Місто як особливий простір. Жанрова характеристика (фабльо, тваринний, алегоричний епос)

Фабльо́ (від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Саме особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів СВ літератури. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу. Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі. Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства.

Поиск по сайту: