Скасування арбітражних рішень

Скасування арбітражного рішення є формою судового контролю за міжнародним комерційним арбітражем. У силу того, що це — форма контролю з боку державних судів, то і порядок регулювання цього інституту може бути визначений тільки на рівні законодавства кожної окремої країни. Цей інститут закріплено в національному законодавстві багатьох країн.

Пункт 1 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначає: «Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання щодо скасування згідно з пунктами 2 і 3 даної статті». Таким чином, Закон закріплює принцип, згідно з яким скасування арбітражного рішення можливе лише судами країни місця арбітражу і, відповідно, країни місця винесення арбітражного рішення. Процедура оспорювання арбітражного рішення може бути ініційована будь-якою стороною спору.

Рішення державного суду про скасування арбітражного рішення, як результат розгляду справи про оспорювання цього рішення, може бути винесене відповідним судом лише за наявності однієї із передбачених законом підстав. До таких підстав відносяться, по-перше, недієздатність однієї із сторін арбітражної угоди та недійсність самої арбітражної угоди. По-друге, до підстав для скасування арбітражного рішення відноситься відсутність належного повідомлення будь-якої сторони спору про призначення арбітра чи про арбітражний процес, або неможливість для сторони з будь-яких інших поважних причин подати свої заперечення чи надати пояснення у справі і тим самим захистити свою позицію. По-третє, арбітражне рішення, винесене з порушенням змісту чи обсягу компетенції, наданої третейському суду згідно з арбітражною угодою. По-четверте, до підстав скасування арбітражного рішення відносяться випадки, коли склад арбітражного суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, а у разі, коли така угода сторін була відсутня — то склад суду або арбітражна процедура не відповідали положенням Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Закон встановлює, що для скасування арбітражного рішення з підстав, зазначених вище, необхідно, щоб «сторона, яка заявила клопотання про скасування» надала докази наявності однієї з таких підстав. Таким чином, Закон покладає обов'язок доведення наявності однієї з підстав, передбачених у підпункті 1 п. 2 ст. 34 Закону, на сторону, яка звернулася до суду з клопотанням про скасування арбітражного рішення. Поряд з цими підставами, Закон в підпункті 2 п. 2 ст. 34 передбачає ще дві підстави для скасування арбітражного рішення. До таких підстав віднесено, по-перше, випадок, коли об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, а по-друге, якщо арбітражне рішення протирічить публічному порядку України.

Строк, протягом якого клопотання про скасування арбітражного рішення може бути заявлено становить три місяці і обчислюється з дня одержання арбітражного рішення стороною, яка має намір заявити клопотання про його скасування.

Пункт 3 ст. 34 Закону вказує: «Клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців...». Таким чином, український державний суд, до якого одна із сторін спору звертається з клопотанням про скасування арбітражного рішення після закінчення встановленого законом строку, має керуватися цією статтею Закону, а також ст. 85 ЦПК України, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків. Отже, державні суди мають право відмовляти в розгляді справи про скасування арбітражного рішення на підставі пропуску встановленого Законом строку, якщо не з'ясують, що цей пропуск обумовлений поважними причинами.

«Належними» відповідно до Європейської конвенції підставами для скасування арбітражного рішення визнаються: недієздатність сторін в арбітражній угоді; недійсність самої арбітражної угоди за законом, якому сторони її підпорядкували, а за відсутності такого підпорядкування — за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено; відсутність належного повідомлення будь-якої із сторін про призначення арбітра або про сам арбітражний процес, або неможливість для сторони з будь-яких інших поважних причин подавати свої заперечення чи пояснення у справі і тим самим захистити свою позицію; винесення арбітражного рішення щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або коли арбітражне рішення не підпадає під умови арбітражної угоди, або арбітражне рішення містить постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди; невідповідність складу арбітражного суду або арбітражної процедури угоді сторін, а для випадків, коли така угода сторін була відсутня, — невідповідність складу суду або арбітражної процедури тим, які були визначені на підставі положень ст. IV Європейської конвенції. Цей перелік є вичерпним.

Як видно, підстави, передбачені ст. IX Європейської конвенції, практично повністю співпадають з підставами, передбаченими підпунктом І п. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Але «додаткових» підстав для скасування арбітражних рішень, які зазначені в підпункті 2 п. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», Європейська конвенція не передбачає. Також вона не передбачає і саму можливість існування будь-яких додаткових підстав для скасування арбітражних рішень у контексті правових наслідків такого скасування для виконання арбітражних рішень.

Головним правовим наслідком скасування арбітражного рішення згідно з Європейською конвенцією є те, що факт скасування арбітражного рішення в одній з держав-учасниць Конвенції з однієї з підстав, передбачених ст. IX Конвенції, є достатньою підставою для відмови у визнанні і виконанні цього арбітражного рішення в інших державах-учасницях Конвенції.

Визначивши в п. 1 ст. IX умови і підстави для скасування арбітражних рішень, які підпадають під дію Конвенції, а також правові наслідки цього, Європейська конвенція в п. 2 ст. IX встановлює правовий зв'язок з Нью-Йоркською конвенцією. Згідно з зазначеним пунктом у відносинах між державами-учасницями Конвенції 1961 р., які водночас є державами-учасницями Конвенції 1958 р., «... пункт 1 даної статті обмежує застосування статті V (1)(е) Нью-Йоркської конвенції випадками, передбаченими в пункті 1 статті IX даної Конвенції».

Розглядаючи зв'язок між положеннями Європейської і Нью-Йоркської конвенцій І. Нестор, спеціальний доповідач ООН з питань застосування положень Нью-Йоркської конвенції, вказує, що дійсно, в підпункті е) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції міститься ще одна підстава, яка може бути мотивом для відмови у визнанні і виконанні рішення: згідно з вищезазначеним текстом можна відмовляти у визнанні і виконанні рішення на прохання сторони, проти якої це рішення винесено, якщо «рішення ще не стало остаточним для сторін або скасовано, або призупинено компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон якої застосовувався». Тобто це положення надає скасуванню рішення в тій країні, де воно було винесено, абсолютного характеру незалежно від підстави, з якої це рішення було скасоване. В Європейській конвенції подібного положення не передбачено, тому система, передбачена 1 ст. IX даної Конвенції, є певним прогресом порівняно з Нью-Йоркською конвенцією. Справді, скорочуючи у відносинах між державами-учасницями кількість випадків скасування іноземних арбітражних рішень, ця Конвенція значною мірою, навіть починаючи з моменту набрання рішенням сили, позбавляє можливості використання будь-яких протизаконних шляхів, до яких за певних обставин намагатиметься вдатися сторона, яка програла справу.

Поиск по сайту: