Людський потенціал національної економіки

Для оцінки та характеристики людського потенціалу країни використовуються наступні показники:

- чисельність населення;

- трудовий потенціал;

- трудові ресурси.

Кожен із цих показників відображає певні кількісні та якісні сторони людського потенціалу країни.

Чисельність населення є динамічним показником, який постійно змінюється під впливом різноманітних чинників. Насамперед зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху — народжуваності та смертності.

В Україні в XX ст. причинами демографічних криз були:

§ І Світова війна;

§ Голодомор 1932-1933 рр. (наслідки проявились у 50-х роках)

§ ІІ Світова війна (наслідки проявились у 60-х роках)

§ реформи щодо трансформації економіки у 90-х роках (наслідки проявляються з 2007 року).

Трудовий потенціал -це сукупність працездатного насе­лення з урахуванням інтелектуального розвитку, знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і па­тріотизму.

Його обсяг і якість визначаються чисельністю активного працездатного населення та його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров’я, міграцією та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями задоволення потреби працездатного населення у праці.

В якісному аспекті трудовий потенціал — це можливість по­вного використання набутих за рахунок інвестицій у людський капітал знань, умінь та професійних навичок відповідно до фаху працівників для підвищення ефективності економічної діяльнос­ті особи, організації, суспільства. Якісний склад трудового по­тенціалу визначається станом здоров’я, рівнем освіти та профе­сіоналізму. Це, у свою чергу, залежить від стану розвитку закла­дів охорони здоров’я, освіти, культури і фізичної культури та їх доступності для широкого загалу населення.

Мірою якості трудового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-кваліфікаційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвивається.

Трудовий потенціал можна класифікувати таким чином:

- ви­користовуваний (до нього слід віднести всіх осіб, що працюють)

- потенційний (включає тих, хто бажає працювати, зокрема без­робітних і тимчасово незайнятих, у віці від 15 до 70 років включ­но).

Сис­тема показників, які характеризують рівень використання трудового потенціалу:

- рівень зайнятості праце­здатного населення у національному виробництві (частку зайня­тих у суспільному виробництві);

- структуру зайнятості (співвід­ношення зайнятих у різних видах економічної діяльності);

- про­дуктивність суспільної праці;

- рівень виробництва ВВП на особу;

- рівень і структуру безробіття.

Поняття «трудовий потенціал» кореспондує з поняттям «люд­ський потенціал». З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім часом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу, застосованого в економіці.

На думку одного із фундаторів теорії людського капіталу Пітера Друкера, «найбільш цінним капіталом компанії ХХ століття було її виробниче обладнання, а в ХХІ столітті найбільш цінним капіталом компанії, як комерційної, так і некомерційної, стануть її працівники, які займаються інтелектуальною працею».

Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, набутого професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Основні сфери діяльності, що формують людський капітал:

· науково-освітній комплекс

· система охорони здоров'я

· сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює його спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду.

Складовою трудового потенціалу суспільства є трудові ресур­си, зайняті у виробництві товарів та наданні послуг, веденні до­машнього господарства, навчанні, на військовій службі, праце­здатні пенсіонери та підлітки.

На відміну від трудового потенціа­лу до трудових ресурсів належать ті, хто є не лише носієм робо­чої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у су­спільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах.

Трудові ресурси – це частина населення країни, яке за своїми фізичними та духовними здібностями, набутою освітою та професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю.

З позицій ринкової економіки, трудові ресурси це частина населення, що забезпечує пропозицію робочої сили на ринку праці для створен­ня національного продукту.

Відповідно до методології Державної служби статистики України населення поділяється на:

· економічно активне;

· економічно неактивне.

Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.

Економічно активними вважаються особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні.

Кількість зазначених категорій та їх характеристики розраховуються на підставі даних вибіркових обстежень населення (домогосподарств) відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП).

Зайнятими вважаються особи у віці 15-70 років, які:

· працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за наймом за винагороду в грошовому чи натуральному вигляді, індивідуально (самостійно), у окремих громадян або на власному (сімейному) підприємстві;

· працювали безкоштовно на підприємстві, у бізнесі, що належить будь-кому з членів домогосподарства, або в особистому селянському господарстві з метою реалізації продукції, виробленої внаслідок цієї діяльності.

Безробітні – особи (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

- не мали роботи (прибуткового заняття);

- впродовж останніх чотирьох тижнів активно шукали роботу або намагались організувати власну справу;

- впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за наймом або на власному підприємстві з метою отримання оплати або доходу.

До категорії безробітних також відносяться особи, які:

- приступають до роботи протягом найближчих двох тижнів;

- знайшли роботу, чекають відповіді;

- зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу;

- навчаються за направленням служби зайнятості.

Економічно неактивне населення (поза робочою силою) - особи, які не можуть бути класифіковані як «зайняті» або «безробітні». До скла­ду ці­єї ка­те­го­рії на­се­лен­ня на­ле­жать:

- уч­ні та сту­де­н­ти;

- пе­н­сі­о­не­ри за віком, по інвалідності та на пільгових умовах;

- осо­би, які за­йня­ті в до­ма­ш­ньо­му го­с­по­дар­с­т­ві;

- осо­би працездатного віку, які зне­ві­ри­лись знай­ти ро­бо­ту;

- особи, які мали роботу сезонного характеру;

- ін­ші осо­би, які не ма­ли не­об­хід­но­с­ті у пра­це­вла­ш­ту­ван­ні,

- ті, що шу­ка­ють ро­бо­ту, але не го­то­ві при­сту­пи­ти до неї най­бли­ж­чим ча­сом через хворобу, навчання тощо.

Загальні тенденції розвитку трудового потенціалу України в сучасних умовах характеризуються:

- зниженням чисельності економічно активного населення, яке в загальній чисельності населення ста­новить близько 48 %;

- високим рівнем безробіття (за МОП у 2010 р. — 8,1%);

- високою навантаженістю на одне вакантне робоче місце (9 безробітних осіб);

- низька частка офіційно зареєстрова­них безробітних (2010 р. – 2,2% до ЕАН працездатного віку) і наявність прихованого безробіття;

- значні масштаби нерегламентованої зайнятості;

- молодіжне безробіття;

- регіональні диспропорції між попитом і пропозицією робочої сили;

- істотна декваліфікація працюючого населення внаслідок безробіття, масової міграції за кордон, руйнування професійно- технічної освіти;

- низька ціна робочої сили, її невідпо­відність реальній вартості;

- невідпрацьованість нормативно-правової бази, що регламентує трудові відносини;

- зниженням середньої тривалості життя (Україна – 68 років, країни Європи – 77 років, Японія – до 80 років);

- скороченням природного приросту населення (низький рівень народжуваності 1,5 проти 2,3).

В Україні основні функції державного регулювання ринку праці виконує Міністерство соціальної політики.

Безпо­середньо реалізує заходи, спрямовані на скорочення рівня безро­біття та підвищення зайнятості, Державна служба зайнятості че­рез мережу регіональних центрів зайнятості.

Джерелом фінансу­вання основних урядових заходів є Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Механізм державного регулювання зайнятості населення включає, зокрема:

— формування правової бази регулювання ринку праці. В Україні державне регулювання зайнятості здійснюється на під­ставі системи законодавчих та нормативних актів, основними з яких є закони України “Про зайнятість населення”, “Про оплату праці”, Генеральна тарифна угода між Кабінетом Міністрів України та профспілками, Державна програма зайнятості, Указ Президента України “Про вдосконалення державного регулю­вання у сфері зайнятості та ринку праці в Україні” тощо;

— розроблення та запровадження механізмів реалізації про­грам зайнятості. До системи таких програм належать: державні та регіональні програми зайнятості; програми громадських ро­біт; програми перепідготовки та перекваліфікації; програми дер­жавних допомог по безробіттю; програма створення першого ро­бочого місця для молоді;

— створення мережі центрів та служби зайнятості. Основни­ми функціями служби та центрів зайнятості є: а) реєстрація без­робітних та визначення статусу безробітного; б) надання кон­сультацій та інформації незайнятим громадянам; в) надання фі­нансової підтримки безробітним; г) організація професійної під­готовки та перепідготовки безробітних; д) аналіз і прогнозування стану ринку праці;

— формування Державного фонду сприяння зайнятості насе­лення та управління його коштами. Джерелами надходжень ко­штів до Державного фонду сприяння зайнятості є: а) відрахуван­ня від фондів оплати праці всіх підприємств і організацій; б) від­рахування від сум заробітної плати працюючих громадян; в) дер­жавні субсидії. Витрачаються кошти з фонду на надання допомог по безробіттю, фінансування навчання та перекваліфікації, орга­нізацію громадських робіт, реалізацію заходів програми зайня­тості;

— розвиток та впровадження гнучких форм зайнятості (зо­крема, використання режиму неповного робочого часу; створен­ня нестандартних робочих місць та організації праці);

— організація системи професійного навчання і перекваліфі­кації. Відповідно до потреб ринку здійснюється перенавчання безробітних. При цьому визначаються базові навчальні заклади, розробляються програми навчання, фінансується навчання;

— розроблення та впровадження механізмів стимулювання створення робочих місць для окремих категорій громадян, які не здатні конкурувати на ринку праці (інваліди, молодь, багатодіт­ні матері), зокрема шляхом бронювання робочих місць та вста­новлення квот робочих місць;

— створення інформаційно-довідкової системи ринку праці, що передбачає формування банку даних професій, робочих місць, вакансій. У рамках Єдиної технології обслуговування не­зайнятого населення діє програма єдиної інформаційно-аналі­тичної системи служби зайнятості (ЄІАС), яка чітко окреслює критерії надання соціальних послуг незайнятим громадянам та їх соціального захисту;

— створення нових робочих місць.

Державне регулювання зайнятості здійснюється в межах ак­тивної і пасивної політики зайнятості.

Активна політика спря­мована на стимулювання попиту на робочу силу і передбачає на­дання таких послуг:

- безпосереднє працевлаштування безробіт­них;

- перенавчання та перекваліфікація;

- допомога в пошуку ро­боти;

- організація громадських робіт;

- стимулювання самозайнятості.

Пасивна політика має на меті:

- надання фінансової підтрим­ки незайнятим громадянам і передбачає компенсацію втрат до­ходів унаслідок безробіття;

- надання допомог по безробіттю;

- на­дання державних субсидій.

Основою для здійснення регулятивних заходів у сфері зайня­тості є оцінка та прогнозування динаміки трудових ресурсів, а також стану і тенденцій на ринку праці. З цією метою складають такі трудові баланси:

а) загальнодержавний баланс трудових ре­сурсів;

б) баланс ринку праці.

Поиск по сайту: