Специфічні ознаки спілкування

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взає­модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі сус­пільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як ре­альності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можли­вість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілку­вання як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини».

Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної активності: інфор­мація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. По-друге, партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виника­ють певні стосунки. По-третє, обмін інформацією можливий лише за умови, що суб'єкти розуміють один одного, тобто од­наково сприймають значення слів, що промовляються. Не ви­падково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорів­нює прямому значенню слова».

Складність спілкування визначає різноманітність його видів. Класифікацію його можна проводити за різними озна­ками. Наприклад, за суб'єктам діяльності виділяють: міжосо-бистісне — при безпосередніх контактах двох чи більше осіб;

міжгрупове — контакти з іншою первісною групою чи окре­мим її представником; соціальне — суб'єктом виступає вели­ка група, спільність людей чи суспільство в цілому. Залежно від засобів, що використовуються, спілкування може бути: ма­теріальним — за допомогою трудових дій, окремих операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікатив­ну функцію; знаковим — за допомогою знакових систем (на­приклад, мови, азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих);позазнаковим або смисловим — за допомогою жестів, міміки, пантоміміки тощо. За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування буває опосередкованим та без­посереднім. Безпосереднє («віч-на-віч») історично виникло раніше, спочатку за допомогою міміки та жестикуляції, пізні­ше розвинулась мова; опосередковане — стало можливим у зв'язку з появою писемності і технічних засобів зв'язку.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Невербальні засоби спілкування складаються з: 1) пара-лінгвістичних та екстралінгвістичних знаків; 2) оптико-кінетичних знаків: 3) міжособистісного простору; 4) візуального контакту; 5) мимовільних проявів фізіологічних реакцій.

Паралінгвістична та екстралінгвістична інформа­ція — це експресивні особливості мови суб'єкта та система вокалізації, що збільшують семантичне значення слів, нада­ють мові виразності і, відповідно, дозволяють робити певні висновки про особистість та наявний стан людини. Необхід­но звертати увагу на три групи ознак: звукові, семантико-гра-матичні, категоріальні.

Звукові ознаки — тембр, висота голосу, інтенсивність (го­лосність), темп мови, характер та розподіл пауз, характер та ступінь виділення різних елементів мови, ступінь фонетичної редукції, інтонація. Вони залежать від віку, статі, типу вищої нервової діяльності.

Семантико-граматичні ознаки — характер заповнення па­уз (еее... ммм...), багатство та міра виразності мови, рівень мов­ної культури. Залежать переважно від загальної культури, роз­виненості інтелекту та особливостей соціокультурного сере­довища, до якого належить особа.

Категоріальні ознаки (вікові, соціальні, територіальні, на­ціональні) — на відміну від вищеназваних, притаманні інди­віду як представнику певної номінальної групи. Наприклад, ві­кові особливості існують завдяки тому, що мова розвивається достатньо швидко, кожне нове покоління формує своє уяв­лення про мовні норми. Це призводить до появи своєрідно­го соціально-психологічного феномену: старші обурюються вживанню деяких виразів молоддю, останні прагнуть відсто­яти свою «незалежність»; молодь не вживає застарілих, на їх погляд, слів, літні люди не вживають популярного нині анг­ломовного сленгу. Соціальна роль, зокрема — професія, місце людини в суспільстві, закріплюються в мові у формі професіоналізмів та жаргонів. Територіальні особливості (діалекти) дозволяють з великим ступенем імовірності визначити місце народження та проживання людини. Незважаючи на те, що сучасна людина досить рідко проводить усе своє життя на од­ному місці, сліди діалекту в її мові все ж лишаються. Людина може свідомо позбавитися від деяких діалектних виразів, але інтонаційні особливості свідомому контролю повною мірою не підвладні. Національні особливості виявляються через ак­цент та смислові ознаки мови.

Оптико-кінетична інформація — експресивні особли­вості обличчя (міміка) та поведінки людини (жести, хода, по­става тощо). Вони настільки виразні, що дозволяють переда­вати смисл окремих слів, а також виразів, емоційних станів і ставлення до співрозмовника. Сприятливому спілкуванню су­путні природна, невимушена міміка; усмішка, що означає дружелюбність, потребу у схваленні; постава, ідентична партне­рові, сидіння без надлишку скованості чи розслабленості, з нахилом вперед, у бік співрозмовника; плавні та доречні в да­ній ситуації жести. При конфліктному спілкуванні з'являють­ся специфічні мімічні прояви (зціплені чи закушені губи, ви­раз негативних емоцій, мимовільне посмикування м'язів), лю­дина сидить напружено чи надмірно розв'язне, її пальці стиснуті в кулак, руки та ноги напружені, жести стають ску­тими або надто різкими, вона починає маніпулювати без не­обхідності різними предметами, постукувати пальцями по столу, торкатися певних частин тіла та одягу, почісуватися то­що. Якщо не звертати на це уваги, то розмова навряд чи до­сягне своєї мети.

Слід ураховувати, що обличчя людини деякою мірою аси­метричне, а права й ліва його половини відображають емоції трохи по-різному. Це пояснюється тим, що ліва частина об­личчя свідомо контролюється менше, тому емоції на ній більш виразні. Це стосується переважно негативних проявів, позитивні — відображаються рівномірніше, але диференцію­ються складніше.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь­не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу­ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по­ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо­стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч­но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на­магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст­раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз­мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про­тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро­стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама­гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при­ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис­танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихований; надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст­руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку­вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м; «гро­мадську дистанцію» — 1,5-4 м; «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не­обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже­ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося­гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про­тидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по­глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По­гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль­ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос­танньому випадку утримування від прямого візуального кон­такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во­рожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів­розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по­стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від­чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво­дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по­трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри­клад, при допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характе­ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля­ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз­нака ворожості, готовності до конфлікту; моргання очима — подив, зляканість; широко відкриті очі — привітність, задово­лення (у сполученні з посмішкою); відсутній, пустий погляд — утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут­руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство­рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл­кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак­цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ; посилене пульсуван­ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контро­лю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.

Поиск по сайту: