikipedia.org/wiki/Патристика

4. http://uk.wikipedia.org/wiki/Августин_Аврелій

Василенко В.В. гр. Р-2-10

Самостійна робота №3

Тема: Філософія Епохи Відродження.

План:

1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби.

2. Неоплатонізм.

1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби.

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані: зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства.

У XIV - XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості.. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV - XV ст., де й виникло явище Відродження.

Поиск по сайту: