Основними показниками масштабів бідності є межа, рівень і глибина бідності

Межа бідності — це рівень доходів у середньому на члена родини, нижче якого неможливе задоволення основних потреб, або це частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. За допомогою цієї межі визначаються сім’ї, які належать до категорії бідних.

Рівень бідності — це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.

Глибина бідності — це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності, або ті, хто опинився нижче межі бідності.

В Україні для вимірювання межі бідності використовуються такі показники:мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, прожитковий мінімум.

Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному та вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Межа малозабезпеченості — це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. При цьому вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15 % вартості продуктового набору.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум застосовується для загальної оцінки рівня життя в Україні. Він встановлюється на одну особу і в розрізі основних соціальних і демографічних груп населення, до яких належать такі категорії населення: діти до 6 років; діти від 6 до 18 років; працюючі дорослі; непрацюючі дорослі.

Одним із важливих показників рівня життя населення є вартісна величина прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян (межа малозабезпеченості), яка розраховується за формулою

, (14.3)

де ПРmin - вартісна величина прожиткового мінімуму (межі малозабезпеченості), грн.;

- сума вартості споживання продуктів харчування, грн.;

Ц — фактична ціна купівлі продуктів харчування, грн.;

N сп — споживання на душу населення продуктів харчування за тимчасовими нормами за рік, кг.;

— сума вартості непродовольчих товарів, грн.;

- вартість утримання житла, грн. (оплата житла, тепло-, водо- і газопостачання, водовідведення, електроенергія);

- побутові послуги, послуги зв’язку, послуги культури, грн.

Основною інформаційною базою для оцінки стану бідності в країні є обстеження умов життя домогосподарств, що здійснює Держкомстат України. Межа бідності за 10 місяців 2011 року відповідно до прийнятого відносного критерію (75% медіанного значення сукупних еквівалентних витрат населення країни) становила 1025 грн. на місяць (в 2010 – 921 грн., 2009 р. – 811 грн. на місяць). Рівень бідності в Україні станом на 10.2011 становила 25,4%

В деяких країнах, зокрема в Україні, для межі бідності використовується критерій, запропонований ООН: 4,3 дол. на день на 1 особу або 14,76 дол. в день на 1 особу за паритетом купівельної спроможності. Паритет купівельної спроможності станом на 2011 рік становить 1$ = 3,75 грн.

На основі даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств, проведеного за методологією Держкомстату України, розраховано кількісні характеристики бідності.

Вперше у 2000 р. у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України була сформульована як першочергова проблема економічної політики — проблема бідності в Україні. У 2001 р. Указом Президента України була затверджена Стратегія подолання бідності, згідно з якою були визначені стратегічні напрями подолання бідності:

· підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці;

· збільшення доходів від трудової діяльності;

· соціальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу;

· запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг;

· соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями;

· соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування;

· поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення;

· моніторинг реалізації стратегічних напрямів подолання бідності.

Соціальна політика держави — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малоза­безпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспіль­стві.

До складу системи цілей соціальної політики в Україні вхо­дять цілі:

- стратегічного характеру:

§ формування соціально орієнто­ваної ринкової економіки;

§ активізація соціальної ролі держави;

§ забезпечення гідних і безпечних умов життя і праці;

§ зростання добробуту громадян;

§ формування ефективної системи соціально­го захисту;

§ реформування пенсійної системи;

§ розвиток соціаль­ної інфраструктури;

- поточного характеру (тактичні):

§ забезпечення прожит­кового мінімуму;

§ погашення заборгованості з виплати заробітної плати;

§ подолання бідності та надання адресної допомоги;

§ обме­ження безробіття та стимулювання зайнятості;

§ захист населення від інфляції;

§ формування екологічних та соціально безпечних умов життя.

Соціальна політика згідно з чинним законодавством реалізу­ється через такі інструменти:

- індексацію і компенсацію доходів громадян;

- встановлення вартості прожиткового мінімуму;

- вста­новлення межі малозабезпеченості (гарантованого мінімуму);

- встановлення мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги;

- на­дання державних допомог та субсидій;

- формування соціальних фондів;

- розроблення соціальних програм;

- встановлення соціаль­них гарантій та соціальних пільг;

- соціальне забезпечення;

- соці­альне інвестування;

- соціальні податки;

- соціальні послуги (соціально-побутові, психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні, юридичні, послуги з працевла­штування, інформаційні тощо).

Один з варіантів забезпечення соціальних стандартів — роз­виток інституту соціального партнерства, який є комплексом процедур узгодження інтересів між найманими працівниками і роботодавцями за безпосередньої участі держави.

Ці процедури спрямовані на:

- досягнення взаєморозуміння між економічними суб’єктами;

- запобігання трудовим конфліктам;

- розв’язання спір­них питань шляхом переговорів.

До основних форм соціального партнерства належать консультації, переговори, взаємне інфор­мування сторін, укладання колективних договорів (угод) та контроль за їх виконанням, сприяння розв’язанню колективних трудових спорів (соціальні суди), розгляд і вирішення можливих претензій та розбіжностей.

Політика соціального захисту – це система заходів, які захищають населення від економічної та соціальної деградації. Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки і пріоритетів у політиці уряду.

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення.

Під рівнем життя населення (РЖН) слід розуміти ступінь задоволення матеріальних, духовних і со­ціальних потреб людини, який забезпечує сукупність матеріаль­них і соціальних умов життя. В зарубіжних країнах для визна­чення РЖН використовують поняття індексу людського розви­тку (ІЛР)

Узагальнюючим показником рівня життя населення є реаль­ні доходи населення (Д_р), які за вартісним змістом відображають ту частину національного продукту, яка використовується на особисте споживання та нагромадження, а за матеріально-речо­вим характером є сумою матеріальних благ, яку можна придбати на фактично отримані доходи з урахуванням зміни цін на спо­живчі товари і послуги.

Поиск по сайту: