АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Теорії об’єкта злочину в кримінальному праві

Читайте также:
  1. Альтернативні макроекономічні теорії.
  2. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання
  3. Аналіз існуючих машин для подрібнення рулонів стеблових кормів і вибір об’єкта розробки
  4. Аналіз класичних теорії міжнародної торгівлі.
  5. Варіант 13 Західні соціологічні теорії соціальної стратифікації
  6. Види (класифікація) спеціальних суб’єктів злочину
  7. Види суб’єкта злочину.
  8. Визначення очікуваних доз опромінення робітників промислового об’єкта у м. Велика Знамянка
  9. Виникнення і розвиток Економічної теорії
  10. Вихідні положення інвестиційної теорії циклів
  11. Вік кримінальної відповідальності. Значення віку для визнання особи суб’єктом злочину.
  12. Вчені – дослідники теорії ігор

У кримінальному праві об’єктом злочину називають те, на що посягає злочин і завдає шкоди (чи створює загрозу її заподіяння). Вчення про нього є однією із найважливіших складових кримінально-правової доктрини не лише нашої держави, але й усіх країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, а також деяких європейських країн.
Значення об’єкта злочину важко переоцінити. Зазначений елемент складу злочину дозволяє, зокрема, усвідомити соціально-політичну і правову сутність злочину; саме об’єкт злочину є критерієм побудови системи Особливої частини кримінального закону та забезпечує розмежування злочинів; він має вагоме значення для кримінально-правової кваліфікації діянь особи.

Визначення поняття об’єкта злочину в Кримінальному кодексі України відсутнє, проте ознаки, що його характеризують (суспільні відносини, у сфері яких завдається шкода або створюється загроза її заподіяння; предмет злочину; потерпілий від злочину) відображені в окремих нормах Особливої частини КК.

Розвиток вчення про об’єкт злочину має досить “бурхливу” історію. У вітчизняній кримінально-правовій літературі з метою пояснення змісту поняття об’єкта були розроблені численні концепції: соціальних цінностей, благ, норм права, інтересів, правовідносин, суб’єктивних прав, суспільних відносин тощо. Суперечки щодо змісту об’єкта злочину не вщухають і сьогодні, тому з’ясування його поняття і структури залишаються вельми актуальними.

Отже, проведемо короткий екскурс у генезис поглядів на зміст аналізованої категорії.

1. Теорія суб’єктивних прав. Першим за часом виникнення в теорії кримінального права є пояснення об’єкта злочину як “ суб’єктивного права ”. Представники цієї концепції об’єктом злочину вважали суб’єктивні права людини. Виникнення теорії “суб’єктивного права” було зумовлено революційними подіями в Західній Європі у ХVIII ст., коли найвищою соціальною цінністю було оголошено людину та її природні (суб’єктивні) права. Найбільш послідовно це вчення знайшло своє відображення у працях німецького юриста Павла Іоагана Анзельма Фейєрбаха. Далі воно поступово розвивалося і змінювалося, а погляди науковців того часу на суб’єктивні права як об’єкт злочину було перенесено на саму особу.

Так, у працях його послідовників ми знаходимо перші погляди на об’єкт злочину з позицій теорії суб’єктивного права. Наприклад, професор В.Д. Спасович у своєму підручнику з кримінального права 1863 р. зазначав, що злочин є посяганням на чиєсь право, яке охороняється державою за допомогою покарань. З цього визначення він виводив такий важливий висновок: оскільки право належить комусь, а власниками чи суб’єктами прав можуть бути лише особи або групи осіб, то злочин може бути вчинений лише проти особи, тому предметом (об’єктом) злочину може бути тільки особа [1, с. 94]. У цьому В.Д. Спасовича підтримував П.Д. Калмиков, який зазначав, що об’єктом злочину можуть бути лише окремі особи чи групи осіб [2, с. 49].Таким чином обґрунтовувалося, що об’єктом злочину можуть бути лише люди, оскільки порушення суб’єктивних прав може завдати шкоди тільки групі осіб або окремій особі.

Очевидно, теорія суб’єктивного права ще не вичерпала своєї актуальності та знаходить своє почесне місце у працях сучасних юристів. Зокрема, Г.П. Новоселов вважає, що об’єктом будь-якого злочину (тобто не лише злочину, спрямованого проти особи) є люди, які в одних випадках мають статус фізичних осіб, а в інших – як певного роду множинність осіб, що мають або не мають статусу юридичної особи, в третіх випадках – як соціум (суспільство) [4, с. 60].

На наш погляд, якщо дотримуватися запропонованої автором логіки, тобто об’єктом злочину визнавати людей, то неможливо буде відмежувати шкоду, яка заподіяна, наприклад, вбивством державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), від шкоди, завданої вбивством будь-якого іншого громадянина (ст. 115 КК). Проте, ми вважаємо, що теорія Г.П. Новоселова має важливе значення для кримінально-правової доктрини, оскільки вона актуалізує проблему потерпілого від злочину в кримінальному праві.

2. Концепція нормативістів. Зазначена концепція об’єкта злочину бере свій початок з більш загальної теорії права, автором якої вважають Ганса Кельзена. Нормативна теорія права, як і відповідно до неї нормативна теорія об’єкта злочину, з’явилися вже під час існування теорії суб’єктивних прав. Зміст її полягає в тому, що норми права розглядаються відокремлено від тих суспільних відносин, що регулюються або охороняються ними. У зв’язку з цим сам злочин вважається лише порушенням певної норми, а сутністю злочину виступає його юридична форма.
Прихильниками нормативної теорії об’єкта злочину були М.С. Таганцев [5], І.Я. Фойніцький [6], Л.С. Білогриць-Котляревський [7] та багато інших правників. Так, наприклад, М.С. Таганцев писав: “Злочин, як спеціальний вид правопорушення, є посяганням на юридичні норми, що визнаються та охороняються державою, і при цьому в їх окремому бутті, або в поєднанні, у формі юридичних інститутів. Тому, якщо йдеться про об’єкт, на який спрямовується злочин, під ним ми розуміємо саме ці норми чи інститути права, або юридичний порядок загалом, що існуює в даному суспільстві”[5, с. 175].

Недоліком нормативної теорії в кримінальному праві слід вважати те, що сутність злочину зводиться лише до заборони порушувати норму, незважаючи на характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння. Крадіжка олівця, за концепцією нормативістів, повинна прирівнюватися до крадіжки дорогоцінної речі, оскільки для притягнення до кримінальної відповідальності злодія має значення лише саме порушення норми “не вкради”, а не заподіяна цим шкода.

3. Теорія соціальних цінностей (благ). Точка зору щодо визнання цінностей або благ об’єктом злочину також не є новою. Одним з фундаторів зазначеної концепції був О.Ф. Кістяківський, який писав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямований і з приводу якого вчинений злочин, пояснюючи, що об’єктом злочину може бути лише людина зі всіма правами і установами, котрі нею створюються, як суспільною істотою. Тому, крім життя, здоров’я, свободи, честі, як більш-менш основних об’єктів злочину, так би мовити, створених самою природою, він вважав речі, тварин, установи і навіть певний склад думок. Останні, на його думку, стають об’єктом злочину лише тому, що є придбаними людиною благами, які необхідні для існування та захисту благ основних, наданих людині природою [3, с. 280–281]. Отже, вчений визнавав об’єктом посягання соціальні цінності хоча й був прибічником теорії суб’єктивного права, відповідно до якої об’єктом злочину є людина або їх сукупність. Його праці свідчать про поступовий перехід від теорії суб’єктивних прав до теорії соціальних цінностей, за якою речі (матеріальні блага) визнавалися об’єктом злочину.
Окремі сучасні правники у своїх роботах намагаються відродити концепції, що існували у кримінально-правовій доктрині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, на думку Є.В. Фесенка, “…об’єкт злочину можна визначити як цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду”[8, с. 51]. Автор пропонує своє бачення структури цінностей. Зокрема, зазначає, що до елементів цінностей як об’єкта злочинів слід відносити п’ять класів компонентів: 1) потерпілих; 2) їхні інтереси та права; 3) соціальні зв’язки; 4) предмети (матеріалізовані блага); 5) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим [9, с. 75, 77; 8, с. 52].

Не важко помітити, що наведена Є.В. Фесенком структура цінностей дуже нагадує структуру суспільних відносин, які, однак, є більш широкою, всеохоплюючою, у контексті аналізованої проблеми, правовою категорією. Нагадаємо, що більшість криміналістів до структури суспільних відносин включають: суб’єктів суспільних відносин (особу, групу осіб, суспільство тощо), їх інтереси та права; об’єкт (предмет) суспільних відносин; соціальний зв’язок між вищевказаними елементами [10, 11, 12, 13].

Деякі вчені об’єктом злочину називають блага. Наприклад, на думку А.В. Наумова, об’єктом слід визнавати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом [14, с. 146, 149]. Проте така позиція, на наш погляд, видається спірною, оскільки автор змішує різні за змістом категорії “блага” та “інтереси”. Крім того, така філософська категорія, як “благо” є вельми неконкретною – нею можна охопити усе, що людина вважає позитивним.

4. Концепція інтересу як об’єкта злочину. Вважаючи об’єктом найвищі соціальні блага (позитивні цінності), деякі юристи дійшли висновку, що одним з таких благ, які потребують захисту кримінального закону, є законні інтереси особи та держави [17]. Не можна не обминути того факту, що теорія об’єкта злочину як правового блага обґрунтовувалася з погляду реакційних позицій теорії права німецького юриста К. Іерінга, яка була започаткована ним у другій половині ХІХ століття. К. Іерінг визначав право як інтерес, що захищається державою. Інший видатний правник Ф. Ліст визначив об’єкт злочину як життєвий інтерес, що захищається правом [18, с. 143–144].
Як бачимо, думка назвати інтерес об’єктом злочину існує вже давно. Ще в 1960 р. Б.С. Нікіфоров писав: “Об’єкт злочину – це той суспільний інтерес, проти якого спрямований злочин і який бере під свій захист кримінальне право” [19, с. 4].

У радянській кримінально-правовій літературі поняття “інтерес” за своїм змістом та складом розглядалося як тотожне поняттю “суспільних відносин”. Наприклад, Є.К. Каіржанов зазначав: “Інтерес як соціальне благо не є якоюсь абстракцією… Інтерес, як певне соціальне благо, незалежно від свого зовнішнього прояву (речево-фізичного або духовно-ідеального), може бути об’єктом кримінально-правового захисту… Звідси є справедливим твердження, що інтерес – своєрідне “ядро” суспільних відносин. І як кінцевий результат, таке “ядро” суспільних відносин є тим об’єктом, на який здійснюється злочинне посягання”[20, с. 52–55].

У зв’язку з подальшим ототожненням понять суспільних відносин та інтересу, постала необхідність визначення структури останнього. Тоді ж Є.К. Каіржанов пропонував розглядати інтерес не як частину більш складного суспільного механізму, а намагався цим поняттям охопити всю сукупність елементів суспільних відносин. Вчений писав: “Нам видається, що цей інтерес складається з таких взаємопов’язаних елементів (сторін):

а) благо або цінність;

б) суб’єкт – носій такого блага (цінності); в) ставлення блага (цінності) до свого носія (суб’єкта), що проявляється в приналежності конкретного блага певному суб’єкту” [20, с. 50].

5. Концепція об’єкта злочину як суспільних відносин. Радянська теорія кримінального права з перших років її існування розглядала об’єкт злочину як суспільні відносини. Вже Керівні засади з кримінального права РСФРР, видані у 1919 р., прямо проголошували, що злочином визнається порушення порядку суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом [22]. А далі – в одному з найперших підручників із Загальної частини радянського кримінального права, виданому у 1924 р., підкреслювалося, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примусу [23, с. 129–130]. Також, зважаючи на авторитетність поглядів А.А. Піонтковського, з тих часів ця точка зору ніким із радянських криміналістів не ставилася під сумнів, а тому цей погляд швидко став загальновизнаним. Він був підтриманий у працях А.Н. Трайніна [24], М.І. Загороднікова [25], В.М. Кудрявцева [26], Г.А. Кригера [27, с. 111] та багатьох інших вчених.

Категорія суспільних відносин використовується у багатьох науках, тому її називають універсальною. Кримінально-правова доктрина адаптувала цю категорію для своїх потреб. Звідси суспільні відносини набули дещо нового змісту, внутрішньої структури, інших властивостей.

Завдяки зазначеній категорії кримінально-правова доктрина була поповнена більш чітким уявленням про механізм заподіяння шкоди злочинцем, одержала вчення про суспільну небезпеку тих чи інших діянь, що визнаються злочинними. Поняття суспільних відносин допомогло визначити сутність взаємозв’язку об’єкта з іншими елементами складу злочину. В решті решт правильна кваліфікація суспільно небезпечних діянь можлива виключно за використання саме аналізованої категорії.


1 | 2 | 3 | 4 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)