Політична свідомість. Будь-які політичні дії людей беруть свій початок з політич­ної свідомості, яка через почуття, настрої; ідеї

Будь-які політичні дії людей беруть свій початок з політич­ної свідомості, яка через почуття, настрої; ідеї, теорії вира­жає відношення носіїв до існуючого політичного і держав­ного устрою, влади, прав і свобод і т. ін.

Політична свідомість пронизує діяльність всіх політичних інститу­тів. Вона є проявом суб'єктивного у політичному житті суспільства.

Політична свідомість - це досить складне духовне утворення. Со­ціологи виділяють два рівні політичної свідомості - повсякденний і теоретичний. Перший з них - це конкретні уявлення про політичні яви­ща і процеси, не підкріплені науковими знаннями. Вони складаються під впливом особистих переживань, практичного досвіду, пропаганди (політичної реклами, ЗМІ), а також у ході взаємного обміну думками між людьми. Зрозуміло, що політична свідомість повсякденного рівня містить безліч хибних уявлень, політичних ілюзій, догматичних установок.

Теоретичний рівень політичної свідомості - це система політичних ідей і поглядів, часто - науково обґрунтованих. На цьому рівні аналізу­ється суть суспільних явищ і процесів, природа, спектр політичних і еко­номічних інтересів, що зумовлюють діяльність тих чи інших соціально-класових сил, власне положення в системі політичних відносин і мож­ливі перспективи його зміни або утвердження.

Звичайно, далеко не всі люди прагнуть і можуть мислити на рівні політичних теорій і відповідно діяти. Але тенденції сьогоднішнього життя такі, що все більша кількість людей відмовляється від політичних міфів і догм і намагається розібратися в політичних реаліях.

Симптоматичними є спроби сформулювати національну ідею україн­ської держави. Вона повинна в сконцентрованому вигляді відображати домінуючу соціальну орієнтацію і цінності нашого народу.

Соціологічні дослідження показують, що більшість людей хотіла б жити у державі, якою можна пишатися, яку поважають в світі, яка здатна за необхідності захистити своїх громадян. Також важливою і бажаною є соціальна спра­ведливість. І хоч люди не завжди однаково розуміють її, все ж всі вони хотіли жити б «по справедливості». І нарешті, в масовій свідомості чіт­ко проявилась орієнтація на досягнення особистих цілей.

Так, люди не хочуть більше відкладати вирішення своїх життєвих проблем (добробут, сім'я, кар'єра) «на потім». У залежності від вікових категорій пріоритети можуть змінюватись, але загальним залишається бажання мати забезпечене, гідне сьогодення і передбачуване, впевнене майбутнє.

Тобто орієнтація на найбільш значущі соціальні цінності, соціальні очікування може виконати роль об'єднуючої ідеї, яка дозволить без вели­кої поляризації сконцентрувати зусилля людей суспільства, держави на їх реалізацію, уникнути ситуації, коли особистий добробут окремих бу­дується за рахунок інших (більшості).

Визначення національної ідеї як концентрованого виразу соціаль­них оцінок і орієнтацій, втілення її в програму розвитку громадянсько­го суспільства дозволить на ділі реалізувати принципи гуманізму і де­мократії в Україні.

Форми держави. Кожне суспільство має певну політичну структуру, певну форму державного управління. Одним зі спо­собів аналізу форм державного управління є дослідження того, як здійснюються відносини між керівниками і рештою су­спільства, а також того, яким чином керівники суспільства отримали свою владу.

Монархічна держава. Це одна із найдавніших форм держав­ного управління. Влада у такій державі передається у спадок в рамках однієї родини від одного покоління до наступного. Піддані у цьому процесі не беруть участі або їх участь є мі­німальною. Ранні монархії зазвичай були монархіями абсолют­ними — їхні правителі володіли необмеженою владою. Сьогодні таких залишилось дуже мало: Саудівська Аравія, Оман, Султа­нат Бруней та деякі інші. Сучасні монархії є переважно монар­хіями конституційними — влада монарха у них обмежена кон­ституціями цих країн і є, як правило, символічною, а реальна влада зосереджена у руках уряду, який обирається шляхом загального голосування. Таких монархій і сьогодні є досить багато: Бельгія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.

Авторитарна держава. В авторитарній державі суспільство бере незначну участь у політичному житті, політичні права і сво­боди громадян і суспільно-політичних організацій — суттєво звужені; керівник (або керівники) держави не може бути усу­нутий зі свого владного становища конституційним шляхом. Опираючись на армію і каральні органи, керівництво держави робить необов'язковими легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям, подолання кризових ситуацій, замінює їх репресіями і свавіллям. Хоча у такій державі, на відміну від тоталітарної, зберігаються певні елементи демо­кратії: допускається існування кількох ідеологій, різних полі­тичних партій, не контролюється економічна сфера життя су­спільства, приватне життя громадян. Приклади авторитарних режимів — хунта Августо Піночета у Чилі, режим Дока Дювальє на Гаїті, Хуана Перона в Аргентині, Фердинанда Маркоса на Філіппінах та ін.

Тоталітарна держава. Це така держава, керівництво якої не визнає жодних обмежень для своєї влади і намагається контролювати абсолютно всі сфери суспільного життя (слово "то­талітарний" походить від лат. totus — увесь, цілий, повний). Якщо історія авторитаризму є тривалою, то тоталітаризм є яви­щем XX ст., оскільки тільки порівняно недавно з'явилися тех­нічні засоби, які дозволяють урядові систематично і ретельно контролювати життя громадян. Класичними прикладами тота­літарних держав є фашистська Італія, нацистська Німеччина, Радянський Союз. Для тоталітарної держави властива моно­полізація влади в руках однієї партії, яка, в свою чергу, пере­буває повністю під владою одного вождя, заборона демокра­тичних організацій, ліквідація конституційних прав і свобод, репресії проти опозиціонерів, монополія на інформацію, міліта­ризація суспільного життя.

Демократична держава. Термін "демократія" походить від гр. слів demos — народ, kratos — влада. Це такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, які наділені правом участі у політичному житті, а також правом вибору і від­кликання своїх керівників. Демократія має довгу історію і на різних етапах ]ї історії існували різні форми демократії. У Ста­родавній Греції, наприклад, існувала безпосередня демократія, яка передбачає особисту участь усіх членів спільноти у прий­нятті політичних рішень. Жодних депутатів — вищою владою у такій державі були народні збори, на яких кожен міг висло­вити свою думку про державні справи, ставити свої пропозиції на голосування, а загал приймав їх або відкидав підняттям рук. Ця форма правління в її чистому виді не трапляється більше ніде, і, як вважає більшість політичних мислителів, вона при­датна хіба що для маленьких і згуртованих міст-держав, меш­канці яких добре знають один одного.

Адміністративна реформа в Україні задля вдосконалення управління.

В умовах України питання проведення адмінреформи вже давно перезріло. З перших років незалежності кількість чиновників продовжувала рости величезними темпами. В пізньому СРСР партноменклатура плюс військові керівники всіх рівнів складали 0,1% чисельності населення. Це до 500 тисяч осіб при населенні майже в 300 мільйонів. Сьогодні в Україні майже 400 тис. управлінців, вона займає по їх кількості одне з провідних місць в світі – на тисячу жителів у нас 8,4 чиновника, тоді як в Пльщі 3,5, в США – 4,4.

Демократична держава. Громадянське суспільство.

Демократія означає влада народу. Вислів Черчілля. Чи можна стверджувати, що Україна –демократична держава, як записано в Основному Законі?.

Чи можна собі уявити демократичну державу, скажімо, нинішню Швецію, де шведи в частині країни, влаштовували б форменний етноцид фіннам? А Канаду, в якій у франкомовному Квебекці забороняли б навчання в школах і ведення судів на рідній французькій мові? А всім незадоволеним квебекцям кричали: «Чемодан, вокзал, на Сену!» А чи можна уявити Швейцарію, яка оголошує свої італомовні кантони «п»ятою колоною»? І про яку демократію можна говорити в Україні, де в ранг національних героїв підносяться фашистські гауптмани?

З демократією є проблеми і на Заході. Класик сучасної західної соціології Ральф Дарендорф відстоює думку, що демократії в Європі майже немає (виняток- пряма демократія в Швейцарії). І критерієм для такого висновку є можливість народу впливати на прийняття рішень рідною державою. Впливу західноєвропейських народів на прийняття рішень Євросоюзом, на думку Дарендорфа, не існує. Наприклад, не дивлячись на масові страйки і демонстрації французів, їх обранці накинули своїм виборцям ще два роки до пенсійного віку. Подібне трапилось і з греками. Аналогічно з своїми народами вчинили західні демократії, вирішивши послати війська в Іран. Масові протести проти підвищення вартості навчання у вузах в Англії теж нічого не дали.

Автор статті «Демократія – це ми» в газеті «2000» Петров вважає:

«Під демократією прийнято розуміти режим правління, якому властиві багатопартійність,політична і економічна конкуренція, широкі права власності, виборче право, змінність влади шляхом виборів, ідеологічний плюралізм, свобода слова, підприємництва, відкритість і відповідна атмосфера в суспільстві».

Але в цьому визначенні є все, крім головного.

Років два тому в Криму накрили мафіозний з»їзд (по-їхньому «сходняк») кримінальних угруповань СНД. Так от, у братків все відповідало визначенню демократії Петровим. Багатопартійність? Будь ласка! Кланів – казанських, чеченських, солнцевських – повно. Конкуренція? Ще й яка! З контрольним пострілом в голову. Виборче право і змінність через процедуру виборів? Для того й зібрались. Щоб в дусі «плюралізму і свободи слова» у «відповідній атмосфері» «вирішити проблеми, поговорити про бюджет», вибачте, «общак», І обрати чергового пахана-президента.

Справжньої демократії без громадянського суспільства, без сформованої в ньому політичної культури не існує.

І коли ми бачимо вибори з автоматом на грудях в Афганістані, наприклад, вибухи на виборчих дільницях, замахи на членів виборчих комісій, погрози їм, то розуміємо, що їх суспільству ще далеко до елементарної буржуазної демократії.

Зате вона прекрасно працює в Франції, Італії, США. Там ніхто не влаштовує «революцій» тільки тому, що обрали не їхнього кандидата. Ніхто в процесі виборів не блокує палаци президентів і парламенти. Не б»є в пусті залізні бочки перед верховними судами. Не розбиває палатки перед Центрвиборчкомом, щоб допомогти їм «правильно» порахувати голоси. Там це не дозволяє політична культура суспільства.

Безперечно, Україна потребує постійного і найширшого лікбезу з питань народовладдя. Європа навчалась цьому століттями. Англійському Біллю про права 800 років. Стільки ж англійському парламенту. Більш чим 500 років французькому парламентаризму і шведському самоврядуванню.

Видатний український соціолог соціаліст Володимир Винниченко на початку ХХ ст.. писав про «життєву важливість для України подвійної незалежності – національної та соціальної, так як загрози для країни і народу йдуть не тільки від зовнішнього владарювання, але й від панування власних панів».

Неспроможність влади, постійна гризня і протистояння, намагання списати все на попередників і радянський лад тільки поглиблювали кризу.

Криза влади.

Під тиском наростаючої кризи суспільство все частіше висуває перед елітою і владою (включаючи й опозицію) вимогу терміново визначити і обнародувати свою стратегію і тактику, щоб встояти перед зовнішніми і внутрішніми загрозами. Проявити і показати розуміння цих загроз, а також свою відповідальність перед суспільством.

Український парламент себе повністю вичерпав не тільки тому, що він відстійник мільйонерів, але й тому, що втратив всякий зв»язок з суспільством.

Політичний процес в Україні, звичайно, включає в себе не лише блокування опозицією трибуни Верховної Ради, не лише протистояння в парламенті більшості й меншості. Однак те, що Верховна Рада так і не зуміла за 100 днів наладити нормальну роботу, говорить не тільки про парламентську кризу, але й про кризу всієї моделі влади в Україні, про те, що вичерпано елітний олігархічний консенсус, який як-небудь підтримувався в Україні. Цей консенсус пережив навіть оранжевий путч, який путчисти називають помаранчевою революцією. Однак революцією (при здоровому розумі і твердій пам»яті) можна назвати тільки такий процес, в результаті якого відбуваються радикальні зміни в способі життєдіяльності соціуму, а не лише зміни у владі. Нічого подібного в соціумі, на жаль, не відбулося. Відбулась під тиском Заходу передача влади прозахідній опозиції неконституційним способом. Посадити Ющенка (це нещастя) в президентське крісло вдалося виключно в обстановці масового психозу, який вміло нагнітався за допомогою політтехнологій. Приблизно так за допомогою сильного насоса можна надути дірявий плавальний матрац. Але якщо він дірявий, то стухне обов»язково. Що й відбулося з Ющенком.

Зараз ми бачимо швидке руйнування елітного консенсусу.

Основних причин цієї руйнації можна визначити дві: вихід помаранчевих сил в несистемну опозицію, коли не визнаються законними ні президент, ні суд, ні навіть сам парламент. Звучать навіть абсолютно безвідповідальні і безглузді з точки зору мети заклики до страйку народу. До того ж наростаючі фінансові проблеми активізують жорстку конкуренцію фінансово-промислових груп, незалежно від їх політичної орієнтації.

Практичне завдання по темі «Соціологія політики».

Завдання 1. Знайдіть відповідність між поняттям і дефініцією:

Поняття:

1) політична партія;

2)правляча еліта;

3) легітимність;

4) політична влада;

5) виборча система;

6) партійна система;

7) політичний режим.

Дефініції:

1. Сукупність високостатусних груп, що здійснюють плану­вання і владу в суспільстві.

2. Впорядкована взаємодія структур політичної системи, а також сукупність методів досягнення політичних цілей і здійснення влади.

3. Порядок організації і проведення виборів у представницькі заклади чи індивідуального керівного представництва, закріпленого в юридичних нормах, а також попередньою практикою дія­льності державних і громадських організацій.

4. Можливість одного соціального суб'єкта реалізувати свою волю всупереч спротиву інших учасників політичної дії.

5. Об'єднання індивідів на основі спільних інтересів, що пра­гнуть справити вплив на політичні інститути з метою забезпе­чення прийняття найбільш прийнятних для себе рішень.

6. Механізм взаємодії і суперництва партій у боротьбі за вла­ду і її здійснення.

7. Правомочність влади, її підтримка з боку суспільства

Завдання 2. Які з методів, що нижче наведені, відносяться до:

а) легального лобіювання;

б) нелегального лобіювання.

Методи лобіювання:

1) підготовка законопроектів у комітетах і комісіях парла­менту;

2)підкуп посадових осіб;

3)організація кампаній «тиску з місць»;

4)підготовка і розповсюдження результатів наукових (перш за все соціологічних)

досліджень.

5)надання особистих послуг особам, що приймають рішення;

6)фінансування виборчих кампаній;

7) організація особистих зустрічей, переговорів, контактів між зацікавленими особами.

Поиск по сайту: