Соціальна ситуація

Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до навколишнього світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Засвоєння певних норм, оцінок, типових соціальних ситуацій, вирішення загальних проблем шляхом використання засобів стимулювання соціальної поведінки та дії називається соціальною адаптацією. Завдяки дії цього механізму індивід виявляє свою соціальну активність (або пасивність), виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, тобто процес соціалізації здійснюється більш активно і динамічно.

Соціальна адаптація — це процес активного пристосування індивіда до зміненого середовища за допомогою різних засобів. В умовах нестабільного соціально-економічного статусу суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення. Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості має дві форми: активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації, і пасивну, коли він вступає у взаємодію з середовищем, не прагне змінити його, визнати панівні у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення в поведінці.

Психологічна адаптація та соціальна адаптація перебувають у взаємозалежності. Психологічна адаптація як соціально зумовлена суспільним характером змін та людської свідомості психіки, що викликають її у свою чергу шляхом формування цілей і програм, впливає на ефективність адаптивної діяльності емоційного забарвлення. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможлива.

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні можливості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (зацікавленість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність, лідерство).

Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, у соціальній сфері.

Процес соціальної адаптації безперервний через те, що в довкіллі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшує інтенсивність соціального пристосування індивіда.

Важливим компонентом соціальної адаптації є узгодженість оцінок, особистісних можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це ступінь можливостей особистості включитися у нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями і навичками пристосування, які індивід набуває у процесі життєдіяльності.

Соціальна адаптація виступає у двох формах: активній і пасивній. За активної форми індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси.

За наявності пасивної форми адаптації індивід не прагне до змін навколишньої дійсності, пасивно приймає наявні норми оцінки, спроби діяльності, недостатньо мобілізує біологічні ресурси до пристосування в соціальному середовищі. Унаслідок цього під час зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями через низьку адаптацію може виникнути соціальна дезадаптація, що проявляється у різних формах девіантної поведінки.

Соціальна реабілітація — комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених або втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин унаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного ставлення до життя, праці, навчання.

Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися у кризовій ситуації; діти-інваліди та їх батьки; діти-сироти; жінки і діти, що зазнали різних форм насилля, безробітні, особи похилого віку.

Основними правилами соціальної реабілітації можна назвати:

— здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

— неперервність і постійність їх проведення;

— комплексний характер реабілітаційних програм;

— індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

У практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітацію.

Медична реабілітація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції, можливе уповільнення захворювання* підтримку фізичних сил особистості.

Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу, спрямовану на вирішення у свідомості особистості уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації до вирішення кризової ситуації.

Метою педагогічного аспекту є освіта, виховання та всебічний розвиток насамперед дітей з фізичними та розумовими вадами, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Він також містить різні форми підготовки особистості до життя у суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації й навчання певним видам трудової діяльності.

Поняття "ресоціалізація" розглядається в соціально-педагогічній та психологічній літературі як комплекс заходів стосовно осіб девіантної поведінки, спрямований на відновлення їх соціального статусу, втрачених або несформованих навичок, переорієнтацію соціальних і референтних орієнтацій девіантів за рахунок включення їх у нові позитивно орієнтовані відносини та види діяльності.

Ресоціалізація тісно пов'язана з профілактичною соціально-педагогічною діяльністю та колекційною педагогікою. В основу ресоціалізації покладено провідні ідеї та технології гуманістичної моделі соціальної роботи. її основний зміст полягає в тому, що робота з девіантами має за мету не тільки вплинути на спосіб їх життя, а й виявити потенційні можливості особистості, що можуть стати базисом у відновленні її соціально-позитивної спрямованості.

Профілактика спрямовує зусилля на привенцію соціальних проблем або життєвих криз клієнтів, окремих груп чи попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Це зумовлено насамперед зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному і соціальному розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності й дозвілля.

У сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну і третинну профілактики.

Первинна профілактика має переважно інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття певних стандартів поведінки й негативних звичок та категоричної відмови від них. її змістом є:

— надання підліткам і молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алкогольних, наркотичних і токсичних речовин;

— роз'яснення правових норм стосовно аспектів асоціальної поведінки;

— популяризація переваг здорового способу життя;

— формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля;

— створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце у суспільстві або соціальній групі.

Третинна профілактика — комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічиих заходів, спрямованих на відновлення особистісного і соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціально-педагогічна діяльність у межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Профілактична робота може здійснюватися на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному.

На особистісному рівні вплив на цільову групу сфокусований у такий спосіб, щоб сприяти формуванню таких якостей особистості, які зумовлюють підвищення рівня особистісної відповідальності людини. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття.

Метою сімейного рівня профілактики є вплив на найближчий мікросоціум — сім'ю задля допомоги молодій людині у прийнятті рішення на користь здорового способу життя.

Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем, пов'язаних з окремими негативними явищами у суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які внаслідок певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ-інфіковані тощо).

Поиск по сайту: