Методи формування суспільної поведінки

Ця група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, прив­чання, доручення, створення виховуючи ситуацій.

Педагогічна вимога. Полягає цей метод в педагогічно­му впливі на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його нега­тивних дій і вчинків. За твердженням А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Вимога впливає на свідомість учнів, активізує їхні во­льові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи виробленню позитивних навичок поведінки. Вона повинна бути доціль­ною, зрозумілою і посильною для учнів. Висувають її, ма­ючи певність, що свідомість учня підготовлена до її сприй­няття. З цією метою йому роз'яснюють сутність вимоги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції ко­лективу на поставлену вимогу, щоб мати впевненість, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних причин відмовиться виконувати вимогу.

Вимоги висувають в усіх сферах життя та діяльності учнів. Вимога приносить виховну користь, якщо її висувають систематично і послідовно, а не від випадку до випадку. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для виконан­ня правил поведінки, не допускають відхилень у поведін­ці, навіть коли їм ніхто не нагадує про необхідність дотри­мання цієї вимоги.

Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосеред­кованій формі.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність їм невідома, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спо­кійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень (наприклад: «Петренко і Василенко сьогодні прибирають клас»). Характерні ознаки цієї форми вимоги — позитив­ність (ідеться про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність (розкриваються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання).

З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи позитивного ставлення до організованої педагогом діяль­ності використовують різні форми опосередкованої вимо­ги. Розрізняють три групи опосередкованих вимог. Пер­ша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої групи не виявляють чіткого ставлення вихователя до дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні ви­хованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група де­монструє негативне ставлення педагога до діяльності ви­хованця, до прояву певних його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Опосередковані вимоги першої групи є позитивними, другої — нейтральними, третьої — негативними.

Громадська думка. За своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою, адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорю­вати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчи­нок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою гро­мадської думки учня легше переконати в хибності його пог­лядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесі­ді.

Обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не повинно бути надто частим, оскільки їх реакція на критичні зауваження притуплюється, а інші члени колективу, бачачи відсутність результатів, зневірюються в можливостях громадської думки. Високо оці­нюючи роль громадської думки у вихованні школярів, В. Сухомлинський зауважував, що не варто обговорювати в колективі:

1)поведінку дитини, причиною якої є явні або прихо­вані ненормальності в сім'ї (антигромадські вчинки бать­ків, сварки, скандали, незгоди між ними). Оскільки діти розуміють взаємозв'язок між своєю поведінкою і життям сім'ї, то розмови у школі про це пригнічуватимуть їх;

2)поведінку або окремі вчинки, які об'єктивно є про­тестом проти грубості, сваволі старших, оскільки підліток у такому разі вважає осуд несправедливістю щодо себе;

3)вчинки підлітків, які є результатом допущеної педа­гогом помилки;

4)вчинків, зумовлених тим, що вчитель припустився необ'єктивності в оцінці знань учня;

5)неправильного вчинку, пояснення якого потребує роз­повіді про глибоко особисті, дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом, оскільки підштовхування до відвертості у такому разі учень пережи­ватиме як спонукання до зради, виказування друга;

6)поганого вчинку, мотиви якого пов'язані з особли­востями стосунків у сім'ї, про які дітям ще не час знати і які не можна їм роз'яснювати.

Громадська думка має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учня­ми з підвищеною емоційністю. Формується вона заздале­гідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським ак­тивом, постійного неупередженого аналізу життя та діяль­ності школярів конфліктних ситуацій крізь призму моральних норм, стимулювання учнів до висловлення влас­ної думки, аргументованого обстоювання її.

Вправляння. Полягає цей метод у поступовому створен­ні умов, за яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

Використовуючи метод вправляння, педагог повинен обґрунтувати його необхідність, подбати про доступність, систематичність, достатню кількість вправ для формуван­ня певних навичок і звичок поведінки.

Привчання. Як метод виховання воно ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинни­ком у привчанні є режим життя і діяльності школяра. Йо­го виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію лю­дини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, систе­матично, неухильно дотримуватися встановлених вимог.

Доручення. Метод також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, орган учнівського самоврядування чи учнівський колектив да­ють йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, врахову­ють індивідуальні особливості учнів. Доручення підбира­ють з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних якостей. Наприклад, неорганізова­ним учням корисно доручити провести захід, у підготовці якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе. Воно має бути посиль­ним. Доручення можуть бути постійними або епізодичними.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконан­ням. Саме завдяки контролю запобігають забудькуватості. Відсутність контролю породжує безвідповідальність. Кон­троль може бути індивідуальним з боку педагога, здійсню­ватися у формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень потребує оцінювання.

Створення виховуючих ситуацій. Цей метод викорис­товують з метою формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення необхідних умов для здійснення запланованого педагогом, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які породжують нові думки, мотиви поведінки, спонукають до подолання недоліків.

Прийоми створення виховуючих ситуацій можуть бути творчими (доброта, увага і піклування; вияв уміння й пе­реваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробу­дження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльнос­ті), або гальмівними (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвін­чання, вияв обурення, попередження, вибух).

А. Макаренко часто користувався прийомом паралель­ної педагогічної дії, під яким розумів непрямий вплив на виховання через колектив. Подолання негативної риси ха­рактеру чи поведінки окремого учня здійснюється не без­посереднім зверненням до нього, а організацією впливу на нього колективу. Педагог у такому разі має претензії до ко­лективу і вимагає від нього відповіді за поведінку його чле­нів. Відповідно колектив впливає на учня, а той реагує на думку колективу.

Бездумно дотримуючись «принципу паралельної дії», за словами В. Сухомлинського, вихователі забувають, що ко­лектив — це не щось абстрактне, а живі люди, особистості. Духовний світ, переживання, переконання колективу є надзвичайно складними. Погляд вихователя на колектив як на завжди «придатний до використання» інструмент іг­норує всю складність його духовного світу.

Суть прийому удаваної байдужості в показній неувазі, байдужості педагога до того, що робить учень. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, оскільки він не чекав цього, відчуває незручність і недоречність своєї поведінки.

Колектив учнів складається з окремих осіб, які мають певні негативні риси характеру, що проявляються в щоден­ній поведінці. Такі факти педагог повинен помічати і реагу­вати на них, використовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують учнів, які поводяться негід­но. Пережите при цьому почуття допомагає таким школя­рам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, ви­ховує почуття відповідальності за свою поведінку.

У педагогічній практиці А. Макаренка високу ефектив­ність виявив педагогічний прийом вибуху. Його суть поля­гає у створенні відповідної педагогічної обстановки, в якій особистість перебудовується швидко і докорінно. Як зау­важував К. Ушинський, «сильне душевне потрясіння, над­звичайний порив духу, високе піднесення одним ударом знищують найшкідливіші схильності й закоренілі звички, ніби стираючи, спалюючи своїм полум'ям усю попередню історію людини, щоб почати нову, під новим прапором».

Такі психологічні зміни можуть статися лише в педаго­гічній обстановці, яка викликає в учня нові сильні почут­тя. Педагог має добре знати вихованця, щоб вплинути на

головне почуття (радість, смуток, сором, гнів), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необхідності поводи­тись інакше. Важливу роль відіграє і несподіваність педа­гогічної обстановки для вихованця.

За переконаннями В. Сухомлинського, прийом вибуху придатний для виняткових ситуацій, у звичайній школі він має бути рідкістю. Внаслідок його частого використан­ня діти звикають до різних «вибухів», «їх уже нічим не пе­реймеш».

Поиск по сайту: