Розділ XVIII СТРАШНЕ СЛОВО

Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.

Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.

Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.

Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися,

(85) М у х а цеце, ва сучасними даними, небезпечна і для людей: вона - переносник трипаноаоми - збудника страшної сонної хвороби, небезпечної для людей і смертельної для худоби. [148]однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно. -^

Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.

Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.

Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.

Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.

Дінго! Дінго став поводитися дивно.

Досі собака біг, опустивши носа до землі,, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.

В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.

- Дивно, містере Дік! - сказав він.- Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу...

- Негору, еге ж? - доказав Дік Сенд.

Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.

- Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?

- Мабуть, так воно і є, Томе,- Негору не дуже далеко від нас.

- Але навіщо це йому? [149]- Або Негору. не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або...

- Або? - схвильовано спитав Том.

- Або ж він її добре знав, і тоді...

- Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!

- Ніколи не бував? - пошепки мовив Дік Сенд.- Це ще хтозна... Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.

Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.

- Тю, Дінго, тю! - гукнув Дік.- Негору! Негору! Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім'я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.

Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.

- Що ви сказали Дінго? - спитав він.

- Та нічого такого, містере Гарріс,- мовби жартома відповів Том.- Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з «Пілігрима», який десь пропав.

- А-а,- мовив американець,- це ви про того португальця, корабельного кока?

- Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.

- Як би він зайшов аж сюди? - спитав Гарріс.- Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.

- А може, він од нас це приховав,- відповів Том.

- Дивно! Навіщо йому це приховувати? - мовив Гарріс.- Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як. з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?

- Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс,- відповів Дік Сенд.- Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!

- Як хочете,- відповів Гарріс.

- Годі-бо, Дінго, замовкни! - гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.

Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісово-го коня.

Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. [150]«Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому»,- думав Дік Сенд.

Уранці Гарріс сказав, що асьєнда - всього за шість миль; до п'ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.

А кінь так само не чув «духу стайні», й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.

Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека...

Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.

Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.

О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.

Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі видніли-ся сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?

Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили... Отже, припущення, що це сліди слонів,- зовсім неймовірне.

У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.

Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, [ш] щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.

Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен - більше, ніж будь-коли досі! - зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він мав робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько - він відчував.

Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знов мусив брати на себе обов'язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.

Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» - мало не вихопилося в нього.

Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.

Гіпопотами в Америці?!

Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі...

Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми - з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою. [/52]

Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.

- Певно, тубільці недалеко,- мовив він.

- Атож,- відповів Гарріс.- Проте...

- Проте? - повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.

- Нам давно б уже час дістатися до асьєнди,- нерішуче сказав той,- але я щось не впізнаю місцевості...

- Ви заблудилися?

- Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік...

- Можливо,- відповів Дік Сенд.

- Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.

- Ні, містере Гарріс! - рішуче відказав Дік.- Нам не треба розлучатись.

- Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.

- Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі - це на годину ходи.

- Про мене,- повторив Гарріс. Раптом Дінго люто загавкав.

- Назад, Дінго, назад! - закричав Дік Сенд.- Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.

Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.

Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:

- Містере Дік! Дивіться! Дивіться!

- Що там таке, Томе? - спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.

- Там... там...- белькотав Том.- Під отими деревами... кров! А на землі... відрубані руки...

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:

- Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними - порваний ланцюг і зламані колодки.[153]На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.

Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.

Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.

Дікові насилу вдалося відігнати собаку.

Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

- Я вже бачив... бачив... Ці колодки... Ці ланцюги... Коли був малим... Я вже бачив...

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати... Ось-ось він заговорить...

- Мовчіть, Томе! - сказав Дік Сенд.- Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!

І мерщій відвів убік старого негра.

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.

Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.

Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.

На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.

Том також не спав.

Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.

Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.

Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. [164]Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього - пронизливе виття.

Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.

Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:

- Лев! Лев!

Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.

- Лев! - повторив він.

Діка Сенда мов уразило громом.

Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.

Та Гарріса не було.

Зник і його кінь.

Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!

«Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки!

Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування,- не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!

Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!

Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.

Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край - не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!

Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт,- справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! [155]Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми - то все знаряддя работорговців! Відрубані руки - руки чорних невільників...

Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!

Яке жахливе відкриття!

Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:

- Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!

ЧАСТИНА ДРУГА

Поиск по сайту: