Лицарська культура

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного лицаря в обладунку. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали.

Лицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші лицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.

Військова справа була привілеєм феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст — цей привілей стали все частіше купувати.

У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі.

Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від лицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60—80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато лицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. «Раз тут війна, я тут залишуся», — говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької.

Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI—XIII ст. виробилися правила лицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання — імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато «не за правилами».

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих лицарів Карла Великого на ім'я Ож'є викликав на поєдинок лицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ож'є. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в лицарське достоїнство.

Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. — останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації — лицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Святого Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів — червоний з білим хрестом, у храмовників — білий з червоним) поверх лицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.

Саме за часів Середньовіччя остаточно складається образ Рицаря (від нім. Ritter - воїн-вершник ) як взірця чоловіка, формується " рицарський кодекс честі ", що уособлював ряд неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом рицар мав бути хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких, скривджених, боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до переможеного супротивника. Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Найбільш популярні сюжети — про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря

З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (від франц. - люб'язний, ввічливий) - середньовічною концепцію кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Рицарем відзначаються люб'язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю. Кодекс куртуазност і та власне рицарської поведінки визначав ставлення до жінки: це таке саме служіння Прекрасній Дамі, як і своєму сеньйору. Рицар присвячує Дамі свої вірші, заради неї бере участь у військовому турнірі, оспівує її красуі доброчесність. і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи.

Особливе явище рицарської культури - музично-поетична творчість тр убадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися виключно благородні рицарі, сеньйори Прованса, півночі Франції, Німеччини, які писали вірші і пісні. Центрами їх творчості були не палаци, не монастирі, не собори, а саме Замки пізнього Середньовіччя.

Вершиною лицарської літератури вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут.

Трубадури, частіше за все були співаками, але самі писали лише вірші. Музику, як правило, використовували частіше за все з народних пісень. Розквіт творчості провансальських трубадурів припадає на кінець XI-XII ст. - початок XIII ст. Звичайно прованська музично-поетична лірика народилася не на порожньому місці: на творчість рицарів-піснярів великий вплив мала італійська, арабська, арабсько-іспанська поезія. Більшість трубадурів, як і мінезингерів, походили з старовинних і багатих сімей і мали високі титули. Серед родовитих трубадурів - граф Оранський (XII ст.), граф. Ангулемський (XII ст.), великий феодал Гільйом IX. У пам'яті поколінь збереглися імена 460 трубадурів; є серед них королі і майстрові, особи духовного і світського звання, войовничі лицарі і ніжні жінки. Першим поетом-трубадуром прийнято вважати Гильйома IX (1071—1126гг.), крупного феодала півдня Франції. Творіння Гильйома, що збереглися, — пустотливі вірші, кансони, гімн, що "покаявся, — свідчать про те, що це був поет багатогранного дарування. Найбільшим співцем "радісної любові" був Бернарт де Вентадорн (писав в 1150—1180 рр.), син незнатних писав в 1150—1180 рр.), син незнатних батьків, прийнятий за свій поетичний талант при королівських дворах Франції і Англії. Знаменитий своїми любовними і військовими піснями Бертран де Берн (писав в 1181—1194 рр.)» відомий лицар і хитрий політик, що закінчив свої дні в монастирі. Широко відомі трубадури: "співець далекої любові" Джауфре Рюдель (середина ХІ ст), майстер поетичного слова, що заслужив на похвалу самого Данте, Арнаут Даніель (писав в 1180—1195 рр.), поетеса графиня де Діа (кінець XII),

На півночі Франції і на території сучасної Бельгії рицарі поети-співаки, які виступали в замках, пазивалися труверами. Знаменитими труверами були граф Шампанський (1201-1253 pp., з 1234 р. був водночас королем Наварським), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль (XIII ст.) та ін. Серед труверів, так як і серед трубадурів, були й відомі жінки, наприклад, Марія Французька, яка жила у другій половині XII ст. при англійському дворі. У ліриці змагатися з трубадурами трувери не могли. Однак вони прославлялися створенням віршованих куртуазних романів і драм. Творчість труверів - літературна і музична – більш професійна. Трувери були духовними особами, дипломатами, бібліотекарями, історіографами, законотворцями. Таким чином, трувери, на відміну від рицарів, були переважно замковою інтелігенцією. Зрозуміло, що вони були освіченішими за трубадурів - знали латину, іноді навіть давньоримських поетів, епічні легенди, філософію і богослов'я. Багато з них навчалися в університетах і монастирських школах.

Одночасно з труверами у Франції, Німеччині розквітає творчість мінезингерів - німецькі рицарські поети-співаки XII—XIV ст. Куртуазна лірика мінезингерів склалася під впливом поезії романських трубадурів і труверів. Головними темами німецького мінезанга є служіння Дамі, висока любов, переживання ліричного героя. Першими мінезингерами вважаються Кюренбергер і Дітмар фон Айст, розквіт мінезанга пов'язаний з іменами Вальтера фон дер Фогельвейде, Вольфрама фон Ешенбаха (XIII ст .),, Гартмана фон Aye, Генріха фон Морунгена. До мінезингерів пізнього періоду відносять Нейдгарта і Тангейзера.Надзвичайно великими і знатними серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XIII ст.), Крафт фон Тоггенбург, володар великих земель в Австрії і Швеції. Однак найзнаменитішими мінезингерами були вихідці з бідних рицарів: Генріх фон Морунген (поч. ХІІІ ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурський - автор відомого роману про Тристана та Ізольду тощо. Особливий жанр мінезингерів - хрестова пісня (Kreuzlied), яка закликала до участі в хрестовому поході або відображала переживання хрестоносця.

Культурне обличчя Європи важко уявити без рицарського замку - Його зовнішнього вигляду, його палацу, життя його мешканців. Рицар-поет ні якому разі не розважав і не забавляв гостей господаря замку - для цього були артисти і жонглери (жонглерами в середньовічній Франції називали мандруючих комедіантів і музикантів), а також менестрелі. Вони обслуго­вували, а трубадур або мінезингер - служив своєму Королю, Прекрасній Дамі, Поезії. В цілому тематика та філософія їх поезії, лежали за межами релігійних ідей, переживань, церковного мистецтва.

Поиск по сайту: