 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Поняття Середньовіччя
Культура Середньовіччя: Візантія, Західна Європа.
План:
Поняття Середньовіччя.
2. Культура Візантії:
А) Візантійський тип культури: держава, церква, цивільне право, система освіти, наука. медицина
Б)Візантійське мистецтво, його специфіка. Візантійська архітектура.
В) Середньовічна ікона
Г) Рух іконоборців.
Д) Значення впливу візантійської культури на культури слов'янських народів.
3.Європейська культура епохи Середньовіччя:
А) Сер едньовічний тип міста та його культура.
Б) Діячі культури Середньовіччя
В) Розвиток освіти. Середньовічні університети. Розвиток наук. Г) Романська література. Середньовічний епос: рицарська література, поезія ваганів
Д) Середньовічне західноєвропейське мистецтво.
Е) Романський стиль та готика, їх особливості.
Поняття Середньовіччя.
Термін«середні віки» виник в Італії у XIV—XVI століття в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і Новим часом своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V (476 р.) столітті н. е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI століття), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V—XIII ст.
Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.
Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:
- раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
- феодальна роздробленіст ь (XI—XII ст.);
- централізація держав під королівською владою (XIII—XV ст.).
Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (які якраз ввели цей термін) і просвітники XVIII століття (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх « темнимивіками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики у XIX столітті у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю виявилися загубленими багато досягнень культури, але в той же час у сферу культурного розвитку були залучені нові народи, зародилися національні культури.
Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III ст. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим із провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об'єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об'єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.
Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константаном 
(слайд 1) у 324 р. Нового Риму — Константинополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395 р.
Але закінченням історії Стародавнього Риму і періоду Античності взагалі вважається 4 вересня 476 року, коли Ромул Август зрікся престолу.
Вже у 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами.
В цей самий час починається й оте характерне для середніх віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту.
У III ст. римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.
Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога — Христа. 30 квітня 311 р. імператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей греко-римську культурну спадщину.
До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника — варварської навали V ст., яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драматичного характеру.
Майже безперервні напади варварів у першій половині V ст. завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 р. Аттіла зміг об'єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 р. цього «бича божого», як охрестив Аттілу невідомий хроніст IX ст., імперія розвалилася.
Наприкінці V — на початку VI ст. франки Хлодвіга й остготи Теодоріха заснували, відповідно, в Галії та в Італії стабільні державні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком втратила престиж, і це вирішило її долю. 475 р. римлянин Орест, у минулому писар при Аттілі, усунувши імператора Юлія Непота, проголосив імператором свого малолітнього сина Ромула. Через рік син іншого фаворита Аттіли, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Ромула, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константинополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П'ятдесят років по тому візантійська хроніка так відобразила цю подію: «Одоако, король готів, захопив Рим... Західна Римська імперія, якою першим почав правити Октавіан Август, припинила своє існування разом із імператором Ромулом» у 476 році
Умовно культуру європейського Середньовіччя можна поділити на культуру Візантії та культуру Західної Європи.
Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османами її історія уривається.
Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На руїнах Західної Римськоїімперії виник ряд великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій.
Основа економіки — сільське господарств о. Спочатку всі землі належали королю. Вінрозподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, які виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах — від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань.
Самостійні міські комуни стають опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська б уржуазія (слово утворене від французького — міський житель, громадянин).
Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: становість і домінуюча роль релігії та Церкви.
Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X — XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: «.. одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожний стан був носієм відповідного типу культури.
Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького «теос» — бог).
Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:
- ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;
- ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;
- ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого сталолюдство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну, так і людську природу.
У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу.
Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи — потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.
Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV—V ст. у працях Августина 
(слайд 2), згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про «Божественну благодать», згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми («єдинорятуюча роль церкви»). Тільки церква залучає людей до Бога. Як берегиня «Божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси — постулат: «Вірую, щоб розуміти», який проголошує пріоритет віри над розумом.
На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений «символ віри» — короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про «триєдиність Бога», який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб — Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа та інші.
Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу — духовенство, або клір (від грецького «клер» — жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV — на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.
Об'єднавчим чинником для середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII ст. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, т. зв. Магріб. А весною 711 р. загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейському півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши в 711—719 рр. королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.
Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції («велике переселення»), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім'ям александрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 р, скликаний з ініціативи імператора Константина 
(слайд 1) Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-католиками й варварами-аріанами.
У VIII ст. провідну роль у європейських політичних і культурних справах перебрало франкське королівство. Найпомітнішою постаттю був Хлодвіг 
(слайд 3), який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за аріанським, а за католицьким обрядом, здобувши в союзники всю ієрархію католицької церкви на чолі з папою, а також досить впливове чернецтво.
Після приходу до влади династії Каролінгів на ім’я Карл Великий, починається історія зносин королівської влади та папської держави. Перший із королів цієї династії — Піпін Короткий 
(слайд 4) — уклав із папою вигідний для обох сторін союз, за яким римський понтіфік отримав світську владу над частиною Італії навколо Риму. Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його. Саме після утворення імперії Карла Великого 
(слайд 5) (800р.) наЗаходіз'явивсяновий світ, що виник через поступовезлиття римського й варварського світів.
Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється у державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі». На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну — римсько-католицьку і східну — православну.
В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область — середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX століття). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про «Константинів дар»: ніби римський імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі залишив Папу.
Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань (в тому числі стосовно правителів): «відлучення», яке ставило людину поза церквою, «анафема» — урочисте публічне прокляття, «інтердикт» — заборона відправляти культ на цілій території та інші. Обрання Папи з XI століття стало проходити на особливих зборах кардиналів (від латинського «головний», найвища після Папи Римського духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської влади.
Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У католицькій церкві до Х століття встановився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно пов'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.
Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III столітті в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького «монах» — самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя.
Перший чернечий орден ( бенедиктинців ) організував Бенедикт Нурсійський ( 480-547 р, Італія.), який у 529 р. заклав монастир у Монтекасіно. Цей монастир надалі став зразком для чернечих організацій Західної Європи. в VI столітті. Надалі орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. Засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський 
(слайд 6),
У XII ст. у зв'язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франциск Ассізський 
(слайд 7)в Італії і Домінік 
(слайд 8) в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці.
Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців — ордени жебракуючих ченців-проповідників.
Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це — загальний культурний занепад, виродження античної культури, які настали після V століття. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий — творець величезної імперії, герой переказів і легенд — поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але… писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив «на постелі під подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху».
При монастирях організовувалися скрипторії — спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту — особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2—3 роки. Коштували такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же звичайно існували бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б). Тут же складаються хроніки — описи поточних подій за роками.
Згідно з запитами часу в цей період виникають спеціальні заклади для лікування хворих і поранених, виявляються та ізолюються інфекційні хворі. Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією великих людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і зумовили появу карантинів (від франц. quarant - сорок, 40-денний термін ізоляціі) у Європі. Відкривалася монастирські лікарні й лазарети.
Культура Візантії:
Кажучи про хронологію, дослідники почасти стверджують, що Візантія – єдина держава, дати заснування і загибелі якого точно відомі. В 324 р. був закладений перший камінь в заснування Константинополя. 30 листопада 330 р. відбулося урочисте відкриття нової столиці імперії. Ця дата і може вважатися початкової в історії Візантії 
(слайд 10) Проіснувала ця держава більше тисячі років і припинила існування як держава внаслідок турецького завоювання 29 травня 1453
Візантія - це перша християнська імперія (330-1453 pp.), коли імператор Костянтин 
(слайд 11) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору у невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія - країна церков та монастирів, 7 Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов'янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.
Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася
на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої
середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали
на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни
тощо. Вони відрізнялися по мові, культурі і навіть релігії Державною мовою була латина, а з VII ст. - грецька мова..
Візантія багато в чому була продовженням Римської імперії. В ній були римські посади – імператор, сенатори, консули, претори, префекти і ін. Зберігалися римська військова організація, римська податкова система. Римське право залишалося діючою системою. В той же час Візантія,була якісно іншим утворенням, заснованим на християнстві - православ'ї..
На чолі Візантії стояв імператор, який з VII в. став називатися автократором, тобтосамодержцем. Він вважався правителем «милістю Божієй». Правда, «милість Божія» не прямо сходила на государя від Бога, але побічно, опосередковано, через волевиявлення народу. Вважалося, що якщо різні по етнічній приналежності, мові і релігії народи приходять до єдиної думки з приводу кандидатури государя, то ця думка навіяна Богом. Тобто автократор по суті обирався. Тому автократором могла стати людина будь-якого звання, будь-якої етнічної приналежності, але неодмінно православна.
Государ вважався главою не тільки світської, але і церковної влади. Тому він міг скликати церковні собори, головувати на них, пропонувати і відхилювати кандидатуру патріарха, міняти церковну організацію і навіть церковне вчення. Тому автократор зображався на іконах як Святий, з німбом над головою. 
(слайд 12)
Найвищими органами державної влади у Візантії були сенат, що отримав з VII в. назву синкліт, і державна рада, або інакше – консисторій. Синкліт складався з 2000 чоловік.
Внаслідок того, що у Візантії ніколи не існувало закону про престолонаслідування, імператор називав у присутності членів синкліту свого спадкоємця, оголошував його своїм співправителе м.
Іншим важливим органом публічної влади були діми– організації вільних громадян Константинополя, які об’єднувалися поквартально. Діми, у свою чергу, складали партії, які мали нагоду публічної діяльності на іподромі. Константинопольській іподром, що вміщав 60 тис. осіб, був особливим політичним інститутом; скачки тут лише заповнювали паузи між вирішенням найважливіших політичних питань. Тут повідомлялося про оголошення війни і укладення миру; тут проголошували нові закони; тут сповіщалося про смерть імператора і називалася кандидатура спадкоємця.. Народ, що зібрався, виказував свою ухвалуаплодуванням; якщо ж народ не був згоден, то висловлював свою негативну думку криком і тупанням ніг.
З VII в. в Візантії почала формуватися бюрократична машина з могутнім бюрократичним апаратом: сформувались відомства центрального управління, існували відомства, що відали оподаткуванням;, керуюче справами армії; відомства, що займалася дипломатією, поштою і розвідкою; що відали майном імператора
Головними підвалинами візантійської держави були православ’я і право.
Православ'я. Маючи загальнохристиянські джерела, православ'я суттєво відрізнялося від католицизму вже в IV – V ст. Православна церква не володіла політичною і економічною самостійністю, не мала земельної власності, порівняно з імператорською. Патріархи православної церкви не сперечалися за права на верховну владу в імперії, не претендували на суд над імператорами. Православні ієрархи дотримувалися принципу згоди між патріархатом і імперією. В православ'ї допустима автокефалія – самостійність національних церков. Поряд із патріархом Константінопольськім були патріархи Єрусалимський, Олександрійський і Антіохийській. Згодом утворилися автокефальні церкви на Кавказі, Балканах, Русі. В православ'ї допускався переклад священних книг на національні мови, дозволялося богослужіння на місцевих мовах. Низове духівництво могло обиратися і зберігати узи шлюбу; безшлюбність стала практикуватися лише з X в. для священиків, починаючи з єпископського рангу.
В православ'ї завжди визнавалося безумовне верховенство соборів. Саме собори приймали догмати православного вчення, канонічні норми; собори обирали і позбавляли влади патріархів, вершили суд над ієрархами. Патріарх вважався виконавцем соборної волі. Православна церква ніколи не привласнювала собі привілею розподіляти божественну благодать за допомогою продажу індульгенцій, як це було прийнято на Заході.
Православна церква спиралася на інші догмати. В православній доктрині інакше потрактував принцип, омоусіа - рівносутностітрьох іпостасей Бога. Бог-батько вважався породжувачем Бога-сина, старшим і вищим по відношенню до нього. Ідея першості Бога-батька зміцнилася в IX в. в ході суперечок про вихід Святого Духу. Було визнано, що Святий Дух виходить лише від Бога-батька. Подібно тому як в небесному світі всім править один Бог-батько, так і в земному світі повинна правити одна особа – імператор. Тому в іконографії Бог-батько зображався з атрибутами монарха. Православ'я не визнавало чистилища, військово-чернечих орденів. Воно було більш терпиме до інших монотеїстських релігій, не піддаючи їх представників гонінням і знищенню.
Сутність і сила християнського Середньовіччя полягала в тому, що саме життя не було відділене від релігії. Православ'я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти - священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві - найвища цінність для візантійця.
Право
Іншою найважливішою опорою «візантійсько держави» виступало право Першим офіційним звідом візантійських законів став кодекс Феодосія II (438 р.). Він увібрав в себе більш ранні норми, починаючи з Костянтином великого."..
Візантійське право уперше проголосило рівність всіх людей перед законом незалежно від етнічної, релігійної і статевої приналежності. Ця рівність, згідно трактуванню візантійських юристів, зумовлювалася природним правом. Рабство вважалося установленим по праву народів. Підкорення чиємусь пануванню розглядалося таким, що суперечило природі, природному праву. Раб у візантійському суспільстві отримує правовий захист держави; за його вбивство і фізичне каліцтво пан ніс кримінальну відповідальність; раб отримує часткову правоздатність і більш широкі можливості звільнення.
Візантійське судочинство відрізнялося відвертістю і змагальністю. Існували юридичні консультації, нотаріальні контори і колегії адвокатів.
Візантійське право починає свій самостійний розвиток за часів імператора Юстиніана 
(слайд 13) в середині VI ст. ("Кодекс Юстініана"). Пізніше видано законодавчі збірники " Еклоги ", " Земельні закони" та підручник " Прохирон. Першим звідом законів на грецькій мові стала «Еклога» 726 р. В неї були внесені деякі додатки «у дусі більшого людинолюбства». Замість смертної страти «Еклога» затверджувала тілесні і покарання, що калічать, у вигляді биття палицями або батогом, відрізування носа, виривання язика, відсікання рук, засліплення, випалювання волосся і пр.; подібні заходи повинні були застосовуватися за тяжкі злочини – осквернення святості вівтаря і права церковного притулку, клятвопорушення, віровідступництво, грабіж могил, підробку монет, викрадення, перелюбство і ін. Самі ці норми з'явилися під впливом звичаїв різних народів, що проживали на території Візантії. «Еклога» відміняла найжорстокіші види смертної страти, наприклад, розп'яття і спалювання; скорочувалися склади злочинів, за які призначалася вища міра покарання: стали страчувати лише за к ровозмішення, гомосексуалізм, підпал, отруєння, чаклунство, вбивство, розбій, деяку єресь.
По-новому регламентувалися сімейно-шлюбні відносини. Шлюб, згідно «Еклозі», був союзом чоловіка і дружини, що володіли рівними майновими правами. Розлучення обмежувалося і було пов'язане з майновими і грошовими зобов'язаннями.
З VIII в. судді сталі одержувати гроші з казни за відправлення своїх функцій, що перетворило їх на державних урядовців. З другого боку, суд був визнаний безвідплатним для всіх учасників судового процесу.
Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. У Візантії не було глибокого розриву між античністю і Середньовіччям, характерного для Заходу. Візантійська культура увібрала всі знання Стародавнього світу і стала берегинею античної спадщини, творчо впорядкувавши її християнським духом.
Основу візантійської культури становили дві речі у своїй єдності -
імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну
від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та
централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як
складова держави, підпорядкована "самодержавству".
Освіта.
Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер.
У Візантії зберігалася класична система освіти. Школа була доступною для всіх. Нормою знання вважалася обізнаність в античній історії, філософії, літературі і поезії. Освіта на відміну від Заходу була світською. Обов'язково вивчалися Гомер, Геродот і Фукидід, Платон і Аристотель. Затвердилося переконання в тому, що найвидатніші мислителі старовини не перечили догмам християнського вчення, що вони передбачили багато істин християнства.
Школа надавала можливість соціального сходження і ділової кар'єри. Талановиті випускники шкіл, будучи дітьми простолюдинів, могли стати юристами, військовими, урядовцями.
Вчення починалося з елементарної школи, в яку дитину віддавали в 6 – 7 років. Там вивчали орфографію, лист, читання, лічбу і спів. Давали також основи знань по Священному писанню.
Після цього в 9 – 10 років дитини переводили в школу грамматиста, де освоювали граматику грецької мови. Тут повідомлялися основні відомості по літературі, історії, міфології, географії, метриці. Шкільні програми передбачали знання Гомера, Гесиода і Піндара, вибраних місць з творів ліричних поетів, комедіографів і трагіків; учні повинні були знати комедії Арістофана і трагедії Есхила, Софокла і Евріпіда; учні вивчали історичні твори Геродота, Фукидіда, Ксенофонта і Плутарха. Обов'язковим було звернення до праць батьків грецької церкви – Григорія Богослова, Іоанна Златоуста і інших. Основним підручником були «Канони» Феодосія Александрійського (VI в.), в яких приводилися таблиці відмін іменників і відмінювань дієслів. Використовувалися також словники, з яких самим відомим став «Лексикон» Гесихия (V в.).
В 16 – 17 років учні переходили в школу ритора. Тут освоювалися декламація, риторика, правила побудови мови і основні жанри красномовства. Учні повинні були уміти складати байки, розповіді, тезовий виклад думки. Учні повинні були уміти вести диспут, імпровізувати, декламувати. Багато уваги приділялося письмовій мові, правилам складання листа. Найважливішим підручником залишалося «Риторичне мистецтво» Гермогена Тарсийського (II – III ст.)
Крім риторичних шкіл були філософські школи, де вивчалися Платон і Арістотель. Найавторитетнішою з них була Афінська Академія, що діяла до 529 р., до закриття імператором Юстініаном. Були також природничі школи. Самим відомим був Олександрійський мусейон, де вивчали математику, геометрію, астрономію. Він проіснував до VIII в.
У середині ІХ ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина В Константинополі по указу Феодосія II в 425 р. був відкритий університет. В ньому були кафедри риторики, філософії, права, грецької і латинської граматики.
В 855 р. в Магнаврах, під Константинополем, була відкрита школа математичних наук,відома як Магнаврська школа. Очолив її - видатний вчений Лев Математик. До його навчальної програми входили математика, механіка, геометрія, астрономія, філософія, граматика. Учнями Лева були численні видатні діячі науки й культури, серед яких - майбутній "апостол слов'ян" Кирило-
Костянтин.
В XI в. стала діяти Патріаршия Академія, в якій вивчали правила тлумачення Біблії, Євангелія, праці батьків церкви і богослов’я загалом.
Риторичні школи, університети, академії були школами вищого ступеня. Освіта в них, як, втім, в школах початкового і середнього ступенів, було платною. І хоча у Візантії існували школи для незаможних, для дівчаток, існували форми стипендіальної підтримки талановитих учнів, освіта ніколи не була масовою. Загальна чисельність утворених в імперії не перевищувала 10 – 15 %.
Кажучи про науки у Візантії, також потрібно відзначити збереження спадкоємності з античністю. У філософії найзагадковішою фігурою був невідомий філософ-богослов, що писав під псевдонімом ДіонісійАреопагит 
(слайд 14) (V в.). Він довів до досконалості негативне і ствердне богослов’я, визначаючи Бога то через заперечення – Нєїзречимий, Незображуваний, Непізнаваний, Незбагненний і т.д., то через твердження – Всюдисущий, Всесильний, Всемогутній і т.д. Він дав підсумкове визначення: Бог є тотожність надмірного світла і непроникного мороку.
.
В природних науках візантійці успішно продовжували традиції еллінізму. Лев Математік запровадив буквені позначення чисел і зробив важливий крок на шляху до числень алгебри. Анфімій з Тралл (VI в.) описав методи побудови еліпса і параболи, вивчав властивості дзеркал. Евтокий Аськалонській (V – VI вв.) вирішував кубічні рівняння. Ісідор Мілетській винайшов циркуль і вирішував задачі про квадратуру круга. Синезій Киренській удосконалив астролябію. 
(слайд 15) Іоанн Філопон створив прилад для визначення часу вночі. Він же передбачив поняття імпульсу і кінетичної енергії. Олімпіодор розвинуввчення про відображення проміння від дзеркальної поверхні (катоптрика) і вчення про оптичні виміри (діоптрика).. Візантійці раніше, ніж європейці, познайомилися з індійським числом «0», арабськими цифрами. Сімеон Сиф (XI в.) висловив думку про більшу швидкість світла порівняно з швидкістю звуку, тому людина спочатку бачить блискавку і тільки потім чує грім.
Створювалися енциклопедії. Орибазій, створив медичну енциклопедію “Синопсис”, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олесандир Тральський, Павло Егінський (VII ст.). Медична, складена Аециєм з Аміди ( Аецій Амідійський) (VI ст.), сільськогосподарська, називалася «Геопоникі» (Х в.), лексикон «Суду», дає відомості по всіх областях знання.
Техніка візантійської епохи продовжила всі основні досягнення античності. Разом з тим, Візантії належить значний внесок в її подальшому розвитку. Візантійські інженери створювали різні військові машини, метальні знаряддя, що використалися при облогах фортець; застосовувалися тарани, пересувні башти, катапульти, балісты. В VIII в. візантійський інженер Калінник винайшов нову зброю – «грецький вогонь» 
(слайд 16, який зупинив вторгнення арабів. Вогненна суміш, що робилася на основі нафти, кидалася на десятки метрів за допомогою спеціального сифона, і згасити її було неможливе. Чудесами» візантійської техніки були леви, махаючі крилами і войовничо кричущі грифони, що автоматично рухалися і гарчали, співаючі птахи на золотому платані, встановлені в приймальному залі Магнаврського палацу. Там же знаходилися два величезні механічні органи з чистого золота. Творцем цих автоматів називали видатного ученого Льва Математика (IX в.). Йому ж належить винахід світлового телеграфу: на відстані 100 км один від одного встановлювалися башти 
(слайд 17);з самої найвіддаленішою з них, що стояла на межі імперії, подавався світловий сигнал, він уловлювався на найближчій вежі і передавався по ланцюгу далі аж до столиці. Протягом години в Константинополі отримували звістки про повстання, стихійні лиха, напади кочовиків і інші події в провінціях.
Медицина
Лікарі Візантії були добрі знайомі з творами медиків Греції і Риму. Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326 - 403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну енциклопедію “Синопсис” у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив в книгу власні висновки й узагальнення.
Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допомогу хворим, які зупинялися в заїзних подвір'ях. Утримання лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. У статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.
Візантійські медики знали наркоз. Робилися хірургічні операції. При монастирі Пантократа була клініка на 50 ліжок; в ній були хірургічне, гінекологічне і інфекційне відділення з постійним штатом лікарів і асистентів. Були спеціальні лікарні для психічнохворих. Візантійські лікарі знали засоби збереження молодості і довголіття
Центральним предметом літературної творчості Богослов'я було. По всій імперії відбувалися богословські диспути про основи культури, що мали на меті висловити християнські істини мовою філософії.
Християнські богослови, письменники, проповідники використовують методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістотеля, античну риторику. Тому візантійська християнська література досягає високого ступеня витонченості, поєднуючи форму з глибоким змістом.
Особливо необхідно звернути увагу на діяльність випускника Константинопольського університету Патріарха Фотія 
слайд 18), (6л. 810 чи бл. 820-890), талановитого прихильника Аристотеля. Головний твір Фотія " Міріо-біблон"( безліч книжок), або " Світобібліон ", - перша середньовічна енциклопедична праця, що складається з анотацій церковних і світських (історичних, географічних, медичних) творів грецьких та візантійських авторів, її важливість полягає в тому, що вона зберегла праці, які до нас не дійшли.
Значного поширення та популярності набули історичні твори - історія і хронографія. За ініціативою імператора виходить у світ історична енциклопедія Костянтина VII Багрянородного (X ст.) Сам він написав дуже цікаві твори про управління імперією, воєнний та адміністративний поділ держави та про Церемоніал візантійського двору. Видатний візантійський енциклопедист Михайло Пселл (1018- після 1096/ 1097) - ініціатор створення константинопольської вищої школи (1045) та її професор, прибічник Платона. Вчений створив цікаву хронографію подій 976-1077 pp., яка є для нас надзвичайно важливою.
Серед істориків особливо знаними були Іван Малала - автор " Всесвітньої хроніки ", відомої на Русі з XI ст., що слугувала майже за канонічний зразок аж до XIII ст., Прокопій Кесарійський, Іван Скіліца, Іван Зонара, Костянтин Манассія - автор віршованої хроніки, Георгій Амартола (з грецької перекладається як "грішник"), хроніка якого лягла в основу вітчизняного літописання, Никифора Григора, що написав "Римську історію" в 37-ми книгах та ін. З X ст. в історії візантійської культури створюються узагальнені праці-енциклопедії з медицини, сільського господарства тощо.
У церковній поезії вирізняється видатний поет VII ст., творець гімнів (кондаків та тропарів) Роман Солодкоспівець, твори якого в перекладах відомі й досі в православній церкві. Особливо необхідно звернути увагу на визначного поета і філософа Іоанна Дамаскіна 
(слайд 19), який спробував узгодити грецьку філософію з християнством, засновника християнської гомілетики (теорія проповідництва) Іоанна Золотоуста, 
(слайд 20) захисника та реформатора монастирського життя Феодора Студита 
(слайд 21). Ф. Студит, зокрема, обстоював ідею незалежності монастирського життя від держави та його ізоляцію від навколишнього світу. Перший такий монастир заснував сам Ф. Студит у Константинополі, а пізніше за його взірцем облаштовувались монастирі в Київській Русі.
У світській поезії VII ст. вирізняються письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема "Гексамерон"), у XI ст. - Христофор Мітиленський та Іван Євхаїтський. В ХІ-ХІІ ст. у візантійському суспільстві відбулося велике пожвавлення всього літературного руху.
Однак уся ця література в основному була чужа й незрозуміла народові, оскільки літературна мова віддалилася від живої народної. Спроби Р. Солодкоспівця, К. Багрянородного та інших діячів наблизити літературу до живої мови не мали успіху.
Але народна стихія все ж таки пробивалася в літературі в різних творах, що були дуже поширені між широкими верствами населення. До цієї літератури належали поширений в XI ст. роман про Варлаама й Йоасафа, а також вірші, балади, епіграми, пародії, еротичні пісні XIV-XV ст.
Мистецтво Візантії в цілому має ортодоксально-християнський характер. Єдиний художній стиль надихає все візантійське тисячоліття. У візантійському мистецтві об'єднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність.
Варто тільки звернутися, наприклад, до архітектури. Саме у Візантії був створений новий тип храму – хрестовокупольного 
, 
(слайд 22) який став зразком для наслідування як на Заході, так і на Сході. Його створіння пов'язано з ім'ям найбільшого архітектора, інженера і ученого Ісідора Мілетського (VI в.). Він чудово знав фізику Архімеда, математику, механіку Герона Александрійського. Їм зведений собор Св. Софії в Константинополі. Це була перша купольнаяконструкція, що витіснила базилику з двосхилим дахом, що подолала античну ордерну систему. Величезний купол мав в діаметрі 32 м і був піднятий на висоту більше 40 м. Візантійські майстри зводили багатоповерхові палаци, могутні кріпосні споруди. Чудом візантійської архітектури був зал Містеріон, що володів феноменальною акустикою: слово, сказане пошепки в самому кутку залу, було виразно чутне на протилежній його стороні.
Особливих успіхів досягло воно в архітектурі, будівництві, класичним зразком якого є Константинопольський храм святої Ірини 
(слайд 23) та Константинопольська Свята Софія (слайд 15) (Премудрість Божа) 
. (слайд 24) Це храм-чудо візантійського мистецтва, побудований у VI ст. малоазійськими зодчими Анфімієм й Ісідором. В основі будівництва храму лежить ідея блискучого поєднання двох основних конструктивних систем - базилікової й купольно-центричної. При цьому особливою заслугою візантійських майстрів була конструкція велетенських бань, побудованих з чотирикутною основою храму за допомогою вигнутих, сферичних трикутників, званих вітрилами 
. (слайд 25) Протягом віків люди з різних куточків Землі захоплюються візантійським чудом - Константинопольською Софією. 
(слайд 26,27)
Відбувається піднесення світської архітектури і образотворчого мистецтва у Візантії. Так, у Константинополі за планами палаців Багдада збудовано палац Вріас. Його, як і інші палаци, оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами. Отже, в архітектурі розвивалась світська палацова та паркова культура. Крім того, в Константинополі, Нікеї та інших містах будувалися міські стіни, суспільні й приватні забудови.
Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, 
(слайд 28) фреска 
) (слайд 29) та станковий живопис (ікона 
, (слайд 31) книжкова мініатюра 
(слайд 32). Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) й собору св. Марка у Венеції.
Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов'янської, зокрема української, церковної музики.
Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. 
(слайд 33), Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально пристосованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було
оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці.
Іконоборство
Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий «іконоборчий» період (VIII століття), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IX століття заборони були відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.
Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицю Османської турецької імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася разом з християнством.
В VIII в. у Візантії почалося іконоборство - релігійний рух, що почався із заборони шанування ікон імператором Львом III Ісавром 
(слайд 34) (726 р.).
Згідно іконоборцям, іконописне зображення не належить богу, бо бог – дух, невимовний, не відтворюваний; ікона – лише ідол; шанування ікон – ідолопоклонництво. 
(слайд 25) Ікони були оголошені пережитками ідолопоклонництва; було визнане, що Бог змальовуваний, іконний образ – уявний, що вводить в оману. Ікони підлягали знищенню 
(слайд 35), священики, що захищали їх, піддавалися репресіям. 
(слайд 35)
Поиск по сайту: