Проблематика створення ФТАА/ПЗВТ: латиноамериканський та північноамериканський підходи

Зрозуміло, що якщо Клінтонові дісталися в спадщину проблеми, не вирішені Бушем-старшим, то Буш-молодший має вирішувати завдання, не вирішені Клінтоном. Але Бушу-молодшому "перепало" дещо з нездійсненого і від батька — створення Панамериканської зони вільної торгівлі (ПАЗВТ, ісп. — Area de Libre Comercio de las Americas, ALCA, англ. — Free Trade Area of Americas, ФТАА). З "Ініціативою для Америк", що припускала створення єдиного економічного простору від Аляски до Вогненної Землі, Буш-старший виступив ще в 1990 році. У 1994 році на Першій зустрічі на вищому рівні в Майямі 34 глави держав Західної півкулі домовилися про створення ПЗВТ до 2005 року. Саме на цьому терміні й продовжують наполягати США і країни НАФТА — Канада і Мексика, тепер до них приєдналася і Чилі. Усі наступні роки підтвердили, що безмитна торгівля у поєднанні з іншими багатьма умовами лібералізації економіки викликають загальний інтерес. Мексиканський експорт у Латинську Америку в 1994—1997 роках зріс втричі. ЄС прагне підписати ще до 2005 року угоду про поступове скасування митних тарифів із блоком МЕРКОСУР (Бразилія, Аргентина, Уругвай і Парагвай та Чилі). Азіатська криза лише зміцнила інтерес США до стабільного та досить великого ринку демократичних країн Латинської Америки, що купують тепер в американців стільки ж, скільки і країни ЄС; Чилі з 14-мільйонним населенням купує в США більше, ніж мільярд громадян Індії; країни МЕРКОСУР купують американських товарів більше, ніж мільярдне населення КНР.

НАФТА і МЕРКОСУР об'єднаються, ПЗВТ відбудеться, незважаючи на величезні розбіжності (наприклад, у США з Кубою і Колумбією; при різних геостратегічних інтересах США і Бразилії). Усі сподіваються мати користь: США хочуть усунути азіатських і європейських конкурентів з Латинської Америки, скеровувати без мита свої товари; країни типу Бразилії — збільшити експорт своєї продукції до США, країни типу Белізу — ставити свою торгову марку на завезені азіатські товари і відправляти їх без мита від Аляски до Патагонії.

Ще до Другої континентальної зустрічі "у верхах" у квітні 1998 року в Чилі 34 міністри зовнішньої торгівлі визначили розміщення штаб-квартири ПЗВТ, що до 2005 року три роки знаходитиметься в Майямі, потім два — в Панамі, і останні два — у Мехіко. Всі основні рішення вже традиційно будуть прийматися на регулярних кожні 18 місяців (наприкінці 1999 року, усередині 2001, на початку 2003 і в середині 2005 років) засіданнях вищого органу — Ради міністрів зовнішньої торгівлі. У березні 1998 року в Хосе (Коста-Рика) 34 міністри домовилися про підтримку 10 постійних робочих груп (мита, інвестиції, сфера послуг, держзакупівлі, арбітраж, агропром, інтелектуальна власність, антидемпінг, малі підприємства, навчання зовнішньоторговельного персоналу), за кожну з яких відповідають одна з нижчезгаданих країн, відповідно: Колумбія, Коста-Рика, Нікарагуа, США, Чилі, Аргентина,

Венесуела, Бразилія, Ямайка, Перу. Домовилися, що питання праці й екології не входитимуть у майбутню Угоду. Міжамериканський банк розвитку (Banco Intenacional de Desarrollo-BID, IADB) зобов'язався підтримати дешевими кредитами економічні структури малих держав як компенсацію від можливого збитку від участі в ПЗВТ. Поточний переговорний процес до 2005 року будуть очолювати поперемінно представники Канади, Аргентини, Еквадору, а останні роки два співголови — представники Бразилії і США. Зустріч 34 міністрів у Хосе супроводжувалася цього разу IV форумом підприємців — режим функціонування ПЗВТ готується державними чиновниками при постійних консультаціях із представниками приватного сектора. Структура переговорного процесу, успішне функціонування 10 комісій і головного офісу ПЗВТ будуть забезпечуватися технічними зусиллями трьох таких міжнародних організацій, як ОАД (Організація американських держав), банк BID і CEPAL (Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибських островів). До квітня 1998 року проблеми континентальної Угоди про свободу торгівлі обговорювалися на трьох зустрічах 34 міністрів зовнішньої торгівлі (Денвер, штат Колорадо, США; у Колумбії; у Белу Оризонте, Бразилія), на 13 зустрічах заступників міністрів і на понад 60 конференціях постійних робочих груп.

ПЗВТ 2005 року ґрунтується на діяльності ALADI (Asociacion Latinoamericana de Integracion), усі 11 держав-членів якої з 1990 року уклали між собою 10 Договорів про економічну взаємодоповнюваність (Acuerdos de Complementacion Economica), що дозволить цим країнам до 2007 року мати 100 % безмитний взаємний товарообіг. Штаб-квартира ALADI знаходиться в столиці Уругваю Монтевідео. У функції головного офісу входить, зокрема, встановлення розмірів збитку і відповідних компенсацій для країн-членів від зниження митних зборів.

Інтеграції країн півкулі сприяють і регулярні галузеві зустрічі перших осіб держав. Міністри фінансів 34 країн Північної та Південної Америк, за присутності глав усіх відповідних центрабанків і представників міжнародних фінансових організацій, зібрались на засідання в грудні 1997 року в Сантьяго (Чилі). Відзначивши низький обсяг кредитної допомоги банків підприємствам, міністри в загальній резолюції просили МВФ провести низку заходів для подолання нестабільності місцевих фінансових установ для уникнення повторної кризи внаслідок засилля міжнародних біржових спекуляцій (економічний спад 1995 року в Мексиці і Бразилії, збиток на кілька десятків млрд дол. у Бразилії в 1997 році).

BID щорічно проводить конференції всіх представників на місцях Міжамериканського банку розвитку (39-та зустріч проходила в березні 1998 року в Картахені, Колумбія). У 1998 році банк обробив і опублікував через Інтернет результати унікальної анкети, на 3 тисячі запитань якої відповіли міністри фінансів, директори центрабанків та інші фінансові керівники 29 країн континенту.

Профспілкові верхи країн півкулі 16—17 квітня 1998 року провели зустріч у Сантьяго (Чилі), за кілька годин до приїзду туди глав 34 держав американського континенту. Генеральні прокурори і міністри внутрішніх справ 25 країн півкулі визначали методи практичного співробітництва і досягнення однорідності процесуальних норм на зустрічі в листопаді 1997 року в Мехіко.

У грудні 1997 року у Ватикані Папа римський Іоанн Павло II провів спеціальну асамблею 297 єпископів американського континенту, що представляють 500 млн осіб, половину всіх католиків земної кулі, і задав її учасникам риторичні питання: чому навіть після п'яти століть євангелізації єдиний американський континент настільки роз'єднаний і чи не час прагнути до всеосяжної інтеграції; чому протестантські громади на півночі континенту живуть заможно, а католицький південь у всьому значно відстає від них; невже релігія визначає рівень економічного розвитку націй? Римський Священний синод виступив тоді з ініціативою посередництва між провідними світовими фінансовими організаціями і латиноамериканськими країнами з метою домогтися у них списання частини державних боргів до 2000 року.

Характерні регулярні зустрічі латиноамериканських опозиційних політичних діячів, серед яких чимало колишніх і майбутніх керівників вищого рівня, що засуджують неолібералізм із лівих і центристських позицій, критикують план США щодо інтеграції з Латинською Америкою; у документі "Консенсус Буенос-Айреса" від 29 листопада 1997 року пропонується: 1) спочатку подолати митні бар'єри між самими латиноамериканськими країнами і тільки потім інтегруватися з НАФТА; 2) створити механізм регулювання "припливу" через кордон портфельних інвестицій, що руйнують латиноамериканську економіку. Серед "підписантів" дуже багато кандидатів на майбутніх президентських виборах у Мексиці, Бразилії, Аргентині, Чилі.

Інтеграційні процеси на латиноамериканському континенті стимулюються необхідністю спільного використання гідроресурсів і електроенергії, запасів нафти і газу в трьох зонах: США, Мексика, Центральна Америка; Карибський басейн, Колумбія, Венесуела; південна частина Латинської Америки. Штаб-квартира ОЛАДЕ (Olade (Organizacion Latonoamericano de Energia)) розташовується в Кіто, Еквадор.

Організація американських держав. Відповідно до мандату і рекомендацій зустрічі у верхах 1994 року в Майямі глав 34 американських держав ОАД координує розробку сотень документів для встановлення в 2005 році зони вільної торгівлі на всій півкулі. Досягненням ОАД 1996 року можна вважати прийняття керівниками 33 держав в березні в Каракасі (Венесуела) методом консенсусу Міжамериканської конвенції проти корупції. Після багаторічних обговорень проблеми спільної боротьби з наркотиками і тероризмом, з нелегальною торгівлею зброєю й іншими транснаціональними злочинами ОАД рекомендувала владі всіх країн на американському континенті не чинити перешкод офіційній взаємній видачі злочинців, що перебувають у розшуку, і підозрюваних у скоєнні злочинів, а також міждержавному суворо конфіденційному обміну банківською інформацією щодо окремих особистостей з метою запобігти "відмиванню" наркодоларів.

ОАД вразила світ тим, що в червні 1996 року в Панамі на зустрічі міністрів закордонних справ 34 країн майже одноголосно ("проти" голосували тільки представники США) відкинула прийнятий конгресом США закон Хелмса-Бартона з санкціями щодо тих компаній, що не приєднаються до економічної блокади Куби, яка проводиться Вашингтоном понад ЗО років. Члени ОАД рекомендували юридичному комітету цієї міжнародної організації розглянути відповідність цього закону до основних спільних документів світового співтовариства, зокрема до договору НАФТА, норм ГАТТ/ВТО тощо. (Куба була виключена з ОАД під тиском США ще в 1962 році).

Аж до 2000 року необхідність зони вільної торгівлі у Західній півкулі визначалася лише на політичному рівні, а технічна робота з її створення проводилася досить повільно. Попередній проект основних компонентів угоди про створення ПЗВТ був складений лише до кінця 2000 року. Слід зазначити, що ще до обрання президентом Дж. Буш визначив Західну півкулю як основний пріоритет своєї зовнішньоекономічної політики. Торгівля з цим регіоном становить 40 % усієї зовнішньої торгівлі США, перевищуючи сумарний обсяг торгівлі з Японією та ЄС. Хоча основна частина цієї торгівлі припадає на країни НАФТА, Вашингтон вбачає великі перспективи у розвитку економічних відносин з Латинською Америкою, вважаючи її зростаючим експортним ринком і регіоном з багатообіцяючими інвестиційними можливостями.

Незважаючи на загальну зацікавленість у створенні ПЗВТ, уже зараз очевидно, що на її шляху є ще чимало перешкод. Основними є внутрішньополітична ситуація в США, що ускладнює роботу адміністрації на зовнішньоекономічному напрямку, і різниця в підходах США і Бразилії — двох основних "гравців" західної півкулі.

З першого дня свого існування нова адміністрація безуспішно домагається від конгресу повноважень на розвиток торгівлі (trade promotion authority, fast track authority), відсутність яких гальмує зовнішньоекономічні ініціативи Білого дому. Основні партнери США у західній півкулі (Бразилія, Чилі, Аргентина) давно вказують на безперспективність переговорів при відсутності в США необхідних торговельних повноважень, а це неминуче позначається на загальному діалозі щодо ПЗВТ. Другою і не менш важливою перешкодою є наявність істотних розбіжностей між США і Бразилією. Чимала частка провини лежить на американцях, що не бажають адаптувати своє антидемпінгове законодавство. Країни Латинської Америки, особливо Бразилія, розглядають подібне законодавство, спрямоване в основному на захист від дешевого імпорту таких секторів, як металургія і сільське господарство, як неприхований протекціонізм. Вашингтон же наполегливо намагається вилучити це питання з порядку денного переговорів, наполягаючи, що це винятково внутрішня справа США.

Загалом антидемпінг — лише одне з багатьох протиріч, що ускладнюють пошук компромісу. США в принципі не мають наміру знижувати захист текстильної промисловості і металургії, хоча саме ці ринки викликають у Бразилії особливий інтерес.

Відмова від поступок у сільському господарстві потрібна американцям, щоб зберегти поле для маневру, що необхідно у діалозі з ЄС на наступному раунді глобальних переговорів.

Однак позиція Бразилії теж не відзначається поступливістю. На відміну від багатьох країн регіону, вона не підтримувала ідею створення зони до 2003 року. Зараз її зусилля спрямовані, насамперед, на зміцнення субрегіонального блоку МЕРКОСУР, що на переговорах стосовно ПЗВТ покликаний відстоювати колективні інтереси своїх членів. Чималу роль відіграє і політична ситуація в Бразилії. Значний тиск на уряд здійснює і промислове лобі, що, на відміну від аграрного сектора, може частково втратити свої позиції на ринках. Важливо, що останнім часом спостерігається також чітке зближення Бразилії з ЄС. Влада Бразилії вже обговорює прагнення укласти з Європейським Союзом Угоду про вільну торгівлю, стверджуючи про здатність вести переговори відразу у двох напрямках — ПЗВТ і ЄС, причому ЄС викликає у Бразилії не менший інтерес.

Результатом зосередження Бразилії на МЕРКОСУР і її небажання розглядати ПЗВТ як структуру "НАФТА плюс", в якій домінують американці, стала вже кількалітня стратегія США на послаблення позиції МЕРКОСУР, що зараз є успішною. У 2000 році адміністрація Б. Клінтона, що ігнорувала дотепер прохання Чилі (асоційованого члена МЕРКОСУР) про вступ у НАФТА, провела з нею переговори за висновками угоди про вільну торгівлю. Аргентина — один з основних членів МЕРКОСУР — також використовується американцями як противага Бразилії, перетворюючись у важливого союзника США на переговорах щодо ПЗВТ. Чималу роль у цьому відіграла допомога в 40 млрд дол., що за ініціативою США надали Аргентині міжнародні фінансові організації під час фінансової кризи, а також залежність аргентинської валюти від долара і, як наслідок, від американської економіки.

Проте, навіть при послабленні позиції МЕРКОСУР і підтримці ідеї створення ПЗВТ уже до 2003 року, що висловлюють багато країн регіону, перед Вашингтоном, як і раніше, стоїть невиріше-на проблема "торговельних повноважень" і протидії Бразилії, яка зберігається і досі.

Отож, в основі економічної інтеграції країн Латинської Америки та Андської спільноти націй зокрема лежать об'єктивні фактори, пов'язані з глобальними змінами у світовій економіці (особливо останніх десятиліть), із прагненням держав регіону подолати господарську відсталість, забезпечити стабільний розвиток національної та регіональної економіки та створити базу для рівноправного діалогу з промислово-інформаційними центрами. Для цього необхідна глибока структурна перебудова внутрішнього ринку та зовнішньоекономічних зв'язків, яку у вигляді одного з найважливіших важелів може забезпечити регіональна інтеграція. Остаточною метою інтеграції андські країни вважають досягнення регіональною економікою середньосвітового рівня, а відтак і рівня життя населення, який би відповідав сучасним стандартам.

Андська спільнота націй пройшла нелегкий шлях до інтегрування економічних, а тепер і політичних систем країн-членів, котрий (уже тепер можна впевнено стверджувати) є ефективним. Сприяло цьому успіху насамперед те, що учасники Договору Картахени дотримувались таких принципів: урахування інтересів кожної країни, збереження національного суверенітету; врахування інтересів інших держав і угруповань — країни АСН не вийшли з жодної іншої міжнародної організації, членами яких вони були, навпаки, посилили свій вплив на формування світової політики завдяки спільним зусиллям у діяльності тих організацій; послідовність у проведенні організаційних заходів за правилом: "Керуватись не бажаним, а можливим". Власне тому АСН набуває все більше рис організації, не схожої на інші — наднаціональної організації (на кшталт федерації чи виняткового наднаціонального утворення, як Європейський Союз). Свідченням цього є як проведення спільної зовнішньої, узгодження внутрішньої політики, так і реальна та ефективна арбітражна діяльність суду Картахени, що створює атмосферу довіри та правову безпеку для учасників процесу інтеграції, котрі керуються "єдиними правилами гри".

Особливої уваги заслуговує ідея країн Андської спільноти про створення "андської зони миру", котра втілюється перш за все у боротьбі з контрабандою наркотиків (найбільша проблема регіону), а також у виробленні спільної внутрішньої політики щодо біженців, в'язнів, діяльності органів внутрішніх справ. Тут Андська група зберігає лідерство, оскільки дотепер не виявлено аналогів такій зоні миру та ще й надання їй неабиякого значення у формуванні економічно-політичного інтеграційного об'єднання з міцними внутрішніми зв'язками.

Аналіз міжнародного співробітництва країн-членів АСН свідчить, що найближчим часом, незважаючи на об'єктивні труднощі (несприятливу світову економічну кон'юнктуру та негативні для більшості членів об'єднання наслідки феномену "Ель Ніньо"), андські держави продовжуватимуть зміцнювати інтеграційні зв'язки всередині угруповання з партнерами на континенті та поза його межами. Беручи до уваги значні природні, виробничі й людські можливості (обсяги ВНП — 240 млрд дол. США, експорт — 55 млрд. дол. США, населення — 105 млн. осіб), Андська спільнота націй може перетворитись на важливу складову майбутнього об'єднаного економічного простору західної півкулі.

Основними глобальними цілями спільноти на найближчу перспективу стануть, окрім досягнення політичної єдності, зміцнення економічної, виробничої співпраці, створення єдиної наукової, освітньої та культурної території. Стратегія політичної єдності повинна спрямовуватись на зміцнення регіональної демократії. При цьому особливе значення має андський парламент як консолідуючий демократичний інститут, який повинен гармонізувати національні законодавства у демократичному спрямуванні.

Для андських країн основною на сьогодні є проблема утримання на сучасному рівні розвитку інтенсивних структурних змін національних економік у дусі неолібералізму. Інвестиційний бум, що відбувся у першій половині 90-х років, пішов на спад після того, як було вичерпано резерви приватизації. Зараз андські країни зайняті пошуками засобів самозахисту перед загрозою дестабілізації міжнародної фінансової системи (члени Договору Картахени домагаються перегляду шаблонної, доктринерської політики деяких міжнародних кредитно-фінансових організацій, які не враховують специфіку ситуації, в якій опинились країни з реформованим господарством, та труднощі, які вони переживають на нинішньому етапі розвитку) та загострення конкурентної боротьби на внутрішніх ринках держав регіону.

Чи вдасться андським країнам подолати черговий застій в економічному розвитку — покаже лише час.

Приклади регіональної інтеграції промислово розвинутих, порогових країн та країн, що розвиваються

Джерело: Dieter 1999:179, UNCTAD 2001c: 16.

Поиск по сайту: