АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Коментар до статті 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Читайте также:
  1. IV. Відповідальність
  2. VI. Особливості оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 124 КУпАП
  3. Адміністративна відповідальність юридичних осіб.
  4. Адміністративна відповідальність: поняття, мета, функції, принципи та ознаки.
  5. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.
  6. Анотування статті суспільно-політичного змісту
  7. Визначте виконавчий документ, на підставі якого провадиться виконання рішення господарського суду.
  8. Виконання однократної перевірки доступності вузла (Ping), до якого має бути відправлено сигнал оповіщення
  9. ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ СТАТТІ
  10. Відповідальність за невиконання зобов'язань
  11. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства та її види.
  12. Відповідальність за порушення господарських зобов'язань

1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115 - 117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, дов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 357, 389, 411, 455), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина 3 статей 354, 355, 359, 387. 409), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина 2 статей 354, 355, 359, 387. 409), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 263), терористичний акт (стаття 264), захоплення заручників (статті 148 і 358), зґвалтування (стаття 153), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 154), крадіжку (статті 188, частини 1 статей 268, 315), грабіж (статті 189. частина 2 статті 315), розбій (стаття 191, частина 3 статей 268, 315), вимагання (стаття 192, частина 1 статей 268, 315), умисне знищення або пошкодження майна (етапі 198, 356, 361, 388, 410), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 284), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 285), незаконне заволодіння транспортними засобами (стаття 296), хуліганство (частини 2-4 статті 303).

1. Досягнення встановленого законом віку - одна із загальних УМОВ притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18). Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості.

Певний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягненням віку, коли під впливом сім'ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його ді! можуть заподіяти шкоди іншим людям і суспільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред'являти до неповнолітнього вимоги узгоджувати свою поведінку з правилами, встановленими у суспільстві.



Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14-16 роками) пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до Дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони

не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія, емоційність, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливії люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV Загальної частини КК).

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини - з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.

2. Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили у віці від 14 до 16 років суспільне небезпечні діяння, не зазначені у ч. 2 ст. 22, не можуть бути суб'єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.

3. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14 років, є вичерпним (при цьому у ч. 2 ст. 22 перераховано лише умисні злочини).

4. Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має Правове значення, органи досудового слідства і суди повинні вживати заходів щодо встановлення віку неповнолітнього - дати його народження. У разі притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюють відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби. При цьому враховуються місце народження особи і місце вчинення злочину, якщо вони знаходяться в різних часових поясах. За відсутності докумен• тів про народження вік особи встановлюється на підставі висновку судово-медичної експертизи. При цьому днем народження особи є останній день названого експертом року, а при визначенні віку мі-. німальною і максимальною кількістю років слід виходити із пропонованого експертами мінімального віку цієї особи.

Хоча за загальним правилом кримінальна відповідальність настає при досягненні особою 16 років, суб'єктами окремих злочинів (більшість військових злочинів, втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність тощо) можуть бути лише особи, яким виповнилося 18 років. Суб'єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються, наприклад, суддями, може бути лише особа, яка досягла 25-річного віку.

5. Кримінальне законодавство України не визначає максимального віку кримінальної відповідальності, тобто будь-яка людина похилого віку у разі вчинення нею злочину визнається суб'єктом злочину.

6. Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, яка пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66).

Конституція України (cm. cm. 24, 127).

7 Спеціальний суб‘єкт та його види.

Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Напр.: суб‘єктом злочину одержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб‘єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради (ст.56) може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.

3 Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Кримінальний закон не містить визначення осудності особи.
Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки і спроможна обирати правомірне рішення. Саме здатність людини усвідомлювати характер і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними відрізняє осудну особу від неосудної.
Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її віку.
Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними.
Осудність - це стан людини, коли вона може нести відповідальність за вчинений злочин.
Осудність - це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідоме керування ним і пов'язана з нею здатність відповідати за вчинений злочин.
Осудність - це здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Осудність - свідоме ставлення особи до зовнішнього оточення, здатність усвідомлювати свої вчинки і передбачати їхні наслідки (інтелектуальний момент).
Осудність включає і другий (вольовий) момент, що полягає в спроможності особи керувати своїми діями. Свобода волі в осудної особи виявляється у свідомому прийнятті рішення, що є суб'єктивною передумовою її відповідальності за вчинений нею злочин.
Із станом осудності пов'язане і здійснення (реалізація) мети кримінального покарання, яке є не тільки карою за вчинений злочин, а й має за мету виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Суб'єкта, якому притаманні загальні ознаки, прийнято називати загальним суб'єктом злочину.
Спеціальний суб'єкт-це особа, яка, крім необхідних загальних ознак (осудність, досягнення певного віку), додатково має спеціальні (особливі) ознаки.
Неосудність, відповідно до ст. 19 КК, - це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
Отже, поняття неосудності складається із сукупності двох критеріїв - медичного і юридичного.
Медичний (біологічний) критерій неосудності пов'язаний із хворобливою природою психічного розладу здоров'я людини. Це хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство чи інший хворобливий стан.
Під хронічною душевною хворобою розуміється постійне, безперервне, важковиліковне психічне захворювання, яке має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічий психоз, старечий психоз тощо.
Тимчасовий розлад душевної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це - гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічне сп'яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо.
Слабоумство (олігофренія) - це розумова недорозвиненість, неповноцінна розумова діяльність. Слабоумство може бути у формі: ідіотії (глибокий ступінь розумової недорозвиненості), імбецильності (менш глибокий ступінь), дебільності (легка форма порушення розумової діяльності).
Інший хворобливий стан - це стан, що не є хронічною душевною хворобою і не є тимчасовим розладом душевної діяльності, але за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до них. Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності.
Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає інтелектуальну ознаку (особа «не могла усвідомлювати своїх дій») і вольову (особа «не могла керувати ними»).

Примусові заходи медичного характеру

Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони:
1)призначаються судом;
2)є заходами державного примусу, які позбавлені влас-
тивостей (ознак), характерних для покарання.

Суб'єктивна сторона складу злочину - це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з учиненням злочину.
Суб'єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об'єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи.
Суб'єктивна сторона складу злочину - це внутрішня сутність злочинного діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб'єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину.
Вони тісно пов'язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Однак у багатьох злочинах суб'єктивна сторона вимагає встановлення мотиву і мети, які є факультативними її ознаками.
У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, дві з них - інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності.

Поняття вини. Форми вини

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи. Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у Конституції України, в ст. 62 якої говориться: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.
Вина - це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності.
Вина - це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальної відповідальності за такий злочин віку.
Форми вини - це окреслені в кримінальному законі поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння. У поєднанні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи до діяння та його наслідків.
Чинне право виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК).
Умисел може бути прямим або непрямим, а необережність проявляється у вигляді самонадіяності або недбалості.

Вина у формі умислу

Відповідно до ст. 24 КК, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків.
У ст. 24 вказується на дві характерні ознаки умислу - інтелектуальну і вольову.
Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків.
Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі особа:
а)усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або
бездіяльності;
б)передбачає настання суспільно небезпечних наслідків;
в)бажає їх настання.
При вчиненні злочину з непрямим умислом особа:
а)усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;
б)передбачає його суспільно небезпечні наслідки;
в)свідомо допускає їх настання.
Ознаки прямого умислу, вказані у ст. 24, характерні для злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали.
При вчиненні умисного злочину особа передбачає наслідки свого діяння як тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви), так і тоді, коли вона передбачає реальну можливість їх настання (особа підпалює житло, де знаходяться люди, які можуть при цьому загинути).
Отже, характерною ознакою прямого умислу є бажання настання злочинного наслідку - щодо злочинів із матеріальним складом, та бажання вчинення злочинного діяння - щодо злочинів із формальним складом. У такого роду бажанні знаходить свій вираз вольова ознака умислу як його найважливіша і відмітна риса.
Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу в теорії кримінального права розрізняють умисли: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та «афектований».
Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що:
1)він виникає у винного ще до початку вчинення злочину;
2)найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успіш-
ного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно.
Умисел, що виник раптово, формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину. Тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після виникнення умислу.
Окремим видом умислу, що виник раптово, є афектований умисел, тобто такий, що виникає в процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших особливих обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого.

Вина у формі необережності

Відповідно до ст. 25 КК України злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
За змістом ст. 25 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.
Злочинна самонадіяність має місце, коли особа:
1)передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);
2)легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, посадовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).
При злочинній недбалості особа:
1)не передбачає можливості настання суспільно небезпеч-
них наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)повинна була передбачити такі наслідки;
3)могла їх передбачити.
У цьому випадку винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків.
Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа:
1)передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;
3)її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали.
Злочинна недбалість виявляється в непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності.

Подвійна форма вини

Окремі норми Особливої частини Кримінального кодексу викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин окремо, до самого діяння і окремо - щодо суспільно небезпечних наслідків такого ді-яння.
Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином з подвійною формою вини. Подвійна форма вини найчастіше має місце при вчиненні тих злочинів, які пов'язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків. У злочинах, пов'язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.
У злочинах із кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого - в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння.
Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Наприклад, злочин, пов'язаний із втратою документів, що містять державну таємницю, передбачає щодо втрати таких документів необережну вину - самонадіяність чи недбалість; що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно.
Встановлення подвійної форми вини - це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.
Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії зумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які - до необережних.
Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння - лише у формі необережності.

Мотив учинення злочину

Мотив є спонукальною причиною поведінки людини. Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо. Мотив може бути благородним - вираженим у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути і неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо.
Мотиви злочину - це найчастіше такі їхні психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.
Мотив злочину - це усвідомлена спонука особи, яка викликала в неї намір вчинити злочин.
Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину в тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону.
Наприклад, такі злочини, як розкрадання майна, одержання хабара, вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях Кримінального кодексу. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації.
Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, а й ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння.

Мета вчинення злочину

Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом.
Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявленні його елементів і всіх обставин справи.
Мета - обов'язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена в диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов'язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною в ньому метою.

Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність

У кримінальному законі відсутні норми щодо характеру помилки особи стосовно своєї поведінки. Це питання вирішується теорією кримінального права і судовою практикою щодо окремих категорій кримінальних справ на підставі положень закону про вину та її форми.
Помилка - це своєрідна форма психічного ставлення людини до вчиненого нею діяння та його наслідків.
Помилка в кримінальному праві - це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов'язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину.
Розрізняють два види помилок: юридичні та фактичні.
Юридична помилка - це хибне уявлення особи:
1)щодо злочинності чи незлочинності її діяння та його наслідків;
2)щодо кваліфікації вчиненого нею злочину;
3)щодо виду та розміру покарання, яке може бути їй призначене за вчинений злочин.
Помилка щодо дії або інших фактичних обставин, що належать до об'єктивної сторони складу злочину, зумовлює відповідальність лише в тому випадку, коли особа, вчиняючи те або інше діяння, не має наміру вчинити злочин, але помилково використовує такі засоби, які спричиняють суспільне небезпечні наслідки.
Залежно від того, в змісті яких саме об'єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:
а)помилка в об'єкті;
б)помилка в характері діяння (дії або бездіяльності);
в)помилка причинного зв'язку;
г)помилка в особі потерпілого.
Помилкою в об'єкті є неправильне уявлення особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одним суспільним відносинам, але внаслідок її помилки шкода фактично завдається іншим суспільним відносинам. Типовим прикладом такої помил-ки може бути випадок, коли особа викрадає в трамваї у потерпілої сумочку, вважаючи, що в ній знаходяться гроші або інші цінності, що їй належать.
Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину; по-друге, в помилці про відсутність в її діянні таких ознак.
Помилка в розвитку причинного зв'язку являє собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітки і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність розвитку причинного зв'язку, який передбачався і який був у дійсності, не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів.
Сутність помилки в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково прийнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково прийнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) од-наково охороняється кримінальним законом. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його й повинна настати за умисне вбивство.




Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)