Морально-соціальний смисл благодійництва

Однією з умов утвердження ліберальних європейських цінностей та підвищення добробуту українського суспільства є стабільна соціальна зорієнтованість бізнесу й підприємництва. Це означає й те, що як на ментальному, так і на політико-юридичному рівні слід відроджувати та заохочувати філантропічну, меценатську свідомість і практику ділових людей та корпорацій. Безперечно, важливим є розгляд проблеми морально-етичних засад благодійництва та меценатства як соціально-значущого явища. Осмислення феномена благодійництва і передумов його впровадження в життя - одна з важливих проблем прикладної етики.

Благодійництво (філантропія ⁹) - це діяльність, за допомогою якої приватні ресурси розподіляються їхніми власниками з метою сприяння людям, що їх потребують, для розв'язання суспільних проблем та вдосконалення умов суспільного життя. Приватними ресурсами можуть бути фінансові й матеріальні засоби, а також і здібності та енергія людей. Однією з форм благодійництва є меценатство - філантропія, спрямована на підтримку культури.

Багато в чому чим вища питома вага меценатської активності, тим більшим є доступ усіх верств населення до культурних цінностей, відчутнішою - допомога обдарованій молоді, надійнішими - охорона, збереження та примноження культурної й мистецької спадщини. Цим і мотивується нині пошук способів удосконалення та функціонування інструментів благодійництва, стимулювання громадської активності підприємців як найбільш динамічного, ініціативного й впливового прошарку суспільства.

Культура європейського благодійництва має тривалу, давню історію. її досвід, звісно ж, є цінним для становлення новітнього українського благодійництва.

У Давній Греції моральна й матеріальна відповідальність за стан культури належала до пріоритетів не лише полісної влади, а й забезпечених громадян. Про це свідчить, скажімо, Афінське (т. зв. Солонове) законодавство. Законодавчо закріплена пропорційна залежність між мірою соціальної відповідальності за стан культури і майновим статусом громадянина багато в чому визначила ефективність полісних демократій та розквіт в них наук і мистецтв.

У Давньому Римі, завдяки благодійній діяльності патриція Мецената (І ст. до н.е) постав соціальний феномен культурницького благодійництва, образ якого в подальші епохи в різних країнах надихав багатьох небайдужих аристократів та підприємців. Власне, в Давньому Римі смисл меценатства, виразно оспіваного, зокрема, в одах Горація, тлумачився не лише як система заходів приватного культур­ницького благодійництва. Воно було й певним способом духовно-комунікативних взаємин між благодійниками і митцями, видом культурної діяльності, де проявлялася життєва, моральна й естетична позиція мецената.

В епоху Середньовіччя здебільшого під егідою церковних структур створювалися заклади благодійного призначення - лікарні, притулки, навчальні заклади, монастирі тощо. Благодійництвом займалися і середньовічні цехи, допомагаючи майстрам-цеховикам, які з тих чи інших причин втратили працездатність, а також удовам і сиротам у разі смерті годувальників⁷¹. Цю діяльність з певною долею умовності можна розглядати як своєрідний історичний провісток майбутніх профспілок.

За доби пізнього Середньовіччя й Ренесансу, що характеризувалася зародженням елементів індустріального суспільства й підприємництва, в ментальності західно­європейської людини відбулись значні зміни. Зокрема, трансформувалася морально-етична й світоглядна оцінка заможності як результату працьовитості й соціального динамізму людини. Підвищення соціального статусу та рівня освіченості купців, підприємців, промисловців перетво­рювало багатьох із них на щирих шанувальників мистецтв і наук, щодо яких вони здійснювали благодійницьку діяльність. Мотив моральної відповідальності заможних громадян за матеріальну підтримку культури - одна з домінант у трактатах з етики в цю добу. Основи західної благодій­ницької ментальності в її сучасному вигляді, власне, й були закладені саме в епоху Відродження.

Мала свої традиції й благодійницька діяльність в історії України. Дослідники зазначають, що живилася вона з джерел народної та християнської моралі, козацького демократизму й міщанського почуття колективізму. Варте уваги те, що національні традиції благодійництва не

переривалися навіть у кризові періоди історії - добу Руїни, занепаду імперій, до яких входили українські землі тощо. Ці традиції мали свої базові цінності, схеми втілення благодійницьких намірів у життя, які варті подальшого осмислення й актуалізації. Достатньо назвати славетні прізвища родин Бродських, Терещенків, Тарновських, Ґалаґанів, Симиренків, Чикаленків, Рильських, благодій­ницький доробок яких важко переоцінити. Врахування цих традицій сприятиме адекватнішому виборові новітніх українських вітчизняних стратегій культурницької та соціальної розбудови.

Безперечно, цінним є й досвід філантропічної діяльності в розвинутих країнах сучасного світу.

Сучасні моделі недержавної підтримки культури результативно функціонують у розвинутих країнах Західної Європи і США, Канади, Австралії, Японії тощо. Вони мають різноманітні форми, що ґрунтуються на специфіці національних культур та соціально-політичній ментальності відповідних народів. Як зазначає Р.Апресян, «роль приватної благодійності в західній історії XX століття важко переоцінити. Саме активна діяльність філантропічних фондів призвела до зниження радикалізму в політичній боротьбі... Від самого початку фонди Н.Рокфеллера, Д.Карнегі, відтак Г.Форда тяжіли до наукової обґрунтованості своєї активності. Ці крупні промислові та фінансові магнати доклали всіх зусиль, що організаційний бік філантропії був раціоналізований не менше, ніж відома їм економічна діяльність. У процесі розвитку благодійних фондів фактично відбулася організа­ційна революція, завдяки якій поступово сформувався новий простір суспільної практики».

Якщо у США більшість коштів, спрямованих на культуру, належить приватному капіталу, то у Франції «єдиним спонсором» донедавна вважалась держава, а в Британії культивується модель змішаного, державно-громадського фінансування культури (так званий принцип «рук, простягнутих одне до одного»). Недержавна підтримка культури запроваджена в цілому ряді інших країн Заходу.

Як слушно зазначає Н.Колосова, найбільш поширені моделі недержавної підтримки культури, чинні та дієві за кордоном можуть використовуватись в нашій країні, але з урахуванням української специфіки національно-культурного розвитку й сьогоденних соціокультурних умов. Адже, на відміну від Західної Європи, де дедалі відчутнішим стає руйнування бар'єрів між світом бізнесу і світом культури, в Україні такі бар'єри ще тільки-но зводяться, і самої лише патріотичної риторики та звернення до національної й моральної свідомості «грошових мішків» і «гаманців» вочевидь недостатньо⁷³.

Для сучасної України характерна певна безладність стосунків між культурою і молодою державою. Відчуження держави від культури на світанку незалежності стало чинником неабиякого розчарування патріотичної інтелігенції, котра доклала найбільше зусиль у боротьбі за створення цієї держави. Та й нині у стосунках між культурою й державою триває процес відмежування, спроби нової інтеграції є здебільшого маловідчутними й безсистемними, часто-густо вони калькують старі радянські парадигми. Від того, на яких засадах вдасться структурувати наразі доволі морально автономізовані одна від одної сфери держави, бізнесу й культури, залежить вибір пріоритетних технологій благодійництва.

Соціальна й ментально-ціннісна визначеність сучасного вітчизняного підприємництва суттєво відрізняється від традиційної. Діячі бізнесу нерідко мають або кримінальне чи напівкримінальне походження, або є колишніми партійними й комсомольськими функціонерами. Тож часом вони позбавлені елементарної соціальної відповідальності, керу­ються принципом «виживання найспритнішого». Такі підприємці схильні розглядати філантропію лише крізь призму міркувань про престижність, комерційний роз­рахунок, а часом «благодійництво» та спонсорство служать засобом відмивання брудних коштів, уникнення оподаткування тощо. Ясно, що це лише профанує смисл благодійництва в його суто моральному значенні.

Не сприяє створенню адекватної благодійницької інфраструктури, як пише Н.Колосова, й слабкість на українському ґрунті патріотичних мотивацій, що пояснюється усвідомленням національної культури як меншовартісної порівняно з імперською.

Тож зусилля українського суспільства і держави мали б спрямовуватись на культурне виховання підприємця-мецената, який в осяжному майбутньому стане не тільки зацікавленим фінансовим донором культурно-мистецького процесу, а й безпосереднім його учасником та організатором.

Не можна не погодитися з Р.Г.Апресяном: «Філантропічна діяльність... повинна стати предметом широкої суспільної уваги, зокрема засобів масової інформації... Увага до філантропічної діяльності з боку урядових і законодавчих органів, її правова підтримка й привілейоване оподаткування не тільки істотно підвищили б статус благодійництва, але й, поза сумнівом, дозволили б залучити значні приватні капітали (що, як правило, «зливаються» в тіньову економіку або експортуються) для розв'язання нагальних і соціально гострих проблем (наприклад, перенавчання й професійної переорієнтації широких верств населення, зайнятості молоді, профілак­тики наркоманії та алкоголізму), а також проблем розвитку середньої й університетської освіти, збереження й розвитку фундаментальної науки, культури, підтримки новаційних ідей та оригінальних творчих ініціатив. Поворот держави до філантропії знаменував би ще один крок на шляху до викорінення авторитаризму й етатизму, назустріч роз­винутому та активно функціонуючому громадянському суспільству»⁷⁴.

А загалом перспективним видається таке розуміння меценатства, згідно з яким воно є не стільки чимось зобов'язальним і самообмежувальним для підприємництва, а розглядається як умова його соціалізації й саморозвитку. Таке благодійництво буде формою вираження громадян­ської позиції бізнесу й свідченням того, що суспільство досягло певної стадії моральної зрілості. Існує афоризм: на першому етапі люди заробляють гроші для того, щоб вижити, на другому - щоб жити, і відтак - щоб давати жити й розвиватися іншим. Бажано, щоб вітчизняне підприємництво дедалі інтенсивніше й свідоміше підносилося на третій рівень.

Поиск по сайту: