Відповідальність за невиконання зобов'язань

У якнайдавніший час невиконання договору каралося жорстокими заходами, направленими проти особи боржника: продаж в рабство, утримання в темниці, вбивство (Табл. III, 6. "В третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це не буде поставлено в провину"). Рівним чином і у разі правопорушення передбачається право мести або твердо встановлений штраф (Табл. VIII. 2. "Якщо заподіє членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай і йому самому буде заподіяно те ж саме. 3. Якщо рукою або палицею переламає кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 ассов, якщо рабу - 150 ассов").

Таким чином, навряд чи є підстави говорити про інститут цивільно-правової відповідальності в архаїчний період римського права.

У класичну епоху складається уявлення про відповідальність у вигляді відшкодування збитків, тобто вартості того, що кредитор втратив із-за несправності боржника (Гай, Ін., Кн.4. 47): "Якщо опиниться, що А.А. віддав на збереження Н.Н. срібний стіл, який зловмисно Н.Н. не повернув А.А., то ти, суддя, присуди Н.Н. до сплати на користь А.А. стільки грошей, скільки ця річ стоїть".

Відшкодування збитків (damnum praestare) поступово замінює сплату штрафу (тим більше помста) і тоді, коли шкода заподіюється правопорушенням. Отже, виникають риси майнової відповідальності, тобто направленою на майно боржника і такою, що виражається в обов'язку відшкодувати заподіяні збитки.

При визначенні об'єму такої відповідальності, тобто розміру підмета виплаті збитку, класичне право вже виходило не тільки з номінальної вартості втраченої речі (вартості предмету зобов'язання взагалі), а з тієї сумарної втрати, яку ніс кредитор зважаючи на невиконання боржником зобов'язання; іншими словами, враховувався не тільки реальний збиток, але і упущена вигода. Правило про це міститься в Дигестах (Д.13.!v.2. #8): "(Ульпіан). Чи слід прийняти в розрахунок упущену вигоду, а не тільки збиток? Думаю, що слід враховувати і вигоду".

Таким чином, об'єм підмета виплаті збитку складався з реального збитку (damnum emergens) і упущеної вигоди (lucrum cessans). Реальний збиток визначався як втрата або псування того, що існувало на момент виникнення зобов'язання; упущена вигода - втрата прибули, інтересу (interesse - "бути між", "складати різницю") зважаючи на невиконання зобов'язання. Це положення ілюструє наступний фрагмент з Інституцій Гая (Кн.3.212): "Та і притому не тільки тіло убитого оцінюється..., але якщо, наприклад, хто уб'є раба і власник зазнає збиток, що перевищує вартість самого раба, то і це береться до уваги; убили, наприклад, мого раба, призначеного кимось спадкоємцем, перш ніж він по моєму наказу вступив урочисто у володіння спадком. В цьому випадку береться до уваги не тільки вартість його самого, але і втраченого спадку".

Відповідальність покладалася на боржника тільки тоді, коли його поведінка (при виконання договору, у разі спричинення шкоди) була упречным, тобто містило ознаки провини (Гай, Ін.Кн.3.211.): "Незаконно вбиває (чужого раба) вважається той, по наміру або з вини якого здійснено вбивство, і немає ніякого іншого закону, по якому повинно б стягнути штраф за збиток, заподіяний не протизаконним чином; внаслідок цього не карається той, хто заподіяв шкоду абияк випадково, без всякої провини і наміру ".

Признавалося, що немає провини (culpa), коли "особа дотримувала все, що потрібне" (Д.9.ii.30.#3); отже, під провиною в римському праві розумілося недотримання людиною такої поведінки, яка потрібна правом за даних обставин.

Провина в загальному значенні розпадалася на намір (dolus, dolus malus) і необережність, недбалість (culpa). Намір характеризує така поведінка особи, коли він усвідомлює негативні наслідки своїх дій і бажає настання саме таких наслідків. Недбалість (або провина у вузькому значенні) має місце тоді, коли особа не передбачає настання несприятливих наслідків своїх дій, але як розумна людина повинна була б їх передбачати (Д.9.ii.31): "(Павло). Якщо садівник упустить з дерева сук або що працює на підмостках уб'є людину, що проходить, упустившись що-небудь, то він відповідає, якщо упустить в суспільне місце, не крикнувши заздалегідь, щоб той, що проходить міг избегнуть нещасного випадку. Але Муций говорить навіть, що якщо це трапилося в приватному місці, то можна пред'явити позов на підставі провини: провина має місце тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачене дбайливою людиною, або коли що-небудь було оголошено лише тоді, коли вже не можна було избегнуть небезпеці ".

Право розрізняло ступені провини у вузькому значенні (тобто недбалості), розглядаючи як підстави відповідальності грубу недбалість (culpa lata) і легку недбалість (culpa levis). Груба недбалість виявлялася в нерозумінні того, що зрозуміло всім і кожному, іншими словами, в неприйнятті тих мерів обережності, які очевидні для всякої нормальної людини. Легка недбалість характеризувалася недотриманням підвищеної міри дбайливості. Абстрактним критерієм такої міри служила поведінка в подібній ситуації доброго, дбайливого господаря, дбайливого домовладики. Конкретним критерієм цього заходу служив той ступінь дбайливості, яку винен проявляє в своїх власних справах.

Поиск по сайту: