Тема10. Соціологія освіти

1. Предмет соціології освіти.

2. Соціологічні дослідження проблем освіти.

1. У сучасних умовах бурхливого розвитку науки й техніки серед соціальних інститутів інститут освіти займає одну із провідних позицій. Від якості освіти залежать темпи технологічного, економічного, політичного прогресу, стан культури й духовності в суспільстві та, зрештою, благополуччя суспільства й кожної окремої людини. Особливу роль освіта відіграє в забезпеченні підготовки суб'єктів соціальної дії до вирішення глобальних завдань, які усе гостріше встають перед людством.

Сутність освіти як соціального інституту можна визначити як форму громадського життя, у якій відбувається розвиток здібностей і соціалізація індивідів, передача їм накопичених знань, умінь і навичок з метою збільшення останніх в інтересах удосконалення й гармонізації суспільства. Ще Е. Дюркгейм вбачав основну функцію освіти в передачі цінностей панівної культури. Американський соціолог Н. Смелзер визначає освіту як інституціоналізований (формальний) процес, на основі якого суспільство передає цінності, уміння й знання від однієї людини, групи, співтовариства іншим. Формальна освіта - це школи, технікуми, вузи, курси, інститути підвищення кваліфікації, навчання в яких певною мірою офіційно регулюється суспільством на базі пануючих у ньому культурних стандартів соціально-політичних установок й ідеалів. Неформальна освіта, що відіграє допоміжну, підлеглу роль, пов'язана з неформальним, несистематизованим, стихійним навчанням у ході спілкування з оточуючим соціальним середовищем (наприклад, з однолітками, колегами та ін.) або оволодінням знаннями й цінностями на індивідуальній основі (наприклад, у результаті впливу на особистість засобів масової інформації).

Історія створення соціального інституту освіти пов'язана із утвердженням панівного положення в суспільстві церкви й держави. Церква шляхом розвитку освіти розширювала свій вплив на різні народи. Держава давала освіту представникам панівного класу для зміцнення своєї влади в масах і розвитку природних дарувань юнацтва елітарних кіл суспільства. Достеменно відомо, що вже в V-IV століттях до н.е. у Давній Греції була створена мережа навчальних закладів, що складалися з ряду гімназій, ліцеїв і Академії. Про суспільне значення освіти як соціального інституту на початковому етапі його існування свідчить виречення філософа Філіппа Маланхтона: "правильно надавати освіту юнацтву, говорив він, має трохи більше значення, ніж скорити Трою". Подальший розвиток інституту освіти був пов'язаний з розширенням і поглибленням подолу праці, розвитку станової нерівності й державної системи з метою забезпечення спеціальної підготовки представників привілейованих шарів суспільства. Пересічна маса народу засвоювала тоді необхідні знання й цінності в родині й у процесі виробничого навчання (учні, підмайстри). У ХШ столітті були відкриті релігійні школи й перші університети для захисту інтересів церкви. У них навчалися люди з багатих і вищих станів.

Справжня освітня революція відбувається після Великої Французької революції кінця ХШ століття, коли в передових індустріальних країнах створюється й утверджується особливий соціальний інститут освіти, який перестав бути елітарним і набув масового, демократичного, доступного для багатьох характеру. Розвинені форми освіти формуються в ХIХ столітті, коли виникла масова освітня школа. Справжньою епохою освіти стає ХХ століття. Школа перетворюється в установи освіти, куди залучаються величезні маси людей.

У другій половині ХХ століття під впливом вимог науково-технічної революції й сучасного промислового виробництва різко підвищилася суспільна потреба у кваліфікованих кадрах. У цей період серйозно підвищується культура й змінюється спосіб життя людей, не тільки початкова й неповна середня, але й повна середня освіта стає в багатьох країнах масовою й обов'язковою, різко розширюється системи середньої спеціальної й вищої освіти тощо. Не випадково, що в 60-і роки глибокі культурно-освітні реформи охопили майже всі індустріально розвинені країни світу.

Зростання суспільної значимості освіти переконливо підкреслюється зростанням матеріальних витрат на нього. Так, за двадцять років - з 1960 по 1981 р. - тільки державні витрати на освіту в усьому світі зросли (у поточних цінах) з 51,5 млрд. доларів до 627,6 млрд. доларів. Це склало 5,7% вартості валового національного продукту усіх країн світу в порівнянні з 3,6% в 1960 році.

Соціологія освіти, як галузь соціології, виникла на рубежі ХIХ-ХХ сторіч. Її становлення пов'язане із творчістю Е.Дюркгейма у Франції й Г.Спенсера в Англії. В США напередодні Першої світової війни з'явилися дослідницькі роботи із соціологічних проблем освіти. В 1927 році було створено Американське національне товариство й вийшов у світ спеціальний журнал з соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виділилася в особливу галузь завдяки зусиллям М.Вебера й К.Манхейма. В наслідок цього проблема соціології освіти знаходить розробку в працях Раймона Будона, Толкотта Парсонса, Алена Турена, Пьера Бурд’є та ін.

У колишньому СРСР аж до 60-х р.р. соціологія освіти не виділялася із загальносоціологічної теорії. Багато важливих проблем освіти розроблялися авторами в межах педагогіки (К.Ушинським, А.Луначарським, А.Макаренком, В.Сухомлинським та ін.). У той час були сформульовані основні принципи навчання й виховання молоді; вироблене розуміння мети виховання, всебічного розвитку особистості; проблеми єдності навчання й виховання в їхньому органічному зв'язку з національними й історичними традиціями; провідної ролі педагога та ін. Однак у самостійну галузь соціологія освіти виділяється після 60-х рр. Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології освіти зробили російські й українські соціологи: Ф.Філіппов, Л.Коган, М.Ружевич, Н.Лукашевич, В.Нечаєв, В.Астахова, І.Прокопенко, В.Городяненко, Е.Якуба й ін.

Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний елемент, його взаємодія з іншими інститутами й суспільством у цілому, а також соціокультурні процеси в сфері освіти. Система освіти відповідає за своєчасну й адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Це не єдиний, але вкрай важливий фактор соціалізації особистості.

Основними науково-дослідницькими напрямками соціології освіти є: місце освіти як соціального інститута в системі суспільного відтворення; взаємозв’язок процеса освіти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок системи освіти із соціальною структурою суспільства; соціальні функції освіти й динаміка їхніх змін; соціальний стан і суспільна роль учителів і викладачів; динаміка взаємин між тими, хто навчається, й тими, кого навчають.

В соціології освіти, що вивчає освіту як соціальний інститут, у дослідженні проблем утворення виділяються два діалектично взаємозалежних напрямки: внутрішньо - і зовнішньоінституційний. Перший розглядає соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних й учнівських колективів, соціальну структуру й функціонування установ системи освіти, проблеми планування й управління, взаємини педагогів й учнів, закономірності соціалізації особистості в навчальному процесі, соціальний стан і суспільну роль учителів і викладачів, їхній професійний статус. Другий досліджує соціальні аспекти взаємодії освіти й інших інститутів суспільства - виробництва, науки, культури, політики, - зв'язок освітнього процесу з іншими соціальними процесами, вплив освіти на розвиток суспільних відносин, ефективність трудового й інших видів соціальної діяльності.

Як і загальна соціологія, соціологія освіти має два взаємозалежних рівні - теоретичний та емпіричний. На теоретичному рівні соціологія освіти обґрунтовує закономірності й особливості освіти, дає теоретичне узагальнення конкретно-соціологічних досліджень суспільної думки учнів, педагогів, адміністрації, громадських організацій. Аналізуючи стан і перспективи розвитку освіти, соціологія освіти висуває гіпотези, що вимагають перевірки практикою. Без теоретичних передумов жодне емпіричне дослідження не дасть необхідних результатів, а буде мати випадковий характер у вигляді вибору суджень і фактів. Емпіричні дослідження систематично проводяться в школах, вузах, інших навчальних закладах працівниками соціологічних центрів і служб. Але часто такі дослідження проводяться й безпосередньо адміністрацією навчальних закладів й охоплюють широке коло питань - соціально-політичний і моральний вигляд учнів, педагогів, їхні ціннісні орієнтації, ставлення до навчання, роботи та ін. У деяких вузах соціологи систематично проводять анкетування на тему "викладач очами студента" (Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого, Харківський гуманітарний університет "НУА", Українська інженерно-педагогічна академія тощо). Думки студентів ураховуються, коли у викладача завершується термін перебування на посаді за конкурсом та вирішується питання про продовження його роботи у вузі.

Взаємодія теорії й емпіричних досліджень дає можливість працівникам освіти творчо розвиватися, робити науково обґрунтовані висновки, формулювати рекомендації й впроваджувати їх у практику.

Таким чином, об'єктом соціології освіти є сфера освіти, те соціальне середовище, у якому відбувається процес навчання у формі різноманітних навчальних занять; ситуації, що виникають в ході таких занять; певна система взаємин людей, об'єднаних у різні державні й громадські організації.

Предметом соціології освіти є вивчення освіти, як соціокультурного інститута, його генезису, функціонування, структури сфери освіти, взаємодії цієї сфери з іншими суспільними інститутами й сферами життя людини.

2. Освіта - це процес і результат систематизації знань, умінь і навичок, необхідна умова підготовки людини до життя й праці. Основний шлях отримання освіти - навчання у навчальних закладах, де вона тісно пов'язана з вихованням.

Сутність системи освіти як соціального інститута полягає в її соціальних функціях, які в різних країнах й у різні історичні періоди проявляються неоднаково. Соціальні функції освіти - це та роль, що освіта як соціальний інститут виконує для реалізації потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають розвиток і потреби суспільства, сформульована державою соціальна мета й принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає можливість виявити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномена.

З огляду на те, що саме поняття "освіта" охоплює багато сфер життєдіяльності, у вітчизняній і закордонній літературі наводять багато різних функцій освіти. Так, М.П.Лукашевич та М.В.Туленков, характеризуючи напрямки діяльності системи освіти, виділяють три найважливіші функції. Перша з них – загальне й професійне навчання молоді, здійснення підготовки фахівців, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил суспільства. Друга – формування й розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних шарів до інших. Третя соціальна функція освіти – потужний вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Система освіти виконує надзвичайно важливу роль передачі культури суспільства від одного покоління до іншого. Більше того, школа допомагає молодим людям набути навичок, необхідних для життя в суспільстві й, як зазначають американські соціологи, вчить дітей різноманітним соціальним ролям, які грають у суспільстві дорослі. (Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс. - К., "Каравела". - 2004. - С. 381). Часто функції соціології освіти розділяють на соціально-економічні, соціально-політичні, культуротворчі.

Найбільш важливими функціями освіти є: функція виховання й освіти; функція професіоналізму; функція соціальної мобільності; функція підготовки кадрів для всіх сфер громадського життя та ін.

Виховання й освіта – процес формування людської особистості з розвиненою соціально-політичною свідомістю. Науковий зміст освіти є базою процесу формування людської особистості. Але одного викладання учням комплексу певних наук (навчальних програм) ще недостатньо, щоб сформувалася повноцінна людська особистість. Необхідне формування насамперед людських відносин. Виховання й освіта передбачають цілеспрямоване ідейне виховання людських почуттів. Можна стати високоосвіченим індивідом, але не бути повноцінною особистістю. Якщо людина не має загальних поглядів на життя, не почуває сенсу життя, то вона неминуче виявляється соціально обмеженою.

За допомогою цілеспрямованої діяльності у покоління, що підростає, формуються певні соціальні риси світогляду, розуміння норм поведінки, які діють у суспільстві, ціннісних орієнтацій; учнівська молодь готується до виконання певних соціальних обов'язків. За допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від покоління до покоління. Виховання молоді в дусі визнання існуючих у суспільстві цінностей й ідеалів сприяє підтримці чинного соціального ладу. Але виховання й освіта сприяють й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей.

Функція професіоналізації пов'язана, насамперед, з підготовкою до трудової діяльності нового покоління фахівців, представників різних професій. За допомогою цієї функції освіта забезпечує відтворення професійних кадрів для всіх сфер суспільного життя, що спричиняється професійну спрямованість практично всіх рівнів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різний час й у різних країнах здійснювалася неоднаково. У період становлення головною метою функціонування системи освіти була підготовка професіоналів у вузьких галузях знань. Відповідно школи й зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Але в ХХ столітті становище істотно змінилося. З одного боку, розвиток науки, техніки, виробництва виявили необхідність підготовки людини для вузькоспеціалізованої функції, вузької спеціалізації. Але, з іншого боку, стало очевидним, що й науці, і виробництву потрібні не тільки професіонали у певній сфері діяльності, але й широко освічені люди. Таким чином, тільки діалектичний зв'язок вузької, професійної й загальної, універсальної освіти створює надійну базу для реалізації вимог практичної діяльності. Для того, щоб сформувався сучасний фахівець, необхідні не тільки досконалі знання зі спеціальності (вузька спеціалізація), але й універсальні знання історії країни, держави, де працює фахівець, знання процесів, які відбуваються в галузі культури, духовного життя, політики, суспільства.

Функція селекції (відбору). Освіта має можливості селекції, відбору людей, схильних до певних форм професійної або соціальної підготовки, або цілеспрямовано служить формуванню такої схильності. Система освіти веде відбір, селекцію свого контингенту учнів. У минулому навіть первісні форми освіти були недоступні, або малодоступні цілим верствам суспільства. Але й для сучасних людей багато видів освіти є недосяжними. По-перше, не кожен учень може опановувати значну масу знань. Тим більше, що сучасне матеріальне виробництво, наука, техніка розвивається настільки швидко, що людині часто доводиться змінювати протягом індивідуального життя кілька разів трудову функцію у процесі відповідної перекваліфікації. По-друге, відбір при прийомі до навчальних закладів створює не завжди рівні можливості для різних соціальних груп. Особливо це характерно для вищої освіти, нерівний доступ до якої зберігається практично у всіх сучасних країнах. Навіть у США матеріальний і соціальний стан батьків відбивається на складі молоді, що навчається. З родин, які мають прибуток менше 10 тис. доларів на рік, у вузи вступають 15% дітей, а з родин, які мають прибуток понад 50 тис. доларів - 53% дітей. Крім того, продовжує діяти політика протекціонізму на різних рівнях; зберігаються звичайні й елітарні навчальні заклади, державні й приватні тощо. Не випадково роль освіти в збереженні (або усуненні) соціальної нерівності в наш час входить до складу програмних положень політичних партій, рухів, а нерідко становить собою і важливий напрямок політики держави.

3. Соціологи в сфері освіти, визначаючи предмет своїх досліджень, як правило, виділяють два рівні: макро- і мікросоціологічний. На макросоціологічному рівні основна увага приділяється місцю освіти в системі суспільних відносин, вивченню сутності зв'язку освіти з іншими соціальними інститутами суспільства. На мікросоціологічному рівні особлива увага приділяється практичним проблемам навчальних закладів - суб'єктам і соціальним механізмам діяльності в галузі освіти. Якщо на перших етапах становлення соціології освіти дослідження в сфері освіти мали переважно абстрактний характер, то у 90-і рр. ХХ ст. переважає прагматичний підхід.

Із середини 50-х до 80-х років ХХ ст. на міжнародних соціологічних конгресах із проблем освіти більшість доповідей була присвячена аналізу взаємодії освіти та соціальної структури суспільства. Освіта розглядалася як один з найважливіших факторів соціального розвитку й пов'язувалася з концепцією "постіндустріального суспільства". У західній соціології широко поширена думка, висловлена відомим американським соціологом Д. Беллом, автором теорії "постіндустріального суспільства", про те, що рівень одержаної освіти є вирішальною умовою поліпшення соціального стану. З 80-х років ХХ ст. все більша увага приділяється проблемі безперервної освіти, різним формам викладання й підвищення кваліфікації працівників, становищу випускників на ринку праці, взаємодії університетської освіти з загальноосвітньою, націленими на із соціалізації особистості взагалі.

Однією з важливих проблем, що досліджується соціологією освіти, є взаємозв'язок, взаємозалежність інститута освіти й суспільства. Інститути освіти залежать від рівня розвитку суспільства, його соціально-економічної й політичної спрямованості, від політики держави у сфері освіти. У всі часи панівні державні еліти прагнули готовити віддану їм молодь, особливо кадри фахівців для апарата державної влади та виробництва. Природно, що кожен державний лад висуває до системи освіти свої вимоги. Особливо це проявляється в період трансформації суспільства. Такі вимоги виражаються в певній політичній й ідеологічній спрямованості навчальних закладів, що відбивається в навчальних програмах і підручниках, у доборі управлінських і педагогічних кадрів, здатних на практиці реалізувати державну політику. Держава не менш зацікавлена й у тому, щоб вся система освіти виховувала законослухняних громадян, здатних розуміти і поважати норми права та інститути цивільного суспільства.

В умовах швидкого розвитку науки, техніки і технології освіта має поєднувати високий рівень функціональної грамотності з не меншою грамотністю в користуванні інфраструктурою комунікативних, інформаційних систем. Відсутність функціональної грамотності (знань правил безпеки при користуванні електричними, правил руху, користування інформаційними системами, правил гігієни тощо) у сучасної людини тягне за собою ризик для здоров'я, небезпеку для оточуючих, може стати причиною катастроф. Разом з тим, визнаючи визначальну залежність системи освіти від існуючого державного устрою, варто враховувати і її відносну самостійність. Як правило, існує спадковість, наступність у розвитку системи освіти. Кожна нова система бере від попередньої все корисне і значиме, що служить новим суспільним відносинам. Та й наукові знання мають загальнолюдський, а не класово-політичний характер і використовуються будь-якими системами суспільних відносин.

ХХ століття зайняло особливе місце в розвитку сфери освіти, коли були вирішені проблеми зближення науки з виробництвом, відбулося різке зростання числа тих, хто навчається й загального рівня освіти населення планети. В багатьох країнах швидко поширювалися природні й технічні знання, піднімалися проблеми гуманізації й гуманітаризації освіти, розроблялися нові методики викладання. Змінилися цілі системи освіти, вони наблизилися до практичних потреб соціально-економічного й культурного розвитку. У постсоціалістичних країнах школа, і особливо вища школа, перетворилася в повноправний суб'єкт ринкових відносин, що стало стимулом для трансформації її структури та зміни соціальних функцій.

Особливого значення набула гуманістична функція освіти, яка спрямована на розвиток особистості, підвищення рівня її культури, формування системи якостей. Мова йде про гуманітаризацію освіти, тобто формування не тільки високого професіоналізму в певній вузькій сфері діяльності, але й формування системи якостей, що дають можливість особистості виконувати функції носія культури, духовності, творчо настроєного активного суб'єкта соціальних відносин. Особливе місце серед цих якостей посідає інтелігентність, що символізує найвищий рівень соціальності. Інтелігентність передбачає насамперед розуміння інтересів інших осіб, співтовариств, перевагу загальнолюдських цінностей.

Чимало соціологічних досліджень проводяться із проблем соціального контролю й соціальної мобільності. Як ми вже зазначали, освіта як соціальний інститут є одним з основних каналів соціальної мобільності, що відіграє важливу роль у соціальній диференціації членів суспільства, розподілі їх як за соціальними шарами, так й усередині цих шарів. Цю функцію освіта здійснювала на різних етапах розвитку суспільства. Проте з другої половини ХХ століття освіта стала основним механізмом соціального відбору й розподілу індивідів за соціальними шарами, групами. На систему освіти стали покладати функції соціального контролю за процесами інтелектуального, морального, фізичного розвитку молодого покоління. А на систему професійної освіти, крім того, ще й функції контролю за розподілом покоління, що вступає в самостійне трудове життя, за різними елементами соціальної структури суспільства: класами, соціальними групами, шарами, виробничими колективами.

В умовах переходу суспільства до ринкових відносин змінюється й роль освіти як фактору соціальної диференціації й соціальної мобільності. Слабшає значення функції, що диференціює, і вона вже не відіграє колишньої ролі як канал соціальних переміщень. Сама система освіти втрачає колишню масовість і доступність., тому що з'являються елітарні (платні) навчальні заклади, навчання в яких за вартістю недоступно не тільки малозабезпечених родин, але й для представників "середнього класу".

Із появою системи платної освіти у більшості держав СНД звужується соціальна база формування студентського контингенту, що, у свою чергу, негативно позначається на механізмі відбору абітурієнтів, якості підготовки фахівців. Соціальна орієнтація на одержання вищої освіти починає превалювати над професійною. Соціологічні дослідження, проведені в західних країнах, показують, що у складі студентського контингенту (особливо в найбільш престижних вузах) непропорційно великий відсоток становлять вихідці з привілейованих верств населення. Не зважаючи на те, що плата за навчання у вищій школі не стягується з метою одержання доходу, у деяких приватних університетах, особливо в США, вона дуже велика, доходить до 25 тис. доларів на рік і виявляється непосильною навіть для середнього класу. У результаті значення освіти як каналу соціальних переміщень зменшується. Розглянуті тенденції вступають у протиріччя з тими соціально-економічними й політичними завданнями, які повинні вирішуватися державою.

Проте принцип доступності набуває поширення. У ряді держав (США, Франція, Італія та ін.) багато вузів (включаючи ряд університетів) зараховують без іспитів всіх абітурієнтів, що мають свідоцтво про успішне закінчення середньої школи; число вакансій на перших курсах не лімітується.

Істотно змінилися цілі й завдання вищої школи в сучасних демократичних державах: вона тепер формує не тільки майбутню еліту, але й численні верстви працівників розумової праці у різних сферах економіки, культури, управління. Поряд зі збереженням певного числа елітарних вузів, розширюється мережа різноманітних навчальних закладів, які виявляють тенденцію до того, щоб стати масовими.

Соціологія освіти вивчає суб'єкти процесу освіти: соціальні групи учнів, викладачів, наукових співробітників, керівників, навчально-допоміжного персоналу. Вони відрізняються одне від одного своїми інтересами, цінностями, особливостями поведінки. Вивчивши ставлення різних соціальних груп вищої школи до інноваційних процесів, соціологи переконалися у тому, що тут наявні розходження, часом досить істотні. Так, найбільш сприйнятливими до радикальних змін в освіті виявилися молоді викладачі й група керівників нижчого рівня (завідувачі кафедр, лабораторій). Кожен п'ятий викладач цієї групи вважав, що система освіти вимагає кардинальний змін. Радикалізм цієї групи пов'язаний з особистим інтересом, саме ця група може стати соціальною опорою освітньої реформи. Вузівська адміністрація середнього й вищого рівня та викладачі середнього віку настроєні менш радикально. Найбільш болісно реагували на уразливість демократії молоді викладачі, аспіранти. (Див. Е.А. Подольская, О.А. Филиппова и др. Социология. – Харьков. – 2004. – С. 145)

Важливе місце в соціологічних дослідженнях утворення посідають проблеми визначення критеріїв та показників ефективності підготовки фахівців. Таким критерієм є кінцевий результат діяльності вузу - соціальна зрілість випускника відповідно до цілей, завдань фаху та суспільства в цілому.

Однією із центральних проблем у дослідженнях сучасної соціології освіти є проблема кризи освіти, розмах якої набуває глобального характеру. Ще у 60-70-і рр. ХХ ст. почався спад загальноосвітньої підготовки молоді й зростання масової функціональної безграмотності. Збільшується кількість дітей, які взагалі не відвідували школу, поглиблюється розрив у рівні освіти між розвиненими й відсталими країнами, відбувається виключення з навчальних програм гуманітарних дисциплін тощо. Все це зумовило активний пошук шляхів виходу із кризи, серед яких важлива роль відводиться підготовленим національним і міжнародним проектам. У багатьох країнах були розроблені моделі освіти на ХХ сторіччя (Росія, ФРН, Японія, Франція та ін.). Відповідний документ був розроблений й в Україні - "Україна ХХ сторіччя. Державна національна програма "Освіта".

Які ж основні проблеми освіти на сучасному етапі перебувають у центрі уваги соціології освіти? Очевидно, вони пов'язані з провідними тенденціями реформування освіти, що вже мають місце у провідних країнах Заходу. Серед найважливіших тенденцій, які було виявлено у процесі реформування освіти вже до кінця 90-х р.р. ХХ в., і стосувалися всіх рівнів освіти, провідні харківські соціологи визначили такі. (Див. Курс лекций по социологии образования. Под общ. ред. В.И. Астаховой. Харьков. Изд-во НУА. – 2003. – С. 371-381).

Розширення системи дошкільного виховання. Науково доведено, що організоване виховання дітей у віці від 3 до 6 років - необхідна умова їхнього подальшого всебічного розвитку, оскільки в цьому віці діти найбільш сприйнятливі до різних форм навчально-виховного впливу. Проблема в тому, що в ряді країн дошкільним вихованням охоплені далеко не всі діти дошкільного віку.

Загальна доступність середньої освіти. Впровадження цього принципу означає: по-перше, охоплення всіх випускників шкіл загальною освітою, по-друге, забезпечення атестата зрілості й права вступу до вищих навчальних закладів.

Існування системи професійної освіти, що базується на середній школі. На ринку праці зростає потреба у фахівцях з високим рівнем кваліфікації, з одного боку, і бажання забезпечити умови для продовження освіти для тих випускників шкіл, які не витримують конкурсу до вищих навчальних закладів, з іншого боку. Із цих причин широке поширення одержали різноманітні форми післяшкільної освіти: професійні училища, спеціальні професійні школи й коледжі, технікуми, різноманітні курси.

Розширення доступності вищої освіти й системи освіти дорослих – найважливіша тенденція, що заздалегідь визначила ознаки вищої школи теперішнього періоду. Мова йде про задоволення потреб в галузі вищої освіти значної частини населення. Досягненню цієї мети можуть сприяти відкриті університети, організовані при вузах у співробітництві з засобами масової інформації, у яких (як це робиться в британському або японському університетах) люди здобувають знання з метою розширення загального й професійного світогляду, а також заочна вища освіти для дорослих, розширення системи післядипломної освіти тощо.

Соціальний розвиток університетської автономії. Автономія університетів є формою розподілу праці між університетськими підрозділами, університетом як цілісною організацією і державною владою. У західних країнах автономія університетів визнана найважливішою умовою вдосконалення методів і змісту навчання, наукових досліджень і педагогічних новацій. Автономний університет розглядається як необхідна складова соціального балансу, як інститут, здатний стати противагою й способом контролю уряду.

Зв'язок школи з найближчим територіальним середовищем. Виникає потреба більш широкого залучення до навчального й виховного процесу батьків, членів місцевих громад, релігійних конфесій, представників місцевої адміністрації й громадських організацій. Ця тенденція надає можливість для існування так званої відкритої школи (у тому числі й вищої) і у перспективі може зіграти провідну роль в організації системи освіти.

Таким чином, освіта посідає одне з важливих місць у системі соціальних інститутів суспільства, сучасної цивілізації. Від якості й рівня освіти в наш час значною мірою залежить стан культури й духовності суспільства, темпи науково-технічного, економічного, політичного розвитку всього суспільного життя.

Запитання для повторення

1. Що є об'єктом і предметом соціології освіти?

2. Яку роль відіграє освіта в житті суспільства?

3. Які причини зростання ролі освіти на сучасному етапі?

4. Які основні функції освіти?

5. Які найважливіші проблеми досліджуються соціологією освіти?

6. Схарактеризуйте стан освіти в Україні.

Тема 11. Соціальне управління

1. Розвиток науки управління, управління, як елемент суспільної системи.

2. Управління в соціальній організації.

3. Людські ресурси як об'єкт управління.

1. Досвід людської діяльності в галузі управління накопичувався тисячоліттями. Ряд трактатів, що дійшли до нас із Давнього Єгипту, Давнього Китаю, Дворіччя, Давньої Греції і Давнього Рима свідчать про величезну увагу, яка приділялась управлінню в цих суспільствах. Підхід до управління (особливо управління в організаціях) як до науки пов'язують з ім'ям Ф.У.Тейлора («Принципи наукового управління» 1911 p.), що застосував до управління організацією науковий підхід. У його основу були покладені три принципи: «координація», «інтеграція», «контроль». Він вказував, що необхідно застосовувати науковий підхід до кожного елемента діяльності будь-якого члена організації або суспільства в цілому, науково забезпечувати добір і навчання кадрів, посилювати взаємодію між керівниками і працівниками, що має виявлятися, насамперед, у справедливій винагороді за працю.

Ідеї Ф. Тейлора були продовжені та розвинені в «науці адміністрування» французького дослідника А. Файоля, який вказував, що в основі діяльності людей і соціальних структур лежить принцип ієрархії, який не тільки закріплює відносини в організації, але і забезпечує їхню максимальну прозорість. Це означає, що права і відповідальність повинні розподілятися згори униз від вищого керуючого до нижчого, а потім до виконавця. Представники школи наукового управління увесь управлінський процес розглядали як ієрархію посад і підрозділів, кожному з яких відповідають строго визначені права, обов'язки, повноваження у відповідності зі статусом. При цьому, однак, майже не враховувались особистість індивіда з його психологічними особливостями. Продовжуючи розробку проблем наукового управління, німецький соціолог М. Вебер дав соціологічне обґрунтування раціональної моделі управління Тейлора. Найважливішою його ідеєю стала концепція соціальної дії. Відповідно до неї основу соціального порядку в суспільстві складають тільки соціально орієнтовані і раціональні дії, а отже, задачею членів колективу слід вважати розуміння ними власних цілей і послідовної оптимізації власної діяльності. Ідеальна соціальна організація характеризується гранично раціональною технологією, комунікаціями і керованістю. Найбільш ефективна, на думку М. Вебера, система управління - бюрократична.

Трохи пізніше виникає «теорія людських відносин». Її розробляв цілий ряд вчених, які започаткували розгляд організації як соціального організму. Основна увага у цій концепції приділяється ідеї про те, що соціальна організація - це не механізм і не біологічний організм, тому не можна ігнорувати відносини між людьми, що виникають у ході виробництва, їхнє спілкування між собою. Так, у концепції 3. Мейо, У. Мура, Ф. Роткисберга доводилося, що підвищення продуктивності праці залежить від морального задоволення працівників від своєї роботи, а отже задача управління - забезпечити це задоволення. Вони відкидали необхідність застосування жорсткого контролю і приділяли головну увагу неформальним відносинам у суспільстві, психологічному фактору. Проте досвід реального управління показав, що без контролю не обійтися. У. Френч та Д. Белл у своїй концепції "айсберга" вказували на величезну роль неформальних відносин в організаціях, ще складають головну «підводну» частину айсберга-колективу. Такий підхід значною мірою розширив можливість управління людськими ресурсами в організації, дозволив виробити збалансований підхід до співвідношення формальних і неформальних організаційних структур і способів взаємодії між ними.

Підхід до управління як складної системі людських і економічних взаємовідносин був закладений у концепціях Г.Спенсера, Л. фон Берталанфі. Згідно з теорією, розробленою ними, суспільство - це єдине ціле, що має яскраво виражені кордони і відносно незалежні складові, пов'язані між собою так, що зміна розташування або становища однієї частини неминуче призводить до зміни стану інших частин. При загальносистемному підході немає принципової різниці між біологічними організмами, технічною, особистою, інформаційною або організаційною системами. У другій половині XX ст. широко розповсюджується «ситуаційний підхід» П. Друкера, А.Чандлера, що наполягали на максимальному використанні конкретного досвіду управління, при цьому зазначаючи, що в кожному окремому випадку управлінські рішення можуть змінюватися. При цьому організаційні структури, що існують, коректуються на підставі емпіричних досліджень у залежності від галузі діяльності, географічного положення, ринку тощо.

На сучасному етапі паралельно розвиваються декілька галузей науки управління. Серед них соціологія управління, кадровий менеджмент, теорія організації соціального управління та ін. Соціологія управління - це спеціальна соціологічна теорія, що досліджує процеси управління в різних типах соціальних систем, і яка вивчає цілі управління та їх відповідність цілям і бажанням об’єктів управління, аналіз наслідків управлінських рішень. В полі зору цієї науки закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури, процеси і відносини, які мають місце в суспільстві, вивчення і вдосконалення соціальних механізмів систематичного впливу суб’єкта управління на об’єкт.

Для того щоб зрозуміти, що саме вивчає соціологія управління слід, насамперед, зупинитись на конкретизації понять «управління» та «соціальне управління». Управління являє собою найважливіший елемент людського суспільства, оскільки багато в чому є сполучною, організаційною ланкою в соціальних процесах, за допомогою якої людина впливає на соціально-політичні, техніко-економічні і соціально-культурні процеси для досягнення певних цілей. Наукове визначення категорії «управління» - це свідома, цілеспрямована діяльність з забезпечення оптимального функціонування і розвитку окремих соціальних систем і організацій. Управління як вплив на діяльність людей, об'єднаних у соціальні групи з їхніми різноманітними інтересами називають управлінням людьми або «соціальним управлінням».

Соціальне управління, на відміну від інших видів управління, здійснюється в системі людських відносин і являє собою вплив на суспільство (як у цілому, так і на окремі прошарки, групи, колективи й індивідуумів) із метою його упорядкування, збереження або зміни якісних і кількісних характеристик, специфіки, удосконалення і розвитку. Соціальне управління здійснюється шляхом впливу на умови життя людей, мотивацію їх інтересів, їх ціннісні орієнтації. Саме тут управління одержує характер певного роду діяльності, а вирішальним для соціальних систем управління є не технічний, а людський чинник. Звідси витікає принципово важливий висновок: знання людей, їхніх ціннісних орієнтирів, моральних принципів, норм поведінки в сфері праці, дозвілля, споживання, життєвих планів; рівня знань та інформованості, характера трудових і соціальних навичок, установок і уявлень щодо особистозначущих елементів життя - неодмінна умова успіху діяльності в системі соціального управління. Соціальне управління, таким чином, передбачає не просто керівництво певними сторонами життєдіяльності суспільства, а охоплює увесь процес його розвитку як соціального організму.

Управління так чи інакше пронизує всі сфери життя суспільства. До головних його видів належать: управління в технічних системах, соціальне управління, управління в біологічних системах. Соціальне управління у свою чергу поділяється на суспільне управління, державне управління і управління в приватному секторі. Ці типи управління мають безліч різновидів. Відповідно до основних галузей суспільного життя розрізняють головні види соціального управління:

- соціально-політичний менеджмент (адміністративно-державне управління);

-соціально-економічний менеджмент (управління матеріальним виробництвом);

- соціально-культурний менеджмент (управління духовним виробництвом).

За своїм значенням і цілями управління може бути стратегічним, тактичним і поточним.

Стратегічне здійснюється на верхньому рівні управління і припускає визначення відповідно до політики держави в певній сфері діяльності або стратегічних цілей діяльності неурядової організації, формування генерального курсу цієї діяльності.

Тактичне підпорядковано досягненню цілей, що випливають із цілей стратегічного управління, реалізується на рівні керівництва підрозділами центрального апарату управління і його місцевих органів, включає визначення засобів, прийомів і послідовності вирішення задач, спрямованих на досягнення цих цілей, з урахуванням специфіки обстановки, що складається.

Поточне існує у сфері практичної реалізації стратегії і тактики управління діяльністю організації і підрозділів у повсякденній роботі, при проведенні конкретних заходів. Воно реалізується, головним чином, на низовому рівні системи управління.

Суб'єктами соціального управління виступають держава, соціальні організації та окремі особи.

Система управління включає три головних компоненти: механізм управління, структуру управління і процес управління. Механізм управління передбачає загальні принципи, функції, цілі та методи. Загальні принципи управління - це принципи, притаманні усім компонентам у системі управління, на всіх етапах її розвитку. Функції управління - це відносно самостійні спеціалізовані ділянки, що виділилися в управлінні у процесі його спеціалізації. Метод - це засіб досягнення цілей управління.

Структура управління - це загальна структура управління, конкретні системи органів управління, кадри управління і технічні засоби. Структура управління формується на основі ієрархії базових адміністративних організацій і підрозділів. Система органів управління охоплює органи управління загальної компетенції, міжгалузеві, галузеві та територіальні органи управління.

Процес управління - це організація і реалізація прийнятих рішень, технологія управління, організація діяльності працівників управління.

Метод управління у найзагальнішому вигляді - це спосіб здійснення управлінського впливу суб'єктом управління на керований об'єкт для досягнення поставленої цілі та задач, що випливають із неї.

Метод переконання служить для того, щоб схилити або спонукати об'єкт управління до поведінки і дій, бажаних для суб'єкта управління. Схилення полягає в тому, що суб'єкт управління за допомогою різного роду аргументів і фактів переконує виконавця в доцільності виконання завдання і схиляє його діяти саме у такий спосіб, який пропонується суб'єктом. Головна форма реалізації -рекомендація, тобто керуючий вплив, що апелює до свідомості виконавця, його моральної відповідальності та виконавчої дисципліни, досвіду і кваліфікації. Метод спонукання несе величезний мотиваційний заряд, тому що припускає спонукання виконавця до дій не стільки з інтересів суб'єкта управління, скільки з власних потреб виконавця. Формами реалізації можуть бути порада і прохання. Якщо ж підлеглий, що зобов'язаний виконати прохання-розпорядження, не спроможний правильно сприймати його владну природу, керівник може і має використовувати більш категоричні форми реалізації методів розпорядницького впливу.

Метод особистого прикладу спирається на властиві людям прагнення до імітації, навіть якщо вони самі цього не усвідомлюють. Особливо яскраво виявляється бажання наслідувати авторитети. Якщо керівник є авторитетом для підлеглих, то, навіть незалежно від його бажання, поведінка і дії керівника стають еталоном для співробітників.

Метод інформування припускає цілеспрямований керуючий вплив
суб'єкта управління на об'єкт управління з метою одержання бажаного результату шляхом відбору, опрацювання і поширення інформації, необхідної останньому для кращої орієнтації в ситуації і вибору оптимального варіанту дій для досягнення результату.

Метод примусу припускає одержання необхідного результату управління шляхом керуючого впливу на виконавця з використанням владних повноважень суб'єкта, що змусить виконавця учинити певні дії, виконати поставлене завдання навіть усупереч його волі і бажанню. В управлінні найчастіше використовуються такі його види, як осуд, навіювання і покарання.

Процес управління знаходить своє вираження в реалізації визначених управлінських функцій. Функції управління - це відносно відокремлені напрямки управлінської діяльності, що дозволяють здійснювати необхідні управлінські впливи з метою досягнення конкретного або загального результату. Виконувані у певній послідовності, вони складають так званий управлінський цикл, що включає в себе декілька етапів, які, у свою чергу, підрозділяються на стадії, що об'єднують відносно самостійні і водночас взаємозалежні операції по реалізації тієї чи іншої функції. Функції управління достатньо різноманітні. Серед головних можна умовно виділити такі: оцінка ситуації, вироблення й ухвалення рішення, планування, організація виконання планів, контроль і перевірка виконання, оцінка діяльності. Кожний етап управлінського циклу має свої функціональні принципи, свої прийоми, методи і форми реалізації, що й обумовлює специфіку організаторської діяльності на кожному з цих етапів.

Ефективність управління багато в чому визначається ступенем контролю, який здійснює керуюча підсистема стосовно керованого, і той ступінь автономії, що керована підсистема зберегла відносно керуючої. Головним критерієм виміру керованості є здійснюваність управлінських рішень. Те, наскільки вони здійснювані, у свою чергу залежить від докладності розробки рішення, тобто процесу аналітичної (розумової) діяльності суб'єкта управління по визначенню мети (завдань) майбутньої діяльності й можливих способів дій керованого об'єкта для досягнення такої цілі (або вирішення поставленої задачі). Існують головні принципи вироблення управлінських рішень: законність - узгодження прийнятих рішень з законами та іншими нормативними актами; відповідність - необхідність забезпечення у межах законності адекватності прийнятих рішень цілям діяльності організації й у цілому держави (співтовариства); об'єктивність - об'єктивна необхідність ухвалення рішення, цілеспрямованість, своєчасність, оптимальність, конкретність, реальність, гнучкість, відповідність форми рішення його змісту - необхідність фіксації прийнятого рішення у формі, визначеної для даного виду рішень відповідними нормативними актами; наукова обґрунтованість. Рішення може прийматися на основі оцінки ситуації в цілому, або окремих її елементів, але частіше необхідність рішення обумовлюється виникненням конкретної управлінської ситуації. Саме тому головним методом ухвалення рішення в управлінні є ситуаційний аналіз. Суть його полягає в застосуванні системного підходу до аналізу конкретної управлінської ситуації і визначення на цій основі методів її вирішення.

Управлінська ситуація - факт, подія в сукупності зовнішніх причинно-наслідкових зв'язків, які потребують прийняття відповідного рішення. У залежності від умов і ступеня напруженості виділяють: проблемну ситуацію, ситуацію непевності, ситуацію ризику, конфліктну ситуацію, екстремальну і кризову.

Своєчасне виявлення і правильна оцінка такого роду ситуацій - важлива умова прийняття адекватних рішень, ефективності управлінської діяльності.

У якості середовища управління, як бачимо, розглядається в основному організація, що включає в себе соціальні групи, статуси, норми, відносини лідерства, згуртованості, конфліктності та ін. Подібний підхід до організації багато в чому визначений тим, що вона є одним із найбільш розвинених різновидів соціальних систем, у якому елементами є люди і відносини, що виникають між ними, а рисами що утворюють систему, виступають ціль, управління і взаємодія. Більшість організацій належать до соціотехнічних систем.

2. Соціотехнічні системи є одним з різновидів соціальних систем. Вони характеризуються тим, що до них разом із людиною входять і елементи неживої природи (техніка, матеріали). Їх умовно поділяють на два типи:

- підприємства, зайняті виробництвом і розподілом матеріальних цінностей та послуг;

- установи, що функціонують у сфері розумової праці.

До першого типу належать організації виробничі, торгові, з обслуговування, до другого - освітні, лікувальні, культурні, управлінські, наукові, проектні.

Всі соціотехнічні системи зіштовхуються з проблемою «особистість - суспільство». З цієї точки зору їх можна поділити на два типи: - такі, що зайняті задоволенням людських потреб (виробляють предмети матеріального і духовного вжитку)

- такі, що зайняті в сфері суспільної інтеграції. До останніх належать організації, що здійснюють соціальний контроль і соціальне управління. Крім того, можна виділити і проміжну групу організацій, що займаються соціалізацією індивідів і внаслідок цього працюють і на кожного індивіда, і на ціле суспільство. До них належать виховні, освітні, лікувальні заклади. Тобто, організації є учасниками суспільних відносин. З цього погляду організації можуть контактувати як з іншими організаціями (міжорганізаційні відносини), так і з масовим споживачем (населенням). У цьому випадку вони стають суб'єктами організаційно-масових відносин.

Організаційно-масові відносини - найважливіша форма суспільної взаємодії. Організації, що функціонують в середовищі цих відносин, є джерелами актуальної соціальної інформації. Складність і важливість цих відносин настільки значна, що для їхнього вивчення необхідна надалі більш докладна характеристика. Зокрема, серед них треба виділити хоча б ще дві групи відносин:

- ті, що здійснюються поза організацією (аудиторією);

- ті що здійснюються усередині організації (клієнтурні).

Ці групи відносин різняться ступенем інтенсивності й зворотного впливу. Крім того, у межах кожної групи, у свою чергу, існують розходження в контактах, що виникають індивідуалізовано або спільно. Прикладами індивідуалізованих контактів можуть бути контакти індивідів зі «Швидкою допомогою», міліцією та ін., до клієнтурних - з організаціями побутового обслуговування, торговими закладами та ін. Спільно ж формуються контакти, наприклад, із ЗМІ, громадським транспортом, кінотеатрами, навчальними закладами, спортивними організаціями тощо.

Реалізація функцій соціальних організацій потребує координації, управління взаємодією індивідів, груп, різноманітних горизонтальних структур. При цьому важливим аспектом їхньої взаємодії є соціальні відносини, однією з форм яких виступають владні відносини. Будь-яка спільна діяльність потребує організації, розробки найбільш раціональних і прийнятних шляхів досягнення мети. Суспільний характер праці вимагає узгодженості, координації регулювання індивідуальних трудових зусиль. Цю функцію щодо упорядкування управління суспільними процесами здійснює інститут лідерства. Він керує міжособистісними відносинами, об'єднує і координує індивідуальні зусилля. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективна діяльність. Але його конкретні форми й зміст визначаються рядом чинників: конкретною ситуацією, соціальним станом лідера і рядових, їхніми психологічними особливостями та ін. Оскільки в будь-якій організації створюються формальні і неформальні відносини, доцільно говорити про два типи лідерів - формального і неформального. Формальний лідер у літературі та реальній практиці називається керівником. Його роль заздалегідь визначена в структурі соціальної організації, визначене коло функцій тієї особи, що виконує дану роль. Він призначається ззовні керівництвом, що стоїть вище, і одержує відповідні владні повноваження. У неформальних відносинах рано чи пізно так само виділяється неформальний керівник, якого зазвичай називають лідером. Він висувається з числа оточуючих рівних або близьких йому за статусом. Якщо до когось в колективі він застосовує санкції, вони теж будуть неформальними, оскільки право на їхнє застосування ніде не зафіксовано. Феномен керівництва - це соціальний феномен, а феномен лідерства - психологічний. Тому що лідер завжди визнаний колективом (інакше він не лідер), а керівник може бути призначений на свою посаду не залежно від думки колективу. Водночас між цими феноменами багато спільного: обидва вони є засобами координації, упорядкування відносин усередині організації, засобами управління ними; обидва реалізують процеси соціального впливу в колективі; обом властива певна субординація відносин. Це призводить до того, що лідерство часто переходить у керівництво, а керівник стає лідером, що підвищує ефективність керівництва і управління в цілому.

Ефективність керівництва значною мірою залежить від його стилю. Під стилем керівництва розуміються особливості взаємодії керівника з колективом, що виявляються стабільно, які формуються під впливом як об'єктивних і суб'єктивних умов управління, так і індивідуально-психологічних особливостей керівника. У сучасній соціології існують різноманітні класифікації стилів керівництва. Так, Г.М. Андрєєва виділила три головних стилі:

- авторитарний (директивний стиль) - характеризується положенням керівника поза групою, суб'єктивністю оцінки роботи, діловитістю і стислістю розпоряджень, використанням погроз і заборон, непривітним ставленням до підлеглих, чітким плануванням справ у групі, при цьому голос керівника - вирішальний.

- демократичний (колегіальний стиль) визначається тим, що керівник не відокремлює себе від колективу, інструкції керівництва подаються у формі пропозицій, характерний товариський тон спілкування, дозволені дискусії, заходи плануються не заздалегідь, а в групі, за реалізацію пропозицій відповідальні усі, особливості роботи не тільки пропонуються, але й обговорюються.

- нейтральний характеризується «відсутністю» керівника. Він знаходиться осторонь від групи і непомітний, співробітництва між керівником і керованими немає, відсутня оцінка дій підлеглих, справи в групі йдуть самі собою, пропозиції щодо роботи залежать головним чином від неформальних лідерів підрозділів.

Американський соціолог Т. Коно як різновид демократичного стилю виділив новаторско-аналітичний стиль керівництва як найбільш результативний у сучасних ринкових умовах. Він характеризується: регулярними нарадами підлеглих із керівництвом, відкритістю у відносинах між керівниками і підлеглими, включеністю підлеглих у розробку і прийняття організаційних рішень, делегуванням керівником підлеглим ряду повноважень, участю рядових робітників як у плануванні, так і в здійсненні організаційних змін, наданням робітнику можливості автономно розробляти певні проблеми і формувати нові ідеї. Але при цьому необхідна наявність ряду умов, щоб цей стиль себе виправдав: керівник має володіти рядом якостей, тобто бути упевненим у собі, мати високий рівень освіти, вміти цінувати можливості та пропозиції підлеглих, останні у свою чергу, повинні мати потребу в незалежності, прагнути творчості, рівності у відносинах. Принциповим моментом управлінської етики є готовність керівника брати відповідальність за помилки колективу на себе, поза залежністю від ступеня його персональної відповідальності.

Проте сам стиль керівництва без урахування конкретних умов його реалізації ще нічого не вирішує. Стиль керівництва завжди має бути співвіднесений з ефективністю функціонування відповідного колективу і його особливостями. Основу життя індивіда в організації складає його трудова поведінка - сукупність дій людини у сфері трудових відносин: вибір професії, влаштування на роботу, пошук роботи, трудова кар'єра, звільнення з роботи та ін. У зв'язку з цим виникає необхідність визначити ті засоби впливу на людину, що у своїй сукупності складають гуманітарну технологію, тобто процес управління людьми. Для цього треба знати, від чого залежить поведінка людини, чим вона керується у своїх вчинках у процесі своєї трудової діяльності в організації. Давно відомо, що вихідною точкою вчинків людини є її потреби, що, при наявності цілого ряду чинників, перетворюються в мотив поведінки людини. Мотив втілюється в саме рішення діяти, а рішення - в дію. При цьому надзвичайно важливу роль відіграє соціальне середовище, тому що воно власне і формує потреби. Зі зміною середовища змінюється й особистість, її потреби й інтереси. Урахування всіх цих чинників у їхньому взаємозв'язку і взаємозалежності є необхідною умовою ефективного управління організацією. Саме питанням впливу на трудову поведінку за допомогою системи мотивації та стимулювання індивідів приділяється величезна увага в сучасній теорії управління.

Мотив - внутрішнє спонукування індивіда до дії. Конкретна діяльність може відповідати не одному мотиву, а декільком, тобто бути полімотивованою. Завдяки зв'язку з потребою мотив виконує функцію спонукування людини до активності та надає змісту окремим діям і умовам їхнього досягнення.

У вузькому значенні мотивована діяльність - це вільні, обумовлені внутрішніми спонукуваннями, дії людини, спрямовані на досягнення своїх цілей, реалізацію інтересів. Правильна мотивація індивіда - умова ефективності його діяльності.

Мотивація праці - це прагнення робітника задовольнити свої потреби за допомогою трудової діяльності. До структури мотиву праці входять: потреба, яку хоче задовольнити робітник, благо, спроможне задовольнити цю потребу, трудова дія, необхідна для одержання блага, ціна - витрати матеріального і морального характеру, пов'язані зі здійсненням трудової дії.

Мотив праці формується тільки тоді, коли трудова діяльність є якщо не єдиною, то головною умовою одержання блага. Крім того мотивом можуть бути службове просування, одержання ступеня або звання, закріплення за трудовим місцем і т.д., що не обов'язково вимагають трудової активності робітників, тому що можуть досягатися іншими методами.

Сила мотиву визначається ступенем актуальності тієї чи іншої потреби для робітника. Чим нагальнішою є потреба в тому чи іншому, тим сильніше прагнення його одержати, тим активніше діє робітник. Чим глибше розрив між тим, що робітник віддає суспільству, і тим, що він одержує натомість, тим менше для нього значать такі мотиви праці як борг перед людьми, суспільством у цілому, прагнення приносити користь людям. Одночасно в його свідомості гіпертрофуються мотиви матеріальної винагороди за працю. Ці процеси розвиваються найбільш сильно, коли рівень оплати робітника стає істотно нижчим вартості необхідного продукту.

Мотиви праці різноманітні. Вони різняться за потребами, що людина намагається задовольнити за допомогою трудової діяльності, за тими благами, що потребує людина для задоволення своїх потреб, за тією ціною, що робітник готовий заплатити за одержання благ. Можна виділити декілька груп мотивів праці, що утворюють у сукупності єдину систему. Це мотиви змістовності праці, її суспільної корисності, статусні мотиви, пов'язані із суспільним визнанням плодотворності трудової діяльності, мотиви одержання матеріальних благ, а також мотиви, орієнтовані на визначену інтенсивність роботи. Поняття «мотив праці» і «стимул праці» по суті тотожні, але мотив - це внутрішнє спонукування, а стимул - зовнішнє.

Як уже зазначалося, для формування мотиву, дуже важлива наявність потреби. Різні соціологи по різному трактували це поняття. М. Мюррей у поняття потреби включав як більш-менш стійкі риси особистості, так і тимчасові стани. При цьому він виділяв первинні потреби, реалізація яких забезпечує нормальну життєдіяльність індивіда як живої людини, і вторинні, реалізація яких забезпечує нормальну життєдіяльність людини як особистості, як члена соціальної групи, організації, суспільства. Вторинні потреби, на його думку, є більш важливими в процесі мотивації. До таких потреб він відносив: агресію, спілкування, домінування, захист, уникання шкоди, незалежність, неприйняття, осмислення ситуації, пошук допомоги, заступництво, розуміння, порядок, привертання до себе уваги, протидію, сексуальні відносини, повагу.

Деякі найбільш складні потреби важко піддаються вивченню, але здійснюють вирішальний вплив на поведінку індивіда. Це потреби в придбанні, пізнанні, творенні, спілкуванні, зберіганні цінностей або ресурсів.

Перелік потреб, розроблений Мюрреєм, деякі дослідники використовують при розробці методик виміру мотивів у процесі управління організацією.

Інший підхід являє собою теорія ієрархії потреб А. Маслоу. Модель Маслоу відзначається тим, що класифікація передбачає розподіл поведінки не на окремі мотиви, а на групи мотивів; групи мотивів упорядковані в цілісну ієрархію відповідно до їхньої ролі в розвитку особистості. До вищих потреб він відніс: Потреби самоактуалізації (реалізація власних можливостей і спроможностей, потреба в розумінні); потреби самоповаги (потреба в досягненні, визнанні, схваленні); потреби в соціальних зв'язках (любов, ніжність, ідентифікація, соціальне приєднання). Нижчими є потреби в безпеці (безпека і захист від болю, стресу, гніву, невпорядкованості) та фізіологічні потреби (голод, спрага, сексуальність і т.п.) у тій мірі, у якій вони є значущими.

Поки потреба не задоволена, вона активізує діяльність індивіда і значною мірою впливає на неї. Потреби задовольняються в чіткій ієрархічній послідовності. Спочатку нижчі, потім - вищі.

Теорія мотиваційної гігієни (Ф. Херцберг). У цій теорії автор спирається на систему потреб «соціальної людини», основи якої були розроблені в межах теорії людських відносин. Обробивши дані більш, ніж 200 експертів, Херцберг виділив дві групи чинників, які впливають на поведінку членів організації: гігієнічні й мотиваційні. Гігієнічні чинники перешкоджають виникненню розчарування в праці, є основою відтворення життєвих і творчих сил робітника, дозволяють зняти напругу під час трудової діяльності. Цім і визначаються їхні гігієнічні функції. Їм відповідають потреби нижчого рівня за Маслоу. Мотиваційні фактори складають другу групу чинників. Їхня дія є мотивуючою стосовно поведінки робітників, вони виступають як активні мотиваційні сили. Їм відповідають вищі потреби за Маслоу. До них насамперед належать: трудові успіхи робітника, визнання його заслуг, надання йому самостійності в процесі роботи, забезпечення службового зростання тощо.

Наведені чинники тісно взаємодіють. Якщо гігієнічні чинники проявляються слабко, те слабшає і трудова мотивація, а якщо гігієнічні чинники проявляються повною мірою, то трудова мотивація посилюється. Проте прямої залежності між ними немає. Так, висока заробітна плата не змусить робітника працювати з великою старанністю, проте низька зарплатня викликає в нього бажання зменшити трудовий ентузіазм або змінити місце роботи. Матеріальна зацікавленість, безумовно, є одним із загальнолюдських стимулів трудової активності, проте спрацьовує далеко не завжди. Задоволеність робітника заробітною платою залежить не стільки від її розміру, скільки від соціальної справедливості в оплаті праці. І найбільша перешкода до посилення трудової мотивації - це зрівнялівка. Соціальна значимість праці містить у собі розуміння суспільного значення виконуваної роботи. У даному випадку важливо, як ставиться до робітника керівник, чи помічають його внесок у загальну справу колеги, чи цінують взагалі в організації чесну, сумлінну працю.

Безпосередньо з мотивацією пов'язане стимулювання праці. При стимулюванні спонукування до праці відбувається у формі компенсації за трудові зусилля. Існує розподіл стимулів на матеріальні і моральні, але це умовно, оскільки вони взаємозалежні. У соціології підхід до трудового стимулювання полягає у виділенні та зіставленні системи стимулів, з одного боку, та системи мотивів і потреб, на задоволення яких спрямовані ці стимули, з іншого.

Наскільки узгодяться зустрічні потоки стимулів і мотивів, настільки буде ефективним і стимулювання, і навпаки - їхня розлагодженість знижує ефект стимулювання. Отже, однією з важливих управлінських задач є забезпечення такого впливу стимулів на мотиви, що викликав би найбільш доцільну для організації трудову поведінку робітників.

Крім того, колектив не однорідний за структурою. У кожної соціальної групи є своя система цінностей, свої пріоритети в реалізації навіть однакових потреб. З урахуванням сказаного вище, головною функцією управління як гуманітарної технології має бути конструювання трудового колективу, а головними елементами технології - такі дії як кадрова політика, мотивація і стимулювання робітників, розвиток комунікацій і зворотного зв'язку, управління конфліктами. (Ці положення можна застосувати і до управління суспільством у цілому). З точки зору соціології для управління людськими ресурсами важливим є поняття організаційної культури. Вона охоплює значну галузь явиш духовного і матеріального життя колективу: моральні цінності та норми, що домінують в ньому, прийнятий кодекс поведінки, ритуали і стандарти. З проявами організаційної культури робітники й керівники стикаються постійно, зокрема при реалізації конкретної стратегії підприємства, у формах адаптації молодих фахівців і т.п.

Соціологи виділяють дві головні форми організаційної культури. Колективістська - характеризується тим, що робітники очікують, коли організація буде займатися їхніми особистими справами і захищати їхні інтереси, взаємодія тут ґрунтується на почутті боргу і лояльності, просування по службі залежить від стажу роботи. Керівники дотримуються традиційних поглядів на форми і методи підтримки активності робітників, соціальні зв'язки характеризуються згуртованістю, відносини між адміністрацією і робітниками базуються на моральній основі, на основі особистих взаємовідносин.

Індивідуалістська - співробітники не бажають втручання організації в їхнє особисте життя, уникають опіки з її боку, сподіваються на себе і відстоюють свої особисті інтереси. Організація мало впливає на самопочуття своїх підлеглих, її функціонування здійснюється з оглядом на індивідуальну ініціативу кожного члена. Просування по службі відбувається на основі компетенції робітника. Керівництво прагне новаторських форм роботи, а соціальні зв'язки в такому колективі характеризуються дистанційністю.

Поиск по сайту: