Розвиток інфраструктури для подорожуючих в епоху Середньовіччя

Початок розвитку системи гостинності у середньовічній Європі пов'язаний з заснуванням «страннопріімних домов» (притулків для богомольців), які влаштовувались при монастирях і лицарських орденах. Тут бідні мандрівники і пілігрими могли отримати безкоштовно хліб і ночівлю.

Найбільш відомим закладом, де подорожуючі могли отримати ночівлю та їжу, був Оспіс-де-Бон в Бургундії, відомий також під назвою Отель Д'є, що означає «Будинок Бога». Він був заснований у 1443 р. Ніколя Роленом, канцлером казначейства Бургундії, як благочинна лікарня і притулок для бідняків.

Коли у 1539 р. Генріх VIII намагався заборонити монастирі, він, фактично, загальмував розвиток системи гостинності при монастирях, внаслідок чого виникла потреба у появі нової – світської – системи розміщення подорожуючих.

Одним з найзручніших для подорожей регіонів середньовічної Європи був Південь, де відроджувалися давньоримські міста, засновувалися та розросталися нові поселення. Гостинність в Італії поступово ставала прибутковим бізнесом, і створені «Союзи господарів готелів» почали складати правила для себе і своїх гостей. У 1282 р. керуючі готелями міста Флоренції в Італії заснували професійну гільдію – асоціацію, метою якої було надання допомоги їх бізнесу. Готелі належали місту, яке здавало їх в оренду тому, хто запропонує більшу платню.

З ХІV-ХV ст. по всій Європі почали створюватись постоялі двори і таверни. Тут мандрівникам надавали мінімум послуг, умови проживання були малокомфортними, проте існування цих закладів сприяло подальшому збільшенню кількості подорожуючих, оскільки зменшувало ризик загинути чи захворіти.

Типові дорожні готелі мали на першому поверсі таверну і стайню, службові та господарчі приміщення, а на верхніх поверхах кімнати для гостей, вікна яких виходили на внутрішнє подвір'я, де проводились театральні вистави.

Притулки на гірських дорогах ставили в обов'язки наглядачів дзвонити в дзвони під час снігопадів і туманів, таким чином вказуючи дорогу мандрівникам до житла. Часто наглядачі притулків виконували функції провідників.

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали, лицарські турніри.

Поява університетів сприяла відродженню та розвиткові освітніх подорожей. У XI ст. був створений перший з університетів Європи – Болонський (Італія). У XII ст. засновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Святого - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богословську школу, на базі якої і виник університет. В ХШ ст. Париж називали «містом науки», «Новими Афінами».

Викладання велось латиною, що спрощувало спілкування між студентами і викладачами з різних країн. Студенти часто переходили з одного університету до іншого, ставлячи за мету прослухати курс лекцій ще одного відомого вченого або богослова. Так стали звичайним явищем на дорогах Європи «мандрівні студенти».

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні столітття в університетах Європи – в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій – християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище – це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна плачу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Господнього. Головними центрами прочанства мусульман стали Мекка (там знаходиться Каабі, і кожен прочанин повинен обійти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (там знаходиться гробниця пророка Мухамеда).

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видавались паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла прочанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся живим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога „Віндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня). Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах. На цих магістральних дорогах були караван-сараї на відстані одного дня їзди.

Крім візків для подорожей використовували портшези – комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню спереду та позаду. Колісні кінні екіпажі були елітним транспортом.

Поиск по сайту: