Єволюція концептуальних підходів радянської історичної школи

В радянський період в історичній науці панувало трактування «холодної війни» як односторонньої, ідеологічної і політичної агресії країн Заходу проти СРСР і «соціалістичного табору», яка постійно загрожувала перерости у військову конфронтацію. Багато уваги радянські історики приділяли питанням ідеологічного і політичного протиборства двох наддержав в післявоєнний період. Цією області взаємин обидві держави приділяли особливу увагу, так як вона забезпечувала пропагандистську підтримку практичних кроків на світовій арені, виправдовуючи власну політику і викриваючи позицію протилежної сторони. Основний масив наукової літератури складали роботи з викриття фальсифікаторів історії зовнішньої політики СССР[1; с. 136].

Колективи учених не стільки розробляли нові проблеми, скільки обгрунтовували справедливість політичного курсу СРСР. В роботах В.В. Воровського, В.Г. Трухановская, H.A. Беспалова, Н.В. Лощенкова, Л.Н. Кутакова, В.М. Хвостова відзначається прагнення партії та уряду до роззброєння, конверсії, показується готовність радянських лідерів вести переговори. Автори роблять акцент на мирному характері радянської зовнішньополітичної доктрини, показують участь радянської держави у вирішенні конкретних проблем міжнародного життя, його особливу роль у повоєнній світовій політиці.

В процесі еволюції історіографії з'являлися більш зважені підходи до використання фактів і націленість на з'ясування причин виникнення напруженості в післявоєнному світі. Вчені почали пошук відповідей на злободенні питання міжнародного життя, серед яких особливе місце відводилося аналізу біполярного протистояння. Намічена стабілізація відносин між СРСР і країнами Заходу в другій половині 1980-х рр. стимулювала інтерес вчених до зовнішньополітичних аспектів радянської історії[2; с. 315].

Розпад СРСР в 1991 р вніс серйозні корективи у розвиток вітчизняної історіографії. З цього часу помітно підвищилася кількість і якість наукових розробок. Одним з головних стимулів для розгортання досліджень з проблем «холодної війни» стало відкриття архівів. Практично всі нові праці базувалися на матеріалах, витягнутих з архівів колишнього ЦК КПРС, МЗС, секретних фондів Державного архіву Російської Федерації. Іншим сприятливим фактором для досліджень стала можливість об'єктивно, без класового підходу та ідеологічних догм, різнобічно розкрити взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, з'ясувати на яких доктринальних основах базувалася зовнішньополітична стратегія країни в 1945-1953 гг[3; с. 113].

У 1990-і рр. був створений масив робіт, що містять нові підходи до дослідження «холодної війни». До числа найбільш глибоких досліджень, які відображають баланс сил на міжнародній арені, відноситься колективна монографія під редакцією А.О. Чубарьяна. В середині 1990-х рр. з'явилися фундаментальні праці під редакцією М.М. Наринского і Л.Н. Нежінского. Одночасно ряд авторів почав пояснення не тільки феномена післявоєнної конфронтації, а й визначення її структурних складових, серед яких не останню роль грала зовнішня політика СРСР у Східній Європі, в Східній Німеччині, в АТР. Початок «холодної війни» стало розглядатися не просто як складний період у відносинах СРСР і його колишніх союзників по антигітлерівській коаліції, а як політична подія з величезним потенціалом впливу на хід історичного розвитку людства.

Основні зусилля пострадянській історіографії спрямовані на розтин причин конфронтації і аналіз зовнішньополітичної стратегії наддержав. У російській історіографії проявилося прагнення критично оцінити зовнішньополітичний курс СРСР. Історики в цьому бачили відносну новизну концептуального підходу, особливо «на контрасті» з історіографією радянського періоду[4; с. 291].

Одними з найбільш дискусійних питань вітчизняної історіографії на початку 90-их років були проблеми співвідношення ідеології і національних інтересів; взаємовплив національної безпеки і зовнішньої експансії в політиці Радянського Союзу. Спори розвивалися навколо вже відомих джерел, йшла нова інтерпретація накопиченого матеріалу. Особливий інтерес представляють роботи А.І. Уткіна, який на високому науковому рівні обґрунтував неминучість наростання геополітичних протиріч між СРСР.і США в післявоєнний період. У пострадянській історіографії поступово утвердилось уявлення про те, що плани Радянського Союзу грунтувалися переважно на концепції «географічної безпеки». Радянське керівництво воліло розвиток повоєнних міжнародних відносин в руслі традиційної системи «балансу сил» і розділу світу на «сфери впливу».

Можна дійти висновків, що в радянський період в історичній науці панувало трактування «холодної війни» як односторонньої, ідеологічної і політичної агресії країн Заходу проти СРСР і «соціалістичного табору», яка постійно загрожувала перерости у військову конфронтацію. Багато уваги радянські історики приділяли питанням ідеологічного і політичного протиборства двох наддержав в післявоєнний період.

Поиск по сайту: