ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

ТЕМА № 1: ФІНАНСОВИЙ РИНОК: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ

І РОЛЬ В ЕКОНОМІЦІ ТА РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Сутність фінансового ринку та його структура

1.2. Класифікація фінансових ринків

1.3. Функції фінансового ринку

1.4. Суб’єкти фінансового ринку

1.5. Об’єкти фінансового ринку

1.1. Сутність фінансового ринку та його структура

Для нормального розвитку економіки необхідна мобілізація тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб, їхній розподіл і перерозподіл на комерційній основі між різними секторами економіки. Ці процеси мають здійснюватися на фінансових ринках.

Фінансовий ринок – це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція на різноманітні фінансові інструменти.

У свою чергу ринки ресурсів можна розділити на ринки трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються суб’єкти, які в процесі господарювання зазнають потребу в коштах для розширення діяльності, та суб’єкти, у яких накопичуються заощадження, що можуть бути використані для інвестицій. Процес переливу коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто їх потребує, відбувається на ринку фінансових ресурсів, тобто на фінансовому ринку.

Гроші – не тільки головна мета підприємництва, а і найважливіший засіб для досягнення цієї мети. При цьому необхідно вирішити питання про джерела капіталу і шляхи його вкладення. Тому всі суб’єкти господарювання зіштовхуються насамперед з фінансовим ринком, де шукають необхідні кошти та здійснюють інвестування тимчасово вільних коштів і одержують від цього додатковий прибуток.

На фінансовому ринку суб’єкти господарювання, що мають вільні фінансові ресурси, передають їх іншим учасникам. При цьому, фінансові ресурси надаються на умовах позики або на умовах співвласності, коли інвестор набуває прав власності на придбані за інвестовані кошти активи.

Передача в користування фінансових ресурсів оформлюється різноманітними фінансовими інструментами. Передача ресурсів на умовах позики оформлюється борговими цінними паперами, а саме облігаціями, векселями, ощадними сертифікатами. Вкладення коштів в акціонерний капітал оформлюється інструментами власності – акціями. Винагородою за надані в позику ресурси є процент, а при інвестуванні коштів в акціонерний капітал – дивіденди.

Рівень процентної ставки має бути нижчим від рівня прибутку на використаний капітал і відповідати середнім темпам зростання економіки з поправкою на ризик здійснення інвестицій. Рівень прибутку на інвестовані кошти в акціонерний капітал конкретного підприємства відповідає рівню ефективності його виробництва і визначається рівнем рентабельності та ринковою кон’юнктурою.

Передача в користування фінансових ресурсів відбувається через продаж фінансових активів. Тому фінансовий ринок можна визначній як ринок, на якому визначаються попит та пропозиція на різноманітні фінансові інструменти.

Фінансовий ринок – це система економіко-правових відносин, що пов’язані з випуском та обігом фінансових інструментів. Він стимулює зростання обсягів виробництва, накопичення фінансових ресурсів і сприяє виникненню і розвитку позитивних соціальних змін у суспільстві.

Фінансові інструменти – цінні папери, строкові контракти (ф’ючерси), інструменти грошового обігу, відсоткові строкові контракти (форварди), строкові контракти на обмін (на певну дату в майбутньому) в разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу чи фондового індексу (відсоткові, курсові чи індексні свопи), опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів, у тому числі тих, що передбачають грошову форму оплати (курсові та відсоткові опціони).

Валютний ринок – це система економіко-правових відносин між продавцями і покупцями валюти та державою з приводу купівлі-продажу іноземних валют, банківських металів, платіжних документів та цінних паперів в іноземних валютах, здійснення кредитно-депозитних операцій з валютою.

Основою проведення валютних операцій на валютних ринках є міжнародна торгівля і зв’язані з нею послуги, а також міжнародний рух капіталу і кредитів.

Валютний ринок виконує наступні функції:

ü своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

ü регулювання валютних курсів;

ü диверсифікація валютних резервів;

ü одержання прибутку учасниками валютного ринку у виді різниці курсів валют;

ü проведення валютної політики, що ґрунтується на державному регулюванні національної економіки і реалізації узгодженої політики в межах світового господарства.

Кредитний ринок – це система економіко-правових відносин щодо надання та отримання на визначених умовах у позику капіталу, тобто механізм, за допомогою якого встановлюються взаємини між суб’єктами, що мають потребу у фінансових ресурсах, і суб’єктами, що можуть надати необхідні кошти на визначених умовах;

Цей ринок виконує наступні функції:

Ø об’єднання дрібних грошових заощаджень населення, державних структур, приватного бізнесу, іноземних інвесторів і утворення великих грошових, фондів;

Ø трансформація коштів у позиковий капітал, який забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки;

Ø надання позик державним органам і населенню для рішення таких важливих задач, як покриття дефіциту державного бюджету, фінансування різного роду соціальних програм;

Ø забезпечення стабільності банку і грошового ринку. Таким чином, кредитний ринок дає можливість здійснювати накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між різними сферами економіки.

Міжнародний ринок – сукупність операцій з валютами, які виступають на вільному світовому ринку в країні походження валюти. Сукупність операцій з валютою, яка виступає на вільному світовому ринку поза країною її походження, здійснюється на євроринку.

Грошовий ринок – це частина кредитного ринку, де обертаються готівкові гроші, а також надійні короткострокові інструменти.

Ринок цінних паперів – це система економіко-правових відносин, що опосередковують рух капіталу у формі цінних паперів, тобто цей ринок охоплює операції з випуску й обігу інструментів позики, інструментів власності, а також їхніх гібридів.

1.2. Класифікація фінансових ринків

Фінансовий ринок такий же різноманітний, як і загальний ринок, але предмет купівлі-продажу, по суті, один – гроші, надані в користування в різних формах. Господарські об’єкти, що мають надлишок коштів, на певних умовах дають їх суб’єктам, що потребують інвестицій.

Існують різні підходи щодо класифікації фінансових ринків у залежності від того, з яких позицій розглядаються фінансові угоди.

Так, за критерієм обігу фінансовий ринок поділяється на:

Ø ринок боргових зобов’язань, де суб’єкти господарювання надають або беруть гроші в борг на умовах позики на визначений термін під визначений відсоток. Основними фінансовими інструментами, що обертаються на цьому ринку є облігації та векселі;

Ø ринок власності або ринок акціонерного капіталу, де купується і продається право на одержання доходу від вкладених на грошей.

При цьому покупець, що одержав це право, стає співвласником організації, отримує право на частину прибутку і повністю поділяє з іншими акціонерами підприємницькі ризики – єдиним фінансовим інструментом тут є акція.

За характером руху цінних паперів фінансовий ринок поділяється на:

o первинний ринок (емісійний) – ринок, на якому здійснюються початкове розміщення фінансових активів, тобто початкове вкладання капіталу в різні галузі економіки;

o вторинний ринок – ринок, на якому обертаються цінні папери, які були раніше розміщені на первинному ринку.

На первинному ринку цінні папери продаються, а на вторинному – перепродаються. Вторинний ринок цінних паперів має важливе значення для економіки. Він забезпечує вільний перелив фінансових активів від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх ефективно. В активах кожної фірми, як правило, крім фізичного капіталу, присутні цінні папери інших суб’єктів господарювання. Ці папери фактично складають резервний капітал фірми. Якщо фірмі потрібні фінансові ресурси, вона може продати частину своїх пінних паперів на вторинному ринку й одержати необхідні фінансові засоби. Якщо цінні папери були продані за тією самою вартістю, що зазначена в активах, то за інших рівних умов капітал фірми не змінюється.

У цілому, операції на вторинному ринку не змінюють загальну кількість фінансових активів і загальний обсяг інвестицій в економіку, тому що папери і фінансові засоби просто переходять від одного власника до іншого. Для збільшення фізичного капіталу фірма може здійснювати новий випуск власних цінних паперів.

Тобто, первинний ринок сприяє збільшенню капіталу і раціональному розподілу джерел інвестування, а вторинний ринок забезпечує гнучкість переміщення фінансових ресурсів.

За формою організації розрізняють:

ü організовані фінансові ринки, де операції з фінансовими активами відбуваються в певному місті, в певний час, за певними правилами їх купівлі-продажу. Прикладом організованого фінансового ринку є біржі, де представники клієнтів-брокери, що є членами біржі, і складають угоди щодо здійснення відповідних операцій;

ü розподільчі фінансові ринки, де фінансові активи купуються і продаються без суворо прописаних правил.

За терміном надання фінансових активів фінансові і ринок поділяється на:

ü ринок грошей – ринок, де обертаються короткострокові зобов’язання (термін обігу яких не перевищує одного року). На грошовому ринку залучаються кошти для підтримки оборотного капіталу, надання позичок, тощо;

ü ринок капіталів – це ринок, на якому обертаються довгострокові зобов’язання, випущені урядом, а також акції та облігації корпорацій.

У свою чергу, грошовий ринок підрозділяється на обліковий, міжбанківський та валютний ринки.

Обліковий ринок – частина грошового ринку, де короткострокові кошти перерозподіляються між кредитними інститутами шляхом купівлі-продажу векселів і цінних паперів з термінами погашення, як правило, до одного року.

На міжбанківському ринку тимчасово вільні кошти кредитних установ залучаються і розміщаються банками між собою переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі терміни.

Ринок капіталів поділяється на ринок цінних паперів (середньою і довгострокових) і ринок середньострокових і довгострокових банківських кредитів. Цей ринок є найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів.

Порівняно з ринком грошей, на ринку капіталів цінні папери характеризуються більшим коливанням цін та є менш ліквідним і тому здійснення інвестицій на ринку капіталів є більш ризиковим.

Якщо грошовий ринок у першу чергу підтримує ліквідність на фінансовому ринку, то ринок капіталів сприяє рентабельному використанню фінансових коштів. Це означає, що очікувана прибутковість капіталовкладень повинна, з урахуванням відповідного ризику, як мінімум, відповідати відсотку на ринку капіталів.

За глобальністю операцій фінансові ринки поділяються на:

Ø міжнародний ринок, на якому фінансові активи, що емітовані в одній країні, пропонуються інвесторам з інших країн світу;

Ø національні ринки – ринки фінансових активів, емітованих резидентами на національному ринку, або емітованих нерезидентами відповідно до законодавства певної країни.

Таким чином, фінансовий ринок забезпечує платоспроможність фінансової системи, максимальне узгодження загальногосподарських процесів нагромадження й інвестування як за обсягом, так і структурно.

1.3. Функції фінансового ринку

Сутність і роль фінансового ринку найбільш повно розкриваються в його функціях.

Фінансові ринки виконують наступні функції:

ü мотивована мобілізація заощаджень суб’єктів господарювання і трансформація акумульованих коштів у позичковий і інвестиційний капітал. Реалізація цієї функції проявляється у тому, що тимчасово вільний капітал, що знаходиться у формі заощаджень у фінансових ресурсах, залучається через механізм фінансового ринку для наступного його використання. За допомогою фінансового ринку забезпечується виявлення попиту на окремі фінансові активи і своєчасне його задоволення;

ü реалізація вартості фінансових активів, і організація процесу доведення фінансових активів до споживачів. Ця функція реалізується шляхом створення фінансових інститутів для забезпечення нормальних умов для реалізації грошових ресурсів споживачів в обмін на фінансові активи;

ü перерозподіл на взаємовигідних умовах коштів з метою їх ефективного використання. Задовольняючи, через систему ціноутворення, інвестиційні потреби суб’єктів господарювання на окремі інвестиційні інструменти, механізм фінансового ринку виявляє найбільш ефективні напрямки інвестиційних потоків з позиції забезпечення високого рівня прибутковості капіталу;

ü фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу і забезпечення процесів інвестування у виробництво. На фінансовому ринку створені умови, що сприяють залученню підприємцями фінансових ресурсів, необхідних для розвитку їх діяльності;

ü прискорення обороту капіталу та вплив на грошовий обіг. Фінансовий ринок сприяє безперервному переміщенню грошей (у процесі здійснення різноманітних платежів) і регулюванню обсягу грошової маси в обігу;

ü формування ринкових цін на окремі види фінансових активів. Механізм ціноутворення на фінансовому ринку дозволяє врахувати поточне співвідношення попиту та пропозиції фінансових активів і формувати відповідний рівень цін на них. Емітенти, для підтримки своєї конкурентоспроможності прагнуть забезпечити інвесторам достатній рівень дохідності їх фінансових вкладень;

ü страхова діяльність і формування умов для мінімізації. Фінансовий ринок виробив систему спеціальних фінансових ін, що в умовах нестабільності економічного розвитку дозволяє знизити до мінімуму ризик продавців і покупців фінансових активів, пов’язаний зі зміною цін на нього;

ü здійснення фінансових операції, пов’язаних з експортом-імпортом фінансових активів;

ü розміщення урядових і муніципальних цінних паперів для кредитування центральних і місцевих органів управління;

ü розміщення державних кредитних ресурсів серед учасників економічного кругообігу.

Усі функції фінансовий ринок здійснює шляхом відкриття банківських рахунків; створенням спеціальних фондів; наданням кредитів і позичок; здійснених операцій і цінними паперами та ін.

1.4. Суб’єкти фінансового ринку

Головними суб’єктами фінансового ринку є домашні господарства, фірми і підприємства, фінансові інститути і держава.

Суб’єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на ньому роль посередника.

Домашні господарства інвестують тимчасово вільні кошти в фінансові активи, купуючи цінні папери або отримуючи кредити на придбання житла, техніки та інших необхідних речей.

Фірми, підприємства (як промислові, так і сільськогосподарські) корпорації, організації належать до інститутів позафінансової сфери. На фінансовому ринку вони емітують і розміщують власні фінансові ресурси, або беруть у користування кошти на визначених умовах для розширення діяльності. Для цих суб’єктів ринку основними джерелами виступають кредити, позики, облігації та акції.

Фінансові інститути шляхом переливу заощаджень домашніх господарств, позафінансових інститутів, іноземних учасників до суб’єктів господарювання, які їх потребують, надають можливість задовольняти потреби останніх у коштах для розширення діяльності. Тобто, основною функцією фінансових інститутів є допомога в передачі коштів тих, у кого є вільні, до тих, хто їх потребує.

До державних представників фінансовою ринку належать центральні та місцеві органи влади і управління та Національний банк України. Свій вплив на діяльність ринку держава здійснює через керування, шляхом установлення облікового відсотка, грошовою масою, валютним курсом та ін. Держава регулярно розміщує на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов’язання: надаючи кредити, здійснює фінансову підтримку суб’єктів господарювання; регулює фінансовий ринок.

До іноземних учасників ринку належать міжнародні організації, іноземні уряди, фінансові інститути, фізичні особи, що не є резидентами України. Також, як і інститути позафінансової сфери, іноземні учасники можуть залучати, емітувати або розміщувати на фінансовому ринку фінансові активи.

Суб’єкти фінансового ринку можуть виступати у ролі позичальника, інвестора чи посередника.

До позичальників належать фізичні чи юридичні особи, що залучають засоби інших суб’єктів для свого розвитку. У ролі позичальника можуть виступати домашні господарства, організації, підприємства, держава при отриманні кредитів та позик.

До інвесторів належать держава, фізичні і юридичні особи України, а також іноземні громадяни і фірми, якщо приймають рішення про вкладення коштів в об’єкти інвестування.

До посередників належать фінансові інститути, що забезпечують взаємодію інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи – емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки і небанківські установи – страхові й інвестиційні компанії, фінансові та пенсійні фонди, ощадні установи.

Діяльність посередників вигідна як для позичальників, так і для інвесторів. Через використання послуг посередників у позичальника і інвестора відпадає потреба в пошуку один одного; за рахунок зменшення витрат часу та інших зусиль на залучення капіталу в декількох інвесторів для одержання погрібної суми, знижуються операційні витрати позичальника; інвестори, які мають незначний капітал, одержують можливість отримувати прибутки за рахунок його залучення; знижується ризик неефективних капіталовкладень або неповернення позики.

Основна функція фінансових посередників – це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки. їхня діяльність вигідна інвесторові і позичальнику, тому що:

o відпадає потреба в пошуках один одного;

o знижується ризик неповернення позики або неефективних капіталовкладень;

o з попереднього випливає зростання відсоткового доходу заощаджувача;

o знижуються сумарні витрати позичальника на отримання тинки за рахунок зменшення моральних, фізичних зусиль та витрат часу на залучення капіталу декількох заощаджувачів для отримання потрібної суми позики;

o фінансові посередники зменшують витрати на здійснення фінансових операцій. Це досягається за рахунок уніфікації та спеціалізації, які дають можливість краще вивчати ринок, фінансовий стан потенційних клієнтів і одержувати більші прибутки.

1.5. Об’єкти фінансового ринку

Товарами на фінансовому ринку є кошти й цінні папери, які виступають об’єктами купівлі-продажу на ринку.

Гроші – це особливий товар, засіб суспільного вираження економічної цінності блага. Виступають як засіб платежу та обігу, міри вартості реалізованих благ, засіб накопичення, а також в якості світових грошей.

Цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Цінні напери мають наступні властивості:

Ø ринковість, тобто здатність цінних паперів виступати як самостійний платіжний засіб, а також бути об’єктом купівлі, продажу, позики, спадщини, дарування, гарантії тощо;

Ø прибутковість – властивість цінних паперів виступати як засіб збереження і накопичення багатства;

Ø ризикованість – відображає невизначеність, пов’язану з величиною та часом отримання доходу за даним цінним папером у майбутньому, властивість цінних паперів принести власникам грошові втрати через зменшення своєї прибутковості під впливом різноманітних факторів;

Ø ліквідність – можливість цінних паперів швидко перетворюватися в готівку без знаних втрат для власника;

Ø спекулятивність – можливість цінних паперів перепродаватися, тобто стати об’єктом спекуляцій;

Ø стандартність – по-перше, відповідність зовнішнього оформлення цінних паперів вимогам, визначеним у законодавстві країни; по-друге, однаковість правових наслідків для суб’єктів ринку щодо операцій з цінними паперами окремих груп і видів.

Цінні папери за багатьма своїми функціями тотожні грошам.

Тотожність грошей і цінних паперів:

ü емітент багатьох цінних паперів і грошей держава й уповноважені їм органи;

ü іноді випускаються для покриття дефіциту державного бюджету;

ü строго стандартизовані;

ü мають визначений ступінь захисту від підробок;

ü обіг регулюється тими ж органами, що їх випустили;

ü можливо функціонування в безготівковій формі;

ü можуть бути конвертованими: гроші – в іноземну валюту, цінні папери – у фінансові інструменти іншого виду, класу, серії;

ü можуть бути як іноземними, так і національними;

ü є сегментами фінансового ринку;

ü підпадають під дію інфляційних процесів. Знецінювання грошей відбувається, якщо їх випущено більш, ніж потрібно для обслуговування товарообігу, а цінних паперів, якщо їх емісія перевищує місткість фондового ринку;

ü можуть накопичуватися, бути засобом утворення скарбів;

ü можуть використовуються як засоби платежу.

Гроші і цінні папери є таким товаром, що має значення не сам по собі, а лише як представник, інструмент відповідних ринків, потреби яких вони й обслуговують. При цьому гроші виступають як вартісна природа усього товарного світу, а цінні папери – як відображення вартості інвестицій. Тому власне, внутрішня вартість грошей і цінних паперів дорівнює вартості їх виготовлення. З огляду на це, цінні папери можна визначити як представницьку форму реального капіталу.

Розвиток і удосконалення фінансового ринку сприяє появі різноманітних цінних паперів, які функціонують у різних його сегментах, дають можливість відкласти сьогоднішнє споживання, нагромадити заощадження та спрямувати їх у сферу підприємницької діяльності.

Тематика рефератів:

1. Суб’єкти фінансового ринку, їх функції і класифікація.

2. Передумови виникнення фінансового ринку.

3. Характеристика структури фінансового ринку.

4. Роль, місце та значення фінансового ринку в системі ринкових відносин.

5. Основні складові фінансового ринку.

6. Регулювання фінансового ринку в країнах з розвиненою ринковою економікою.

7. Міжнародні норми банківського нагляду і регулювання.

Рекомендована література

1. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. – К.: Знання-Прес, 2002.

2. Івапицька О.М. Фінансові ринки. – К.: УАДУ, 1999.

3. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. – К.: Каравела, 2002.

4. Науменкова С.В. Фінансовий ринок та інвестиції. – К.: Знання, 2000.

5. Сутерміна В.М. Фінансовий ринок. – К.: КНЕУ, 2001.

6. Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика. – К.: ЦУЛ, 2002.

7. Еш С.М. Фінансовий ринок. Курс лекцій. – К.: НУХТ, 2007.

Питання для обговорення

1. Які складові сегменти взаємодіють у складі фінансового ринку?

2. Чим пояснюється розподіл учасників фінансового ринку на основних та інфраструктурних?

3.Для чого виділяють основні та допоміжні функції фінансового ринку і в чому їхня сутність?

4. Що входить до поняття фіктивного капіталу і яка його роль у розвитку економіки України та розвинутих країн світу?

5. Що таке фінансові інструменти? Поясніть їхню класифікацію.

6. Охарактеризуйте основні процеси, що відбуваються на фінансовому ринку України на сучасному етапі.

7. Що вам відомо про діяльність підприємств вашого регіону на вітчизняному фінансовому ринку?

8. Які об’єкти фінансового ринку ви знаєте? Розкрийте їх економічну сутність.

ТЕМА № 2. РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

2.1. Сутність регулювання фінансового ринку:принципи, напрями, рівні та форми регулювання.

2.2. Державне регулювання фінансового ринку України: сутність, сфери та важелі регулювання

2.3. Внутрішнє регулювання фінансового ринку

2.4. Міжнародні норми банківського регулювання та нагляду

2.5. Регулювання фінансового ринку в країнах з розвинутою рин­ковою економікою

2.1. Сутність регулювання фінансового ринку:принципи, напрями, рівні та форми регулювання.

Історія сучасного фінансового ринку України почалася від дня прийняття у 1991 р. Закону України «Про цінні папери та фондову біржу». За цей період вітчизняна система регулю­вання фінансового ринку пройшла три етапи, протягом яких удосконалюється законодавча база регулювання, визнача­ються рівні, форми, принципи, напрями та інші складові ре­гулювання

Перший етап регулювання (1991-1995 рр.) характеризу­ється тим, що головним регулюючим органом із боку держа­ви було Міністерство фінансів, яке проводило роботу зі ство­рення фінансового ринку, займалося його нормативно-методичним забезпеченням, реєстрацією та обліком випусків цінних паперів підприємств, наданням дозволу на здійснення посередницької діяльності з цінними паперами тощо.

Другий етап (1995-2000 рр.) почався з прийняття Указу Президента України в 1995 році «Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України» та законів, які були прийняті Верховною Радою України після 1995 року, направ­лених на створення депозитарної діяльності та втілення на ві­тчизняному ринку міжнародних стандартів, спроможних за­безпечити розвиток всіх сегментів фінансового ринку і вийти нашим інвесторам на міжнародні фінансові ринки.

Третій етап (2000 — до наших днів) — характеризується удосконаленням законодавчої бази фінансового ринку, ство­ренням на правовому рівні нового його сегмента — ринку фінансових послуг. Приймається Закон «Про фінансові пос­луги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2001 рік), який дає визначення фінансовим активам, фінансовій та кредитній установі, надається перелік послуг, які відносять до фінансових. У 2002 році з метою подальшого вдоскона­лення державного регулювання фінансового ринку, визна­чення ефективного механізму реалізації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі ДКЦПФР) своїх повноважень Президентом України було видано Указ «Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності ДКЦПФР», де передбачено:

а) закріплення відповідних повноважень за ДКЦПФР з ура­хуванням прийнятих останнім часом законів України;

б) удосконалення системи управління ДКЦПФР;

в) запровадження розподілу повноважень між ДКЦПФР як колегіальним органом, її центральним апаратом і терито­ріальними управліннями.

Головною метою діяльності комісії є сприяння розвитку інвестиційно-привабливого середовища, обмеження інфляції, реструктуризація економіки, інтеграція у міжнародні фінан­сові ринки, досягнення соціальної стабільності у суспільстві. В даний час комісія співпрацює з органами регулювання ри­нку капіталів інших країн та іноземними інвесторами, з між­народними організаціями, такими як Міжнародна організація Комісій з цінних паперів (ІOSСО), Організацією економічно­го співробітництва та розвитку (ОЕСD), Міжнародною фінан­совою корпорацією (IFС), Світовим банком та іншими в рам­ках чинного законодавства відповідно до загальнодержавної політики у сфері зовнішніх відносин. Ця співпраця направле­на на запровадження в Україні світових стандартів регулю­вання економіки і конкретно фінансового ринку.

Подальший розвиток фінансових установ закріплено при­йняттям у 2003 році Положення про державну комісію з ре­гулювання ринків фінансових послуг (далі Комісія), в якому визначені основні завдання Комісії щодо діяльності на фінан­совому ринку фінансових інститутів: ведення Державного ре­єстру фінансових установ, реєстру саморегулівних організацій, аудиторів, кредитних спілок, страхових компаній, затверджен­ня ліцензійних умов їх діяльності, проведення аналізу стану та тенденцій розвитку ринків фінансових послуг тощо. Згідно із законами України Комісія має право здійснювати державне регулювання і нагляд за діяльністю страхових компаній і стра­хових брокерів, установ накопичувального пенсійного забез­печення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових і факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, інших учасників ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

У 2006 році прийнято закон «Про цінні папери та фондо­вий ринок», який регулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів, дає визначення таким ка­тегоріям, як лістинг і делістинг, емісія, випуск цінних папе­рів, котирування, фінансові інструменти тощо, надає класи­фікацію цінним паперам, характеризує професійну діяльність на фондовому ринку, визначає основні положення його регу­лювання та ін.

Важливим значенням для розвитку Національної депози­тарної системи (далі НДС) стало затвердження ДКЦПФР у жовтні 2006 року Положення про депозитарну діяльність, яке визначило перелік цінних паперів, що обслуговуються у НДС, основні функції депозитарних установ, особливості депозитарного обслуговування інститутів спільного інвесту­вання та пенсійних фондів, вимоги до складання зведеного облікового реєстру власників цінних паперів тощо. У грудні того ж року ДКЦПФР затвердила Положення про функціону­вання фондових бірж:, яке визначає основні засади та вимоги до функціонування фондових бірж в Україні. Положення ро­зроблено відповідно до Цивільного та Господарського ко­дексів України і цілої низки Законів, які мають пряме відно­шення до регулювання та розвитку вітчизняного фінансового ринку.

Регулювання фінансового ринку — це цілеспрямований вплив на систему взаємовідносин, що складаються на фінан­совому ринку, з метою впорядкування цих взаємовідносин і за­безпечення захисту інтересів осіб, які беруть у них участь.

Основною метою регулювання фінансового ринку є за­безпечення гармонізації всіх видів інтересів учасників цього ринку: індивідуальних, корпоративних, державних, а також інтересів міждержавних та інтернаціональних об'єднань. Всі інші цілі регулювання можна розглядати як похідні від зазна­ченої основної мети, і вони характерні для всіх рівнів регу­лювання. Серед них виділяють:

• підтримка порядку на ринку, створення нормальних умов для роботи всіх його учасників;

• забезпечення безпеки фінансової системи;

• створення однакових «правил гри» для всіх учасників ринку;

• забезпечення вільного і відкритого процесу ціноутворен­ня на фінансові інструменти на основі попиту і пропозиції;

• створення ефективного ринку, на якому завжди є стиму­ли для підприємницької діяльності і на якому кожний ризик адекватно винагороджується;

• створення нових ринків та підтримка необхідних суспі­льству ринків, ринкових нововведень;

• досягнення суспільних цілей, наприклад, соціальних чи розподільчих;

• захист інтересів індивідуальних інвесторів від зловжи­вань професійних учасників;

• протистояння формуванню монопольних утворень і зло­вживанню монопольним становищем;

• забезпечення прозорості і відкритості фінансового рин­ку, запобігання його саморуйнуванню у періоди кризових явищ тощо.

В економічній літератури розроблені конкретні принципи регулювання фінансового ринку, які стосуються і напрямів, і рівнів, і форм регулювання на кожному із сегментів ринку: цінних паперів, грошового, валютного, кредитного, фінансо­вих послуг та інших.

Принципи регулювання фінансового ринку —- це основні правила, за якими відбувається цілеспрямований вплив на си­стему взаємовідносин між всіма учасниками ринку для підт­римки їх рівноваги.

Основними принципами, на яких ґрунтується система ре­гулювання фінансового ринку, є:

• захист законних прав та інтересів інвесторів з боку дер­жави;

• розкриття емітентами інформації, яка необхідна інвесто­рам для прийняття рішень;

• рівний доступ учасників ринку до інформації;

• відображення співвідношення попиту і пропозиції через ціни на фінансові активи;

• підтримка добросовісної конкуренції між учасниками ринку;

• наявність державного органу регулювання із сталими, чітко окресленими повноваженнями;

• сприяння розвитку інновацій у галузі цінних паперів тощо.

Розрізняють чотири основні напрями регулювання фінан­сово ринку та його сегментів:

1. Регулювання складу інструментів ринку та обсягу їхніх прав.

2. Регулювання складу учасників ринку та окремих видів їх діяльності.

3. Регулювання інформаційних потоків на ринку.

4. Регулювання операцій та форм торгівлі фінансовими активами.

Помилково вважати, що регулювання фінансового ринку здійснюється виключно державою, в системі регулювання розрізняють рівні і форми регулювання

Міжнародне регулювання здійснюється міжнародними організаціями або шляхом укладення міжнародних угод щодо інтеграції окремих національних фінансових ринків, упоряд­кування інтернаціоналізованих сегментів ринку та проведен­ня угод з інструментами фінансового ринку суб'єктами між­народного права.

Державне регулювання полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагля­ду за ринком та запобіганні зловживанням і порушенням у цій

сфері і здійснюється уповноваженими державними органами та охоплює всі напрями регулювання у межах національного фінансового ринку: процедуру випуску та обігу фінансових активів; регулювання таких видів фінансової діяльності, як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, на­дання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність то­що; регулювання діяльності конкретних фінансових інститу­тів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників), іноземних учасни­ків ринку.

Внутрішнє регулювання здійснюється недержавними інститутами-регуляторами (саморегулівними організаціями — СРО) за окремими напрямами та видами професійної діяль­ності на фінансовому ринку.

Крім рівнів, виділяють і форми регулювання фінансового ринку, якими є пряме (правове) і непряме (економічне) регу­лювання.

Пряме (правове) регулювання — це система процесів встановлення норм поведінки для учасників фінансового ри­нку, забезпечення їх застосування, розв'язання суперечок, що виникають у зв'язку з їх застосуванням, а також притягнення до відповідальності учасників, що порушують ці норми. У складі системи правового регулювання розрізняють дві пі­дсистеми:

— нормативне (законодавче) забезпечення, що складаєть­ся з правових актів, правил, вимог та стандартів, які є обо­в'язковими для всіх учасників на фінансовому ринку або для їх окремих груп;

— інституціональне (адміністративне) забезпечення пра­вового регулювання, що складається з компетентних органів, уповноважених видавати нормативні акти, розробляти пра­вила, вимоги та стандарти щодо функціонування фінансового ринку, забезпечувати їх застосування та здійснювати інші ре­гулятивні повноваження.

Непряме (економічне) регулювання — це вплив на функ­ціонування фінансового ринку через систему економічних важелів, застосування яких сприяє формуванню окремих умов зовнішнього середовища цього ринку і позначається на цінах, обсягах попиту та пропозиції окремих сегментів фінансового ринку, а також на ступені конкурентної боротьби між учасниками ринку. Непряме (економічне) регулювання фінансового ринку ба­зується на використанні повноваженими органами важелів (способів) непрямого економічного впливу (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1

НЕПРЯМЕ (ЕКОНОМІЧНЕ) РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Більшість із зазначених важелів (крім чотирьох останніх) може повноцінно використовуватися здебільшого на рівні державного регулювання (використання першого з них нале­жить виключно до компетенції центрального банку держави).

2.2. Державне регулювання фінансового ринку України: сутність, сфери та важелі регулювання

Функціонування будь-якого ринку в сучасних умовах не­можливо собі уявити без законодавчої бази регулювання та впливу держави. Саме держава визначає і контролює правові основи ринкових відносин, насамперед права власності, уста­новлює базові правила економічних відносин учасників рин­ку. Досить поширеною є точка зору, що зловживання на фондовому ринку були однією з причин найглибшого спаду в світовій економіці початку 30-х років XX сторіччя, при яко­му скорочення виробництва становило в окремих країнах 50%, а рівень безробіття досягав 30%.

Уряд у будь-якій країні регулює фінансовий ринок через законодавче забезпечення його функціонування, регулювання і визначення правил емісії та обігу цінних паперів, ліцен­зування професійної діяльності учасників і посередників фі­нансового ринку, контроль за здійсненням їх професійної ді­яльності, захист прав інвесторів, контроль за виконанням антимонопольного законодавства та системою ціноутворення на фінансових ринках.

Роль фінансового ринку у фінансово-економічній ситуації, яка склалася в Україні надзвичайно важлива, Фінансовий ри­нок дає необмежені можливості для інвестицій і тому постійно перебуває в центрі уваги Верховної Ради України, Президен­та України, Кабінету Міністрів та інших владних структур. В Україні фінансовий ринок лише формується, на ньому ще не встановилися традиції та правила роботи, саме ця причи­на, в першу чергу обумовлює необхідність приведення в дію системи ефективного регулювання фінансового ринку з боку державних структур.

Державне регулювання фінансового ринку та його складе­них — це об'єднання в єдину систему певних методів і при­йомів, що дозволяють упорядкувати діяльність усіх його учасників і операцій між ними шляхом встановлення державою певних вимог та правил задля підтримки рівноваги взаємних інтересів усіх учасників.

Основна мета державного регулювання — це здійснення державою комплексних заходів щодо:

— створення умов для ефективної мобілізації та розмі­щення на ринку вільних фінансових ресурсів;

— захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;

— контролю за прозорістю та відкритістю ринку;

— дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;

— запобігання монополізації та сприяння розвитку добро­совісної конкуренції на фінансовому ринку.

Серед сфер фінансового ринку, що обов'язково повинні регулюватися державою, слід виділити такі:

• допуск цінних паперів до публічних торгів;

• розкриття інформації емітентами;

• функціонування організаторів торгівлі (фондових бірж та торговельно - інформаційних систем);

• регулювання діяльності професійних учасників ринку, насамперед брокерів і дилерів, та їх відносин з клієнтами;

• реклама на ринку цінних паперів;

• заборона маніпулювання цінами.

Таким чином, необхідно визначити, що регулювання фі­нансового ринку є обов'язком уряду і альтернативи в сучас­них умовах державному регулюванню не існує.

Головним завданням державного регулювання є узго­дження інтересів усіх суб'єктів фінансового ринку через встановлення необхідних обмежень і заборон у їхніх взаємо­відносинах через непряме втручання у їхню діяльність (цілі та принципи державного регулювання визначені у першому питанні лекції).

Важелями непрямого втручання держави у регулювання фінансового ринку є:

1) податкова політика, яка впливає на ділову активність, а отже, на потребу у фінансових ресурсах і знаходить своє нормативне оформлення через податкове право;

2) регулювання грошової маси й обсягів кредитів через вплив на ставку позикового відсотка;

3) зовнішньоекономічна політика, що пов'язана з регу­люванням операцій з іноземними валютами та експортно-імпортних операцій;

4) гарантії держави щодо позик приватного сектора;

5) вихід держави на ринок позикових капіталів, що ство­рює пряму конкуренцію між державою та підприємствами-емітентами.

Формами державного регулювання фінансового ринку є:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності його учасників;

• регулювання випуску та обігу фінансових активів, прав і обов'язків учасників ринку;

• реєстрація емісій фінансових активів та інформації про їх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку ре­єстрації випуску та продажу фінансових активів;

• видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і осо­бами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за достовірністю інформації, що надається кон­тролюючим органам емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодав­ства на ринку тощо.

Важливим елементом державного регулювання фінан­сового ринку є правове регулювання, яке за своїм характе­ром є загальнообов'язковим, субординаційним і ґрунтуєть­ся на можливості застосування примусу. Державні органи, які здійснюють таке регулювання у сфері фінансового рин­ку, обов'язково повинні дотримуватися у своїй діяльності «букви закону — дозволено лише те, що дозволяється за­коном».

Державно-правове регулювання — це регулювання від­носин на всіх сегментах фінансового ринку, яке здійсню­ється уповноваженими державними органами країни шляхом створення нормативно-правових актів, їх використання, встановлення контролю за дотриманням цих актів всіма суд 'сктами ринку. Законодавство та правила, що вста­новлюються державними органами, мають забезпечити виконання професійними учасниками ринку насамперед та­ких вимог:

• чесність стосовно клієнтів та високий рівень професійної кваліфікації;

• з'ясування істинних потреб клієнта для визначення най­кращих шляхів їх задоволення;

• надання клієнтам повної і правдивої інформації;

• уникнення конфлікту інтересів;

• надійний захист активів клієнтів;

• наявність достатніх фінансових ресурсів для виконан­ня зобов'язань і покриття ризиків, достатність власного ка­піталу;

• наявність дійової системи внутрішнього контролю за ви­конанням своїми співробітниками вимог законодавства;

• надання всієї необхідної інформації контрольним орга­нам та сприяння їх роботі.

В Україні та країнах, що вступили на шлях ринкових пе­ретворень в економіці, фінансові ринки перебувають на різ­них стадіях формування і розвитку. У таких країнах розвитку фінансових ринків сприяють приватизація, подолання кризо­вих явищ та позитивні зрушення в економіці. Паралельно з цим відбувається формування відповідної законодавчої бази та механізму, що гарантує її виконання.

В усіх країнах, у т.ч. і в Україні, регулювання діяльності фінансового ринку здійснюється трьома гілками влади: зако­нодавчою, виконавчою і судовою. Взагалі елементами дер­жавного регулювання фінансового ринку (про що було уже сказано) є: законодавчі та підзаконні акти; органи державного управління, що забезпечують пряме втручання у діяльність ринку; непряме втручання держави у фінансовий ринок.

Законодавчою базою регулювання фінансового ринку в Україні є:

1. Конституція України — вища юридична сила; визначає права законодавчої, виконавчої і судової влади у сфері функ­ціонування фінансового ринку.

2. Укази президента щодо регулювання фінансового ринку.

3. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів, мініс­терств та інших органів виконавчої влади, що стосуються окремих напрямів регулювання.

4. Конституційний Суд України — вирішує всі питання про відповідність законів та інших актів щодо Конституції України.

5. Договори та угоди, що укладаються між учасниками ринку у зв'язку з наданням фінансових послуг, пов'язаних з емісією, обігом цінних паперів та іншими послугами.

6. Господарський суд — орган правосуддя у господарсь­ких відносинах, у т.ч. фінансових.

7. Закони України, що регулюють фінансовий ринок, при­йняті Верховною Радою України:

— «Про господарські товариства» (1991) — визначає по­няття і види акціонерних товариств, правила їх створення та діяльності; права і обов'язки учасників і засновників.

— «Про приватизаційні папери» (1992) — визначає по­няття і види приватизаційних паперів, порядок їх випуску, розміщення, використання та погашення.

— «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Ук­раїні» (1996) — визначає напрямки державного регулювання ринку цінних паперів в Україні.

— «Про Національну депозитарну систему та особливо­сті електронного обігу цінних паперів в Україні» (1997) — визначає правові основи обігу цінних паперів у депозитарній системі та правила електронного обігу.

— «Про лізинг» (1997) — визначає сутність лізингу, його видів та послуг.

— «Про банки і банківську діяльність» (2000) — визначає види банківської діяльності, встановлює порядок випуску, продажу, зберігання та управління банком цінними паперами.

— «Про інститути спільного інвестування (пайові та ко­рпоративні інвестиційні фонди)» (2001) — визначає види ін­вестиційних компаній, порядок їх реорганізації, створення та види діяльності.

— «Про фінансові послуги та державне регулювання рин­ків фінансових послуг» (2001) — визначає мету, шляхи та ор­гани регулювання ринку фінансових послуг.

— «Про обіг векселів в Україні» (2001) — визначає особ­ливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі пере-казних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями відповідно до Женевської конвенції 1930 року

— «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (2002) — характери­зує систему фінансового моніторингу.

— «Про цінні папери та фондовий ринок» (2006) — ре­гулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фон­довому ринку з метою забезпечення відкритості та ефектив­ності його функціонування, а також:

— Декрет КМУ «Про довірчі товариства» (1993) — ви­значає поняття довірчого товариства як інституціонального інвестора, особливості їх створення і діяльності.

— Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку України» (1995) — визначає головну мету та основні принципи функціонування і розвитку фондового ринку України як сегмента фінансового ринку.

— Рішення ДКЦПФР «Про затвердження Положення про функціонування фондових бірж» (2006) — визначає основні засади та вимоги до функціонування фондових бірж в Україні та інші законодавчі і нормативні акти, що регулюють діяль­ність усіх сегментів фінансового ринку як цілісної системи.

2.3. Внутрішнє регулювання фінансового ринку

Регулювання фінансового ринку — це впорядкування дія­льності всіх його учасників (емітентів, інвесторів, професій­них учасників ринку) та операцій між ними з боку уповнова­жених на це органів.

Внутрішнє регулювання — це підлеглість учасників ри­нку нормативним документам: статуту, правилам здійснення діяльності, стандартам діяльності тощо. Внутрішнє регулю­вання фінансового ринку, як було визначено в першому пи­танні теми, здійснюється саморегулівними організаціями (СРО) за окремими напрямами та видами професійної дія­льності.

Саморегулівна організація (СРО) — недержавний інститут-регулятор фінансового ринку, що створюється як добровільне неприбуткове об'єднання професійних учасників ри­нку, яке має на меті захист інтересів своїх членів.

Статус СРО на фінансовому ринку в Україні можуть оде­ржати громадські організації, що складаються із фізичних або юридичних осіб, які мають статус професійних учасників фі­нансового ринку, в першу чергу ринку цінних паперів, а та­кож фондові біржі. Професійні учасники ринку об'єднуються в СРО за видами професійної діяльності.

Основні завдання СРО'.

— розробка та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фінансовому ринку, які є обо­в'язковими для всіх її членів;

— контроль за діяльністю своїх членів та інших учасників ринку в межах своєї компетенції;

— забезпечення представництва своїх учасників і захист їх професійних інтересів;

— організація професійної підготовки і підвищення ква­ліфікації фахівців-учасників, здійснення їх сертифікації;

— надання дозволів особам, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

— збір, узагальнення та аналіз статистичної інформації сто­совно професійної діяльності учасників фінансового ринку;

— надання інформації учасникам про зміни в законодав­стві щодо цінних паперів, фінансових послуг та інших фінан­сових активів;

— вирішення суперечок, що виникають між учасниками тощо.

В Україні до СРО відносять: фондові біржі, асоціації диле­рів і брокерів, інвестиційні фонди, банківські установи та інші. Відповідно до Положення про Державну комісію з регулюван­ня ринків фінансових послуг України, статус СРО має право отримати одна із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок. Працюючими СРО на фондовому ринку України є: Донецька фондова біржа, Київська МФБ, Придніпровська фондова біржа, Українська фондова біржа, Південноукраїнська торговельно-інформаційна система, Асоціація учасників фондового ринку, Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв, Українська асоціація інвестиційного бізнесу та інші. Найбільшою СРО в Україні є Перша фондова торговельна система (ПФТС).

ПФТС, яка розпочала свою діяльність в 1996 р., підпадає під поняття торгово-інформаційної системи, Положення про які було прийнято Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в 1996 році. Як і будь-яка торгово-інфор­маційна система, ПФТС є юридичною особою, що здійснює діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку та володіє електронною торговельною мережею, яка дає учас­никам можливість обміну пропозиціями купівлі-продажу цінних паперів. Учасниками ПФТС є торгівці цінними папе­рами, які отримали відповідні ліцензії на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, зареєстровані відповідно до встанов­лених правил і мають право на укладення угод з цінними па­перами.

До торгівлі в ПФТС допускаються цінні папери, випущені згідно з чинним законодавством України, які викликають за­цікавленість у учасників торгівлі. Корпоративні цінні папери мають бути випущені емітентом, статутний капітал якого становить не менше як 500 тис. грн.

До лістингу та котирування у ПФТС допускаються цінні папери, що відрізняються територіальними та кількісними масштабами торгівлі цінними паперами, а також числовими значеннями таких параметрів, як капіталізація, кількість ак­ціонерів тощо.

Для включення цінних паперів до Котирувального листа першого рівня потрібно, щоб емітент цінних паперів, крім виконання загальних вимог, був широковідомим і визнаним в Україні; розмір статутного капіталу його становив не менше як 10 млн. грн, мав не менше як 1000 акціонерів, при­чому частка голосуючих акцій, що перебуває у володінні афілійованих осіб або у власності держави, не перевищувала 80 %; існує повний сформований реєстр, який ведеться реєстратором; пропозиції на купівлю-продаж даного цінно­го папера подаються не менше ніж трьома учасниками тор­гівлі.

Для включення цінного папера до Котирувального листа другого рівня додатково до загальних вимог необхідно, щоб емітент викликав зацікавленість в учасників торгівлі певних регіонів, статутний капітал його становив не менше 2 млн. грн, емітент мав не менше 500 акціонерів та ін.

Торговельні правила ПФТС не передбачають проведення аукціонів. Учасники системи — торгівці цінними паперами, об'єднані комп'ютерною мережею, на терміналах якої вони знайомляться з попитом-пропозицією на окремі види цінних паперів, вибирають позиції, що задовольняють їх вимоги, і укладають відповідні угоди.

Співробітники ПФТС, крім роботи з організації торгів і за­безпечення безперебійного функціонування системи, пе­ріодично розраховують рейтинги цінних паперів, що перебу­вають у лістингу системи, і рейтинги торгівців цінними паперами, які мають технічну можливість працювати в сис­темі. Фахівцями ПФТС розраховується також один із фондо­вих індексів — ПФТС-індекс, який розраховується щодня за результатами торгів ПФТС на основі середньозваженої ціни по угодах. В «індексний кошик» входять найбільш ліквідні акції, за якими відбувається найбільше число угод.

У березні 2002 року ПФТС запровадила систему ДАТЕКС, в якій купівля-продаж цінних паперів на фондовому ринку здійснюється через систему Інтернет. Торги здійснюються за технологією «поставка проти платежу» (ППП) із попереднім 100 %-м депонуванням цінних паперів і грошових коштів на рахунках в уповноваженому банку та депозитарії. Угода в ДАТЕКС не може бути укладена, якщо покупець поперед­ньо не перерахував на спеціальний рахунок кошти в потріб­ному обсязі, а продавець на заблокував на спеціальному ра­хунку необхідної кількості цінних паперів. Нова торгова система ДАТЕКС розрахована не тільки на професійних уча­сників торгівлі, а й на їхніх клієнтів: фізичних і юридичних осіб. Уповноваженим банком системи ДАТЕКС є АБ «ВА-Банк». Роль депозитарія цінних паперів виконує АТ «Міжре­гіональний фондовий союз». Основним чинником ефективної діяльності ДАТЕКС є наявність у ній ліквідних інструментів і їх поступове збільшення. Зараз у фізичних осіб в Україні накопичено значний грошовий капітал, який в основному за­лучається у банківську систему, проте якась частина цих кош­тів може бути вкладена у реальний фінансовий обіг, що по­в'язаний із цінними паперами. Завданням системи ДАТЕКС у цьому аспекті є розробка нових систем, що пов'язані з тех­нологічними підходами до роботи з фізичними особами, які потребують високої надійності. Для реалізації таких завдань необхідно розробити нормативно-правове забезпечення фун­кціонування подібної системи, а також сформувати у фізич­них осіб довіру до цінних паперів та навики працювати з ни­ми у даній системі.

2.4. Міжнародні норми банківського регулювання та нагляду

Найбільш активними суб'єктами фінансового ринку є бан­ки. Виконуючи свої функції та здійснюючи операції, банк за­безпечує функціонування фінансового ринку і його сегментів — грошового, валютного ринку, ринку позикових капіталів. То­му для розвитку фінансового ринку важливим аспектом є бан­ківський нагляд і регулювання банківської діяльності.

Мета банківської системи — забезпечити найбільш дос­тупними засобами розвиток ринкової економіки в країні, що є запорукою поліпшення добробуту населення, і вихід країни на світовий фінансовий ринок. Рада Європейського Союзу (ЄС) розробила директиви, дотримання яких сприяє створен­ню ефективного, розвинутого банківського нагляду, що від­повідає кращим міжнародним зразкам. Основні із них: про скасування обмежень щодо вільного заснування банків та інших фінансових установ і вільного надання ними незалеж­них послуг; зобов'язання щодо публікації документації про річну фінансову звітність кредитними закладами; про запобі­гання використання фінансової системи для «відмивання» грошей; про нагляд за кредитними установами на консолідо­ваній основі; про політику ЄС щодо електронних підписів; повна відповідність банківського нагляду Базельським прин­ципам.

Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» банківське регулювання — одна із функцій Націо­нального банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банків­ського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства

Банківський нагляд — це система контролю та актив­них впорядкованих дій НБУ, спрямованих на дотримання ба­нками у процесі їх діяльності законодавства України і вста­новлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкчадників.

Терміни «регулювання банківської діяльності» і «нагляд за діяльністю банків» часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємопов'язані, взаємодоповнюючі види ді­яльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

=> використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

=> ухвалення положень, що базується на чинному законо­давстві і які регламентують діяльність банків у вигляді нор­мативних актів, інструкцій, директив;

=> застосування превентивних і протекційних заходів, що спрямовані на забезпечення стабільності функціонування бан­ківської системи і проведення центральними банками ефек­тивної монетарної політики.

Регулювання банківської діяльності в першу чергу пов'я­зане зі створенням відповідної правової бази: по-перше, із ро­зробкою та ухваленням законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, Закон «Про Національний банк України», Закон «Про банки і банківську діяльність» тощо); по-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими держа­вою, відповідних нормативів (Положення про порядок видачі банкам ліцензії, Положення про створення резервів банків для запобігання ризикам, Інструкція про порядок регулюван­ня та аналіз діяльності комерційних банків тощо).

Превентивні заходи застосовуються для уникнення мо­жливих негативних наслідків у тій чи іншій економічній си­туації і включають:

=> вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

=> вимоги щодо ліквідаційної позиції банків;

=> вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (на­приклад, встановлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів для одного позичальни­ка, ризик «великих кредитів»);

=> обмеження для банків на деякі види діяльності (напри­клад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, що може спричини­ти неплатоспроможність, банкрутство банку і включають:

=> рефінансування комерційних банків центральним банком;

=> створення і функціонування систем гарантування бан­ківських депозитів;

=> вимоги щодо формування банками резервів для відш­кодування можливих втрат від проведення активних операцій банків тощо.

Банківський нагляд — це моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх лікві­дації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їх діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних упов­новажених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої пове­дінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки. Без такого нагляду неможливий розвиток надійної та безпечної банківської системи, здатної обслуговувати потреби економі­ки й населення країни та гарантувати водночас безпеку дові­рених їй коштів.

Банки відрізняються від інших економічних суб'єктів рин­ку специфікою своєї діяльності. З одного боку, вони аку­мулюють заощадження економічних суб'єктів, а з другого, надають позички іншим суб'єктам ринку. Власний капітал банку для вкладників є показником надійності розміщення капіталовкладень, так як в разі банкрутства власний капітал банку іде на відшкодування збитків вкладникам. Але банки не зацікавлені в утриманні «непрацюючого» капіталу, так як це знижує його прибутки. Кредитування пов'язане з ризиком неповернення позичених коштів, а також з ризиком для бан­ків втрати ліквідності і платоспроможності, а разом з іншими причинами, такими як непередбачений вплив депозитів, стрімке падіння цін на цінні папери, збитки від основної діяльнос­ті, можуть призвести до банкрутства банку. Банкрутство бан­ку — не лише його біда, воно завдає великої шкоди вклад­никам, які зазнають як моральних збитків (втрата часу, здоров'я, неможливість здійснити заплановані фінансові опе­рації), так і фінансових, інколи досить значних; банківській системі в цілому, оскільки зростає недовіра з боку громадсь­кості до банківської системи, потенційні вкладники уникають можливості користуватися банківськими послугами; еконо­міці країни, оскільки банки не можуть повною мірою реалі­зувати вимог фінансових посередників.

Таким чином, банківська система виконує життєво важли­ву роль на фінансовому ринку, оскільки банки формують платіжну систему країни. На банківських рахунках зосере­джені кошти, що становлять основу для безготівкових розра­хунків і саме банки здійснюють їх. Надійна і ефективна система розрахунків є важливим компонентом розвинутої економіки. Мета діяльності банків — отримання прибутків, але одночас­но вони виконують корисні і необхідні для суспільства функ­ції, тому проблеми банківської системи є аргументом для обґрунтування необхідності банківського нагляду та регулю­вання. На основі цього виникає потреба в центральних ре­гулювальних органах, які повинні дбати про стабільність та надійність банківської системи. Ефективність банківського ре­гулювання та нагляду залежить від завдань, що стоять перед відповідними регулятивно-наглядовими органами та наскільки ці завдання розуміють і підтримують органи, що відповідають за економічну та грошово-кредитну політику держави.

Основними завданнями банківського регулювання та на­гляду є:

Ø забезпечення стабільності та надійності банківської си­стеми з метою економічного зростання країни;

Ø захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками та шахрайства;

Поиск по сайту: