Перший етап (1969 — поч. 1980-х років)

Початком інтеграційних процесів у країнах Латинської Америки переважно вважають визвольну революцію кінця XVIII— початку XIX ст. Плани "великого визволителя" С. Болівара щодо створення "Великої Колумбії" і тепер є взірцем для ідейно-політичних рухів за єднання країн Латинської Америки. Проте через низку обставин об'єктивного і суб'єктивного характеру ані в XIX, ані в першій половині XX ст. не виявлено, мабуть, значних кроків у напрямку створення постійних (чи хоча б довготривалих) латиноамериканських регіональних і субрегіональних об'єднань.

Лише в другій половині XX ст. спостерігаються реальні заходи щодо економічного і політичного інтегрування країн. Підготовкою цих заходів було, зокрема, створення в 1948 році за ініціативою Економічної і Соціальної Ради ООН спеціалізованої Економічної комісії для Латинської Америки (ЕКЛА), відомої ще як "група Р. Пребіша" [14]. Можна стверджувати, що саме в межах цієї Комісії було розроблено принципи створеної 18 лютого 1960 року Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), куди з часом увійшли всі країни регіону. "Більшу вигоду від участі у ЛАВТ мали три домінуючі економічні країни — Аргентина, Бразилія та Мексика" [24]. Тому ідея створення власного субрегіонального економічного утворення виникла в андських держав досить рано. Такі плани виношували Чилі та Колумбія ще в 1954 році, але ЛАВТ дала згоду на вимогу країн андського регіону лише 1967 року, хоча їх прагнення до інтеграції були викладені ще у "Декларації Боготи" (серпень 1966 року), розробленої під час зустрічі в столиці Колумбії на честь обрання К. Рестрено президентом країни. Ця Декларація, підписана керівниками Колумбії, Чилі, Венесуели, а також повноважними представниками Еквадору і Перу, відобразила невдоволення цих країн загальною стратегією ЛАВТ: межі асоціації визнавалися недостатньо міцними для справжньої інтеграції, а тому визначався комплекс заходів для невідкладного перетворення соціально-економічних структур, проведення аграрної реформи, закріплення основних норм функціонування іноземного капіталу на внутрішніх ринках, створення широкої системи преференцій на користь менш розвинутих країн. Декларація проголосила основні принципи і норми створення в недалекому майбутньому кардинально нової організації (робоча назва — "Група Боготи"), яка не лише мала протистояти впливу авторитарних режимів Бразилії й Аргентини, але й забезпечити внутрішній розвиток. Щодо зовнішньополітичних питань, то в документі було зазначено таке: "...будь-яка спроба прямої чи непрямої агресії, вчинена на...континенті чи за його межами, так само як і все, що заважає вільному самовизначенню... народів, абсолютно неприпустимі..." [14]. Було задекларовано також прагнення до загального миру, зміцнення ролі ООН і посилення контролю за розповсюдженням ядерної зброї; висловлено занепокоєння з приводу військових конфліктів у світі, особливо в Індокитаї.

"Декларація Боготи" стала безперечною умовою укладання "Пакту Картахени", який, у свою чергу, був юридичною підставою Андської групи (Grupo Andino). Договір, відомий як "Андський пакт" (чи "Пакт Картахени"), було підписано 26 травня 1969 року в колумбійській столиці Боготі президентами Болівії, Чилі, Еквадору, Колумбії та Перу (у 1973 році до пакту приєдналась Венесуела, а у 1976 році з нього вийшла піночетівська Чилі). Пакт набув чинності у жовтні 1969 року. У початковому варіанті він передбачав знизити внутрішнє мито до 1980 року та встановити спільне зовнішнє мито.

Процес становлення Андської спільноти (Comunidad Andina) відбувся у три основні етапи. Першому — з моменту створення до початку 80-х років — його "закритій інтеграційній моделі" [18] були властиві виражені елементи державного регулювання, спрямованого на заміщення імпорту, та досить жорстка позиція щодо іноземного капіталу. Саме це стало основною причиною того, що в 1976 році Чилі вийшла з Андського угруповання. Перший етап ознаменувався прагненням андських країн реалізувати "етатичну" модель інтеграції, яка передбачала активну участь держави в економічному житті суспільства. Вони досягнули значного прогресу у сфері лібералізації взаємної торгівлі, координації економічної політики, регулюванні діяльності іноземних вкладників капіталу, спільного планування промислового розвитку.

Важливу роль на першому етапі відіграв встановлений у 1970 році спільний режим стосовно іноземного капіталу, який спочатку мав встановити ефективний контроль за діяльністю іноземних компаній, зберегти за національним капіталом основні галузі економіки. Основні перешкоди на шляху до інтеграції цього етапу були пов'язані з протиріччями щодо ступеня лібералізації взаємної торгівлі, розбіжностями в адміністративних та податкових режимах. Розвиток інтеграції стримували і політичні фактори, особливо неурегульованість прикордонних суперечок між Колумбією та Венесуелою, Перу та Еквадором.

Поиск по сайту: