Властивості моралі та її функції

До ключових особливостей моралі етика відносить такі властивості, як імперативність, нормативність та оцінність.

Імперативність - це властивість спонукальності, вимоги, належності. Вона означає, що моральні закони є чимось ціннісно обов'язковим до виконання, їхнє додержання вимагає приборкання егоїстичних прагнень, інтересів, забаганок на користь втілення в життя обов'язку чесноти. Імперативність пов'язує в одне ціле моральну необхідність і свободу волі людини.

У різних світоглядних традиціях моральна імперативність має своє обґрунтування та пояснення. Сучасною світською етикою вона виводиться з усвідомлення цінності взаємної поваги, справедливості й порозуміння між людьми. В релігійній етиці імперативність тлумачиться як вияв Божої вимоги й має на меті надати людині морально-психологічні шляхи подолання уярмленості гріховною частиною її природи заради спасіння та вічного життя.

На перший погляд, імперативність, виражаючи спів­відношення між ціннісною необхідністю і свободою, обмежує останню й може видаватися її протилежністю. Насправді ж це стосується лише руйнівних виявів вільного вибору - не свободи, а сваволі. Розумна практична імперативність, перетворена на психологічно-світоглядний механізм, дає змогу точніше, достеменніше, відповідальніше обрати засоби досягнення мети, що її ставить собі людина. Виплекавши в собі екзистенційні мотивації морального Життя, свідома й відповідальна людина сприйматиме перспек­тиву аморальної поведінки як, образно кажучи, небезпеку «забруднення» атмосфери власного життєвого світу, якої слід умикати заради власного ж душевного благоденства. Тож головне завдання етики й морального виховання - віднаходження індивідуалізованих способів інтеріоризації моральної імперативності (перетворення її на внутрішню спонуку й індивідуальний духовний інтерес особи).

Крім, імперативності, важливою властивістю моралі є нормативність. Зміст моральної імперативності набуває в культурі відповідної оформленості шляхом фіксації у відповідних нормах - моделях належної поведінки.

Моральні норми поділяються на два типи: 1) вимоги-заборони і 2)вимоги-взірці. Заборона і взірець - дві сторони діалектики нормативності. Вони визначають межі між неприпустимим і бажаним шляхами поведінки. У г; і кий спосіб здійснюється їхнє взаємодоповнення.

Звісно, абсолютизувати норми не слід, оскільки нерідко їхній зміст залежить від різних умов, які можуть і не бути такими, що справді спонукають до добра, справедливості. Спотворювати справді моральний зміст норм життя часом можуть політичні, релігійні та інші чинники. Нерідко трапляється так, що, як пише філософ та психолог Е.Фромм (1900 - 1980), «засадничим джерелом норм і ціннісних суджень людини стають закони держави, наївна віра в магічні властивості могутніх лідерів, міць і сила машин, матеріальний добробут». Тим часом онтологічною основою моральної свідомості і моральної практики є свобода людини, тож подавати справу так, ніби мораль зводиться до системи зобов’язальних норм, а моральність – до «автоматичного», звичаєвого чи конюктурного їх дотримання, отже, нехтувати тим якнайістотнішим, що становить саму суть ціннісного ставлення до світу. Слідом за І.Кантом можна сказати, що в моралі людина підпорядкована тільки своєму власному і водночас загальному законові. А тому якщо голос совісті й ретельна моральна рефлексія свідчать про псевдоморальний характер тієї чи іншої норми, прийнятої в середовищі, порядна людина знайд в собі сили, навіть всупереч загальній волі, сказати такій нормі «ні». (Недаремно ж і в рабовласницькому суспільстві, де нелюдське ставлення до рабів визнавалося морально прийнятим, знаходилися такі власники, які всупереч «нормальному» станові речей, бачили в рабі особистість й поважали його гідність; і в тоталітарному суспільстві, всупереч «нормам» життя і «кодексам будівників світлого майбутнього», виявилися дисидентами, здатні відверто назвати морально неприпустимі речі своїми іменами, хай навіть вони нормативно освячені ідеологізованою псевдо мораллю). Норма сама по собі – лише форма. Справа у здатності наповнити норми власного життя істинно людяним змістом. А це питання ненастанної роботи над собою. Тож починати власну моральну розбудову слід аж ніяк не зі звернення до збірників норм і кодексів як чогось абсолютного, «істини в останній інстанції».

Ще одна важлива властивість моралі – оцінність. Вона встановлює відповідність чи невідповідність наміру, вчинку чи поведінки вимогам моралі, передбачаючи врахування конкретних обставин і можливості дії на основні визнання моральних цінностей.

Складовою частиною оцінності є самооцінка. Форми оцінності: похвала, схвалення, згода, неприйняття, осуд, вдячність.

Оцінність є способом визначення моральної сутності людини, що виявляється в її ставленні до інших, з позиції добра чи зла.

Функції моралі постають як конкретний вияв її власти­востей. Основними функціями є: регулятивна - упорядкування стосунків між людьми на основі уявлення про ідеали належного; виховна - формування людської особистості, розвиток її духовності; пізнавальна («пізнай самого себе» заради морального поліпшення); світоглядна (зміст моралі впливає на зміст світогляду, визначаючи його практичну й ціннісну спрямованість).

Отже, підсумуємо обговорення теми: 1) мораль як система настанов належного реалізується через моральність як життєво-практичну якість поведінки людини; 2) життєво-антропологічною умовою моральності є усвідомлена свобода людини, з якої випливає її відповідальність;

3) універсальний критерій моральності - ціннісний примат особистісної гідності та вихідної рівності людей;

4) запорука життєвості моралі - віднаходження світоглядних, психологічних, комунікативних шляхів інтеріоризації моральної імперативності на засадах виховання й самовиховання.

Поиск по сайту: