Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею

структурно-галузева політика: спрямована на здійснення дер­жавою прогресивних змін у структурі народного господарства,

удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продук­ції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політи­ки, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика: спрямована на створення суб'єктам гос­подарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети струк­турно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відпо­відального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвес­тиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

амортизаційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забез­печення процесу простого відтворення основних виробничих і не­виробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологіч-ній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація», ст. 9 «Амортизація витрат, пов'язаних з видобутком корисних копалин»);

політика інституційних перетворень: спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, за­безпечення на власній основі розвитку різних форм власності і гос­подарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами гос­подарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економіч­них структур (основні акти законодавства, що регулюють пов'язані з приватизацією відносини: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації»);

цінова політика: спрямована на регулювання державою відно­син обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалент­ності в процесі реалізації національного продукту, дотримання не­обхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздріб­них цін (основні положення з цих питань містяться в гл. 21 ГК України та Законі від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»);

антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущен­ня проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієн­тованої економіки (конкретизується в гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуре­нції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналі­зацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та за­безпечення соціальної справедливості при перерозподілі національ­ного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом України);

податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарю­вання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх дохо­дів (закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему оподаткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін.);

грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народ­ного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, до­сягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки (закони України: 07.12.2000 р. «Про банки і бан­ківську діяльність», від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди)», від 12.07.2001 р. «Про фі­нансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг>>);

валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,

стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефек­тивне використання (Закон України від 23.09.2003 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'­єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизня­ного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. «Про зов­нішньоекономічну діяльність», від 19.03.1996 р. «Про режим іно­земного інвестування», від 22.12.1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов жит­тєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав спожи­вачів, найманих працівників, працездатного безробітного населен­ня, непрацездатних громадян тощо). Перший напрям регулюється екологічним та земельним законодавством, другий - системою тру­дового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави {уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо деле­гованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного ке­рівництва економікою) означає встановлення компетентними ор­ганами держави правил здійснення господарської діяльності. Про­відна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка відповід­но) до Конституції (статті 92) регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:

• правовий статус суб'єктів господарювання;

• правовий режим їх майна;

• порядок укладання господарських договорів і виконання гос­
подарських операцій;

• порядок розгляду господарських спорів;

• механізм захисту прав та законних інтересів учасників гос­
подарського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне за­мовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та кво­тування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвес­тиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуля­торної політики у сфері господарської діяльності» визначає основ­ні принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інте­ресів різних категорій учасників господарських відносин - суб'єк­тів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч. спеціально уповно­важених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного керівництва економікою) — це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб'єк­тів господарювання. Ця форма державного керівництва економі­кою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування та прогнозування економічного та соціального розвитку») та Законом України від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроб­лення програм економічного та соціального розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного і соціального розвитку визнається науково обґрун­товане передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і со­ціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої

та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програмування економічного і соціального розвитку України -це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа) цілей та пріоритетів економічного і соціального розвит­ку, засобів та шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефектив­не розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, до­сягнення стабільного економічного зростання, а також характерис­тика очікуваних результатів в економіці та соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов'язковим для всіх тих суб'єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в держав­ному секторі економіки; друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління (як правова форма державного керівництва еконо­мікою) - означає прийняття компетентним органом юридично зна­чущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб'єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцен­зій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного керівництва економі­кою) - це встановлення компетентними органами ступеня відповід­ності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів госпо­дарського життя встановленим державою правилам, нормам і нор­мативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсь­ко-правових санкцій. Ця правова форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

J— фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та по­даткових відносин — за додержанням суб'єктами господарювання

кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами госпо­
дарювання державних цін на продукцію і послуги;

- монополізму та конкуренції - з питань додержання антимоно­
польно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин - за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства - за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додер­
жанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, сані-
тарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і пра­
вил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення
господарської діяльності;

- споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної,
економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів госпо­дарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встанов­люючи умови здійснення інспектування та контролю: на підставі зако­ну; в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупе­редженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб'єктів госпо­дарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспек­тування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову служ­бу», від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», від

26.01.1993 р., «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про
захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993 p.), від

14.10.1993 р. «Про відповідальність підприємств, установ та органі­
зацій за правопорушення у сфері містобудування», від 17.05.2001 р.
«Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими -тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною категорією суб'єктів господа­рювання та/або до складу компетенції якого входить контроль

за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) госпо­дарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК Ук­раїни від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цін­них паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи державного керівництва економікою.

Методи державного керівництва економікою - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів гос­подарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом господарювання. Ці методи мають як пози­тивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів госпо­дарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензу­вання, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.

До економічних методів слід віднести:

• встановлення податкових пільг;

• державне кредитування суб'єктів господарювання;

• надання дотацій;

• застосування господарсько-правових санкцій за порушення
встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі засто­совує економічні та адміністративні методи. При цьому доміну­вання тих чи інших методів залежить від стану економіки, надзви­чайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, щоі стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя.

3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам економіки - державному та комунальному. Функціону­вання цих секторів має на меті забезпечення публічних інтересів відповідних категорій - народу України, Української держави, територіальних громад. Відтак основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів ви­значаються зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р. «Про місцеве само­врядування в Україні», від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна», від 10.04.1992 р. (в ред. За­кону від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного і комунального майна, від 22.12.1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв», від 03.03.1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та ко­мунальної власності», від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне замовлення», від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних ван­тажів», декретів Кабінету Міністрів України: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 31.12.1992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів під­приємницької діяльності, втворених за участю державних під­приємств» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та кому­нальному секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а саме:

• організаційно-управлінські повноваження здійснюються за
допомогою системи уповноважених органів (відповідно - держав­
них та комунальних);

• суб'єктами господарювання є організації (в т. ч. підприєм­
ства), що функціонують на базі відповідної форми власності (дер­
жавної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні)
яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) за­
безпечує вплив відповідно - держави чи територіальної громади на
такого суб'єкта (змішані господарські - зазвичай акціонерні - това­
риства, за переважної участі держави чи територіальної громади);

• зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріп­
люється за ними на одному з основних правових титулів - праві
власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товарист­
ва), праві господарського відання (державні та комунальні комёр-

24 '

ційні підприємства), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства);

• можливість встановлення законом особливостей здійснення
конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та
комунального секторів економіки;

• можливість визначення законом особливостей застосування
процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та комуна­льним секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють орга­нізаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; по­рядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рі­шення, та ін.

Поиск по сайту: