Сервітутне право

Основні положення про сервітути. Сервітути - це речові права, що надають управомоченному суб'єктові можливість користуватися чужою річчю або не дозволяти власникові користуватися своєю річчю в якомусь відношенні.

Сервітути можуть встановлюватися на користь певної особи, і тоді вони називаються особистими (персональними - servitutes personarum) сервітутами. Вони також можуть встановлюватися на користь певного маєтку (речі), так що будь-який власник цього маєтку набуває разом з ним і сервітут; такі сервітути називаються речовими або предиальными (реальними - servitutes rerum або iura praediorum).

До особистих сервітутів відносяться, перш за все, узуфрукт (usufructus)і юзус (usus). Даний підрозділ проводиться що за об'ємом надаються управомоченному обличчю можливостей.

Речові сервітути - це численніший рід; найзагальнішим чином вони підрозділяються по місцю розташування тієї нерухомості, на користь якої встановлюються, а саме, на міських (servitutes praediorum urbanorum) і сільських (servitutes praediorum rusticorum).

Для будь-яких сервітутів властиві наступні характеристики:

а) зміст сервітута не може бути таке, що власник речі зобов'язується що-небудь зробити на користь володаря сервітута; сервітут полягає в тому, що власник зобов'язується терпіти певні акти користування його річчю або утримуватися сам від певних актів користування своєю річчю;

б) ніхто не може мати сервітутного право на власну річ: власність поглинає сервітут;

в) сервітут не може бути об'єктом нового сервітута;

д) сервітут повинен надавати яку-небудь вигоду управомоченному особі, отже, не допускається встановлення сервітута по якихось іншим мотивам (ради капризу, наприклад).

Особисті сервітути.

Найбільш поширеним особистим сервітутом був узуфрукт. Узуфрукт - це що належить певній особі право користування чужою неспоживаною річчю, сполучене з правом витягання з неї плодів за умови збереження в цілості самої речі.

Управомоченноє особу носить назва узуфруктуарій. Узуфрукт належить тільки даній особі, не може бути переданий в спадок або відчужений іншим чином. Хоча пізня практика почала допускати цедирование " здійснення права" узуфруктуарію відшкодувальний або безоплатно, на термін або до припинення узуфрукта.

Встановлення сервітута перетворювало право власника в голе право (nuda proprietas).

Права узуфруктуарію і обов'язку узуфруктуарію.

Він має право користуватися річчю, усуваючи від користування власника, а також - має право користуватися плодами речі як для задоволення своїх потреб, так і з метою витягання доходів. Проте, узуфруктуарій не має права своїм користуванням погіршувати річ; повинен зберігати річ в справному стані, тобто за свій рахунок забезпечити її ремонт, корм (якщо це раб або тварина), несе всі податі і повинності, лежачі на речі (сплата податків інших періодичних платежів). Після припинення узуфрукта зобов'язаний повернути річ власникові її в справному стані. І якщо опиниться, що річ зіпсована або втрачена, узуфруктуарій несе відповідальність перед власником за будь-яку провину (omnia culpa).

Узуфруктуарій не може відчужувати свого права.

Юзус - це речове право користуватися річчю без права витягання плодів. Суб'єкт даного права - узуарий, не має права користуватися річчю як джерелом доходу. Він міг тільки вживати плоди для своїх особистих потреб.

Окрім узфрукта і юзуса існували ще два особисті сервітути: речове право мешкання в чужому будинку (habitatio) і речове право на працю чужого раба (jperae servorum).

Реальні сервітути.

Загальні положення.

Реальний сервітут суть право обмеженого користування однією ділянкою землі (іншою нерухомістю), поліпшуюче використання іншої ділянки землі (іншій нерухомості).

Реальні сервітути виникають при такому взаємному розташуванні двох ділянок (маєтків), коли ефективне використання одне, припускає необхідність вторгнення у використання іншого; при цьому та ділянка, яка використовується, набуває статусу службової ділянки (predium serviens), а той, який отримує вигоди від використання першого, - статус пануючої ділянки (predium dominas).

Загальні характеристики реальних сервітутів суть наступні:

а) сервітут повинен або полегшити використання (експлуатацію) пануючої ділянки, або робити це використання приємнішим (повинно виникнути praedio utilis);

б) пануюча і службова ділянки повинні бути (praedia vicina) сусідами, бо тільки при цьому обтяження одне принесе дійсну користь іншому;

в) власник пануючої ділянки не може користуватися своїм сервітутом на користь третьої особи, тобто об'єм сервітута не може бути більше того, що необхідне пануючій ділянці;

г) сервітут повинен бути використовуваний цивілізований (civiliter), тобто в міркування повинні прийматися інтереси власника службової ділянки;

д) вигода, що доставляється службовою ділянкою повинна бути постійною, отже не може бути встановлений сервітут відносно випадкової користі;

е) реальні сервітути є права неделимые, тобто такі, які лежать на всій службовій ділянці і пов'язані зі всією пануючою ділянкою.

Види реальних сервітутів.

Реальні сервітути ділилися по разным підстави, первинне було вже вказане: ділення по місцю розташування пануючої і службової ділянок -

а) міські і сільські сервітути;

б) і ті та інші могли підрозділятися на позитивних і негативних; до позитивних відносилися ті, які надавали певні права власникові пануючої ділянки; негативні ті, які забороняли власникові службової ділянки здійснювати певні дії;

в) було ділення на безперервні і періодичні сервітути; при цьому враховувалася "інтенсивність" користі, що набувала в службовій ділянці: або це можна було робити безперервно (проганяти худобу), або тільки в певні періоди часу (черпати воду, здобувати камінь).

Ось зразковий перелік реальних, позитивних, міських сервітутів:

використовувати сусідську будову як підпору для пануючої будови;

вбивати опорний брус в стіну будівлі сусіда;

користуватися стіною будівлі сусіда (колоною) як опора для якого-небудь конструктивного елементу своєї будівлі;

перекинути балкон своєї будівлі (карниз, інші елементи конструкції над сусідською ділянкою) і т.п.;

до цієї ж категорії відносилися права випускання (immisiones), такі як право направити стік дощової води через сусідську ділянку; пускати дим і пару зверху звичайного об'єму на сусідську ділянку; право провести стік нечистот через нього і ін.

До негативних міських сервітутів відносилася, наприклад, заборона здійснювати такі зміни на службовій ділянці, які робили б менш зручним і/або приємним використання пануючої ділянки (вимога, щоб сусід не зачіпав своєї ділянки або будував не вище певного рівня, щоб сусід не позбавляв пануючу ділянку світла і вигляду).

Сільські сервітути.

Сільські сервітути мають на меті забезпечити або полегшити доступ до пануючої ділянки, або зробити користування ним продуктивнішим і, тим самим, збільшити його прибутковість.

Перш за все, до сільських відносилися дорожні сервітути, передбачені в XII таблицях: iter (право проходу і проїзду верхи), actus (право прогону худоби), via (право проїзду у будь-якому вигляді, разом з правом проходу і прогону худоби і провезення будь-яких матеріалів).

Водні сервітути: право пристрою водопроводу через службову ділянку, право діставати (черпати) воду на сусідній ділянці, право поїти худобу на сусідній ділянці.

Були також польові (право випасу худоби) і лісові (право рубати чужий ліс) сервітути.

Способи виникнення і припинення сервітутів.

В давнину, по квиритскому праву, сервітути могли встановлюватися тільки за допомогою манципации або у формі поступки по суду. У подальшому звичайною підставою встановлення реальних і особистих сервітутів стали договір або розпорядження на випадок смерті. У юстиниановский період для цього достатньо було простої неформальної угоди, що до того ж допускала як відкритий вираз волі, так і мовчазне вирази згоди.

Крім цього, сервітути могли встановлюватися за допомогою судового рішення, після закінчення терміну набувальницької давності, через вказівку закону (на цій підставі виникав лише узуфрукт).

Припинялися сервітути: через знищення службової речі або зважаючи на вилучення її з обороту (зокрема, відчуження її на користь казни); через закінчення терміну, на який встановлювався сервітут або настання резолютивної (анулювального) умови, під якою він встановлювався; за допомогою з'єднання у однієї особи сервітутного права і права власності на річ; за допомогою зречення управомоченного особи від того, що належить йому сервітутного права.

Особисті сервітути, крім сказаного, припинялися смертю управомоченного особи або зважаючи на нездійснення сервітутного права протягом певного терміну (10 років між присутніми, 20 років між відсутніми).

Емфітевзис (emphyteusis)і суперфиций (superficies).

Емфітевзис виріс із спадкової оренди, позбавленої речово-правового характеру. В результаті преторських ухвал цим відносинам були повідомлені характеристики речового права. У класичному для поста праві емфітевзис визначався як речове, успадковане і відчужуване право користування чужою земельною ділянкою.

Управомоченноє особа - эмфитевт, володів наступними правами: користуватися ділянкою на свій розсуд, навіть змінюючи господарське призначення його; відчужувати ділянка за допомогою операцій inter vivos і mortis causa (зокрема, закладати, обтяжувати сервітутами і ін.); захищати своє право за допомогою власницьких позовів.

Але на нім також лежали певні обов'язки: не погіршувати ділянку; нести всі податі і повинності, лежачі на ділянці; платити власникові ділянки щорічну плату (canon, pensio, vectigal).

Головною підставою встановлення емфітевзису виступав договір; крім того, він міг бути встановлений розпорядженням на випадок смерті, судовим визначенням, давністю володіння. Припинявся емфітевзис по тих же підставах, що і право власності.

Суперфіций визначався як наследумое і відчужуване право користування будівлею, збудованому на чужій земельній ділянці і, отже, що належить власникові ділянки.

Управомоченноє особа - суперфициарий, мав право користуватися і розпоряджатися будівлею, як власник, відчужувати, закладати його, обтяжувати сервітутами. Обов'язки його полягали в тому, що він повинен був нести всі повинності, лежачі на будівлі, а також платити власникові земельної ділянки певну ренту (solatium, pensio).

Підстави виникнення і припинення суперфиция були такі ж, як і підстави виникнення і припинення емфітевзису.

Заставне право

Особисті і реальні сервітути, а також емфітевзис і суперфиций - це права користування чужою річчю, що надавали великі або менші можливості управомоченному особі. Окрім них римське право розробило основи заставного права, відповідно до якого управомоченному особі надається можливість розпоряджатися чужою річчю.

Істота заставного відношення полягає в тому, що боржник по кредитній операції (позичальник, наприклад), в забезпечення виконання свого обов'язку повернути зайняту суму, передає кредиторові яку-небудь цінну річ; і якщо не виконує в строк свій обов'язок, то кредитор отримує право продати закладену річ (розпорядитися предметом застави) з тим, щоб за рахунок вирученої суми отримати задоволення по кредитній операції.

Проте така конструкція заставного відношення була розроблена римським правом не відразу.

В давнину способом забезпечення виконання боржником його зобов'язань служила одна з фідуціарних операцій (fiducia cum creditore), тобто така, яка заснована на довірі. При цьому боржник передавав за допомогою манципации або поступок по суду річ і право власності на неї кредиторові, за умови, що після сплати довга річ повернеться у власність боржника; якщо ж борг не виплачувався, кредитор остаточно ставав власником речі, залишав її у себе і міг розпорядитися нею на свій розсуд. "...Fiducia не має зовсім основних ознак заставного права. Тут немає права власності на чужу річ зовсім. Немає його в руках кредитора, бо кредитор отримує на річ повну квиритскую власність; немає його і в руках боржника, бо боржник втрачає всяке речове відношення до закладеної речі... І якщо ми говоримо про fiducia як про форму застави, то... маємо на увазі заставу не у власному, юридичному сенсі, а в сенсі ширшому, економічнішому. З описаними рисами fiducia... відображає на собі строгий характер примітивного кредиту... вона одностороння: інтерес, якому вона служить, винятковий інтерес кредитора; бажання можливе сильніше забезпечити кредитора приводить до забуття справедливих інтересів боржника. Все це цілком зрозуміло для того часу, коли кредитні операції були рідкістю... ознакою економічної крайності. Природно, що із зміною умов і із збільшенням капіталів fiducia повинна була виявитися недостатньою". (7)

В умовах товарного господарства, в порівнянні з натуральним, різко зростає роль кредиту і, відповідно, засобів забезпечення кредиту. Вироблення таких засобів - заслуга преторського права.

Перш за все, були визнані такі операції (звані pignus), коли боржник за допомогою неформальної традиції передавав річ не у власність кредитора, а у володіння; забезпечувальна сила при цьому полягала в тому, що кредитор утримував у себе річ до сплати довга (своєрідний арешт речі). Але при такій конструкції очевидна подвійна незручність: кредитор не міг розпорядитися річчю, отже, не міг отримати задоволення свого інтересу за рахунок вирученої від продажу вартості; боржник позбавлявся можливості господарського використання закладеної речі (найчастіше, знарядь виробництва) і, тим самим, отримання коштів, необхідних для виплати довга.

Для обходу останньої незручності на практиці почали удаватися до встановлення на користь боржника прекарного володіння закладеною річчю: виділивши для забезпечення кредиту річ, боржник отримував згоду кредитора на те, що вона залишиться в його володінні, але буде передана кредиторові на першу його вимогу.

Ще далі в справі вироблення дійсної заставної конструкції просунулася практика угод казни і муниципій з компаніями капіталістів про відкупи або підряди. Компанії, як забезпечення виконання своїх обов'язків, виділяли і указували маєтки (praedia), які підлягали продажу у разі їх несправності; до встановлення факту невиконання зобов'язань, маєтки залишалися у володінні своїх власників. Така форма забезпечення називалася предиатурой і мала всі риси застави; тільки її застосування обмежувалося відносинами казни і муниципій.

Проте в грецьких містах півдня Італії, в эллинизированных провінціях держави застосовувалася аналогічна форма забезпечення кредиту (звана іпотекою - hypotheca), яка широко використовувалася і у відносинах між будь-якими суб'єктами обороту.

Тривала практика застосування як забезпечення кредиту пигнуса, предиатуры і іпотеки привели до вироблення преторським правом основ заставного права.

Перш за все розвинулася застава рухомих речей квартиранта або орендаря земельної ділянки: все привезене ними в найняту квартиру або на орендовану ділянку зверталося в закладене майно для забезпечення виплати господареві найманої (орендною) плати. При цьому заставник (орендар, квартиронаймач) залишався власником своїх речей. Заставодержатель (власник будинку або землі) міг тільки утримувати ці речі до отримання найманої (орендною) плати.

Така невизначеність права заставодержателя створювала підстави для зловживань з того і іншого боку. Послідовні і тривалі зусилля претора по усуненню таких зловживань привели до вироблення особливого позову (actio quasi-Serviana або actio hypotecaria in rem), за допомогою якого заставодержатель набував права, у разі несплати боргу, витребувати закладену річ в свою власність як від заставника, так і від будь-якої третьої особи і розпорядитися нею на свій розсуд.

Таким чином було встановлено речове право розпорядитися чужою (закладеною) річчю.

Поступово склалася практика здійснення застави в двох видах: у вигляді застави з передачею володіння предметом застави заставодержателеві (пигнус) і із збереженням володіння предметом застави у заставника (іпотека).

Було сформульовано також і само зміст права заставодержателя. Спочатку сторони могли укласти угоду про продаж закладеної речі(pactum vendendi) або про передачу права власності на неї заставодержателеві (lex commissoria). До кінця класичного періоду ця подвійність зникла і заставне право незмінно розумілося як право продати закладену річ (ius vendendi). І якщо сторони цього не бажали, то повинні були встановити інший режим речі за допомогою особливої неформалного угоди (pactum de non vendendi).

У імператорський період (послідовно імператорами Костянтином і Юстініаном) були заборонені угоди про утримання права власності на закладену річ заставодержателем (як що прикривають, найчастіше, лихварські операції) і встановлено правило, що попередня угода про непродаж речі тільки утрудняє право розпорядження нею, оскільки всього лише створює для заставодержателя обов'язок тричі нагадати заставникові про небходимости сплатити борг і лише після цього розпорядитися предметом застави.

Таким чином виникла остаточна юридична конструкція застави як речового права розпорядження чужою річчю.

Вже римське право визначило риси заставного права як право акцесорного, тобто додаткового, покликаного забезпечувати здійснення основного права- права кредитора за головним зобов'язанням. Через це, заставне право винне цілком розділяти долю головного зобов'язання; воно не повинно приносити кредиторові додаткових вигод, а тільки забезпечити його від можливих збитків. Тому, якщо при продажі речі сума виручки перевищить розмір довга, то надлишок (hyperocha) повертається боржникові; якщо ця сума опиниться менше, то у кредитора залишається тільки вимога з головного договору.

Передбачалося встановлення декількох застав відносно однієї, як правило нерухомою, речі (подальша застава); для подібних випадків право встановило принцип пріоритету: спочатку і повністю задовольняється перше за часом заставне право; з наявного залишку подальші і лише в тій мірі, в якій дозволяє залишок.

Поиск по сайту: