Мемуар-портрет. Спогади

Олександр-Зенон Степанович Курбас — основоположник національного українського модерного театру ХХ століття, український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). Його називали чарівником сцени, творцем образів нечуваної виразності, Режисером з великої літери і навіть цілим театральним інститутом.

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі).

Навчався у Тернопільській гімназії.

Вчиться Лесь із великим задоволенням. Його кращий друг у гімназії Хома Водяний так згадуває про Леся: "Курбас вражав своєю ерудицією, начитаністю, знаннями сучасної літератури. По всім гуманітарним предметам він мав найвищі оцінки.

Брав участь у шкільних концертах як соліст та декламатор, але театральних спектаклів уникав і взагалі намагався не показати своєї зацікавленості". І тому була своя причина. Колись батьки змусили Олеся поклястися, що він назавжди забуде про театр і буде серйозно вчитися. Хлопець дає обіцянку і припиняє «театральну діяльність», а свої мрії зберігає глибоко в серці.

Олесь добре володів польською, німецькою, англійською, давньоєврейською, норвезькою, російською мовами, вивчав старослов’янську, санскрит. Читав французькою та італійською. Він грає на фортепіано, пише літературні твори. Один з його етюдів «В горячці» у 1906 році надруковано в «Літературно-науковому віснику», редактором якого був Іван Франко.

Пізніше він навчається у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру.

Треба сказати, що Курбаса ніколи не лякав брак досвіду акторів. Він писав: «Найбільшою перепоною для мистецтва в театрі є так званий готовий актор, фахівець. Що ж це таке? Це в більшості рутина, сліпа, нетворча. Копія копії. „Сосуд“ традицій. Викривлене вухо, яке жадібно дослухається до оплесків. Маленька душа, хвора рецензіями».

У театрі Садовського Олесь блискуче запроваджує в життя свою методику - уважно вдивлятися у життя, аналізувати його і втілювати в ролях. Завдяки цьому в акторській майстерності виникає термін «темперамент думки». У цей час Олесь цікавиться ідеями експресіонізму. Він вважає, що саме цей напрямок найсуттєвішим образом впливає на оновлення національного театру, стимулює формування режисерського мислення, веде до створення режисерського театру і поверненню його до світу моральних цінностей.

У Києві Курбас зразу ж привертає увагу до себе театралів: стрункий, з красивим одухотвореним обличчям, він створює на сцені яскраві образи, неповторні індивідуальності.

Саме він першим розкриває сцену до глядача, ділиться з ним енергією, кидає кураж і свіжий жарт, руйнуючи шаблон пафосу й зарозумілості. У театрі він не боїться синтезів, здавалося б, несумісних, як на тогочасного глядача, речей: у «Гайдамаках» сміливо поєднує сцену похорон Гонтою своїх синів й буйний, затятий гопак, за що отримує «смачного ляпаса» від високочолого традиціоналіста П. Саксаганського, який, бачте, традиційно «сльози не пустив» від побаченої вистави.

А його блискуче прочитання ролі Хлестакова в «Ревізорі» Гоголя подивувало всіх: «Напустив всілякої чортівні цей галичанин», — писали про нього.

Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр — театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. Тут збираються непересічні актори-ентузіасти: С. Бондарчук, В. Василенко, Г. Юра. У власних виставах вони намагаються вийти за межі звичайного уявлення та знайти ключ до «театру настроїв» тонким підтекстом, шляхом створення спільної загадковості атмосфери дійства.

Актори, що могли й співати, й танцювати, і акробатичні трюки виробляти — результат особливого вишколу. Лесеві пощастило запрошувати до себе в театр іменитих педагогів: хореографа Большого театру М. Мордкіна, балетмейстера Броніславу Ніжинську, співака Сладкопєвцева. За Курбасовою методою, розповідати має не актор, а його тіло. Ідеал актора — «розумний арлекін» — освічений, мислячий, самопізнаний, що постійно прагне проявити свою індивідуальність. Отже, режисер — не диктатор, а приятель, помічник у пошуку.

У перший же рік роботи «Молодого театру» з успіхом йдуть такі спектаклі, як «Чорна пантера та Білий ведмідь» В.Винниченка, «Вечір етюдів» О. Олеся, «Едіп – цар» Софокла в перекладі І.Франка.

Театр проіснував всего два сезони: з осені 1917 до весни 1919 року, коли його було об’єднано із Першим театром Української Радянської Республікі ім. Т. Шевченка. Згодом на його основі було створено Дніпропетровський театр ім. Т. Шевченка.

У березні 1922 року в Києві режисер організує студію „Березіль“, якій судилося стати одним із найулюбленіших його дітищ. До роботи в ній він залучає молодотеатрівців. За короткий проміжок часу художнє об'єднання „Березіль“ вже нараховує 250 людей. Курбас влаштовує курси для молодих акторів, організовує лекції для майстрів старшого віку, створює макетну майстерню для театральних майстрів. Олесь пише в журналі „Барикади театру“: „ Березіль“ твердо стоїть на платформі Жовтня. Він об'єднує тільки тих, хто в пролетаріаті бачить єдину реальну силу, у руках якої рішення найважливіших проблем».

Репертуар театру якнайкраще ілюструє політичні погляди Курбаса: на сцені ставлять композицію «Рур», спектакль «Газ 2» Г. Кайзера – агітаційну п'єсу, своєрідний гімн індустріалізації. Крім того, йдуть п'єси «Комуна в степах» М. Куліша, «Секретар профсоюза» Л. Скотта, «За двома зайцями» М. Старицького.

1925 р. — Лесь Курбас перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа.

У найкращих виставах тих років «Джимі Хігінс», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» – режисер відверто намагається показати всі протиріччя сучасної йому дійсності, в якій ідея соціальної справедливості частіше розбивалася об стелю тоталітаризму. У створених їм сценічних характерах духовно вільних людей, повсталих проти терору та насильства, відверто проявилась громадянська позиція художника, який не бажав бути гвинтиком тоталітарного механізму.

Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Курбасівська концепція світу й театру все більше вступає в протиріччя з авторитарною владою. Його вистави знімають з репертуару, від Курбаса вимагають перегляду своїх позицій, визнання помилок. Під тиском влади в пресі з'являється «лист трупи березільців», в якому на керівника покладають відповідальність за «політичні помилки».

Його звинувачують у формалізмі, у злочинній ставці на «проблематику буржуазної індивідуалістичної особистості» і «націоналістичній естетиці», у дружніх стосунках з такими «ворогами народу», як М. Хвильовий та М. Скрипник.

Курбас продовжує працювати над новим спектаклем в атмосфері цькування. В одній зі статей про режисера Лесь Танюк писав: «Здавання „Маклени Граси“ М. Куліша, лебединої пісні Курбаса, проходила в умовах майже військових. Площа перед театром була оточена працівниками НКВС, секретні співробітники сиділи з акторами в гримерних... Вистава, оцінена сьогодні як класика українського радянського театру, йшла при мовчанні зали».

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки.

Соловецький період його життя виявився коротким, втім, сповненим роботою, яка допомагала Олесю Степановичу жити, боротись з відчаєм і сподіватись. Відібравши з ув'язнених до своєї трупи аматорів і фахівців, він зумів об'єднати їх в єдиний колектив і створити ще один, свій останній театр.

За три роки в ньому були поставлені «Весілля Кречинського» А. Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Н. Погодіна та інші вистави. Несподівано в жовтні 1937 року строк ув'язнення Курбаса збільшили ще на п'ять років.

Але відбути термін покарання йому не судилося – 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

Мемуар-портрет. Спогади.

***

«Він не ходить, а ніби танцює, ніколи не мовчить, бо коли навіть слухає, то вогнем своїх карих очей відображає почуте» ─ Н. Самійленко

***

«З першої ж появи царствена постать у довгій туніці, з вінцем на чолі приковувала до себе увагу. Низький оксамитовий голос, чиста літературна мова (на відміну від інших акторів-галичан, які хибували на місцевий діалект), якої прискіпливо вимагав Лесь Степанович від усіх членів колективу, лилася м’яко й спокійно: „Йокасто, жінко люба моя, чого мене ти викликала з дому?..На словах Юри (грав слугу): „І ткнув собі в обидва ока!» — хор, зойкнувши, зі стогоном хилився, мов очерет од вітру, з боку на бік, а в цей час за лаштунками розтинався нелюдський крик, неначе ричання звіра, і на сцену з простягненими вперед руками, які хапали повітря, натикаючись на колони, вривався Едіп-Курбас. З проваль його очей текли криваві патьоки….Курбас передавав горе Едіпа так трагічно правдиво, що нам ставало моторошно по-справжньому, і непідробний крик жаху розтинав наші груди. «─ М. Нятко про Леся Курбаса у ролі Царя Едіпа.

***

«Курбас — людина обдарована як режисер і педагог, — виключно. Я вважаю, — можна зі мною не погодитись, — що це один з кращих, а може і найкращий режисер-педагог в нашому Радянському Союзі, беручи його зі всіма його помилками. (…) Коли товариші говорять, що є здоровий, сильний талановитий колектив і гниле нездорове керівництво, яке має одійти, як це очевидно виходить з сьогоднішніх виступів, то я мушу зазначити, що цей здоровий і талановитий колектив завдячує в колосальній мірі Курбасу. (…) У нас в театрі є диктатура режисера. Цю диктатуру ми, актори, свідомо йому дали, тому що ми йому довіряли. Хай буде вам відомо, що майже кожний рух і кожна інтонація, кожний образ пророблені з Курбасом» ─ Іван Мар’яненко.

До речі, Іван Мар’яненко був одним з трьох акторів (а ще це були Борис Балабан та Роман Черкашин), які відкрито стали на захист Леся Курбаса під час слухання «справи».

Джерела:

1. http://ia-prometei.org.ua/?p=51132

2. http://teatre.com.ua/portrait/les-kurbas-rozumnyj-arlekin/

Поиск по сайту: