Розділ XVII УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ

Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедікта.

Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала:

- Це ти, Діку? Ти?

Юнак хотів був сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда.

- Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! - без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: - А я тебе не впізнав!

- Ще б пак! Чудовий маскарад! - засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки. [280]

- Який ти негарний! - сказав Джек.

- Звичайно! Адже я зображав чорта, а чорт, либонь, не красень.

- Геркулесе! - вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.

- Він урятував вас,- озвався Дік Сенд,- урятував і мене. Але він не хоче, щоб пр^ це говорили.

- Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! - відказав Геркулес.- Адже якби не з'явився містер Бенедікт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон,- ми нічого не змогли б зробити.

Справді, то Геркулес п'ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну ман-тікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягши-ся чаклуном.

Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях, а Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедікта марно намагався проникнути в факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.

Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за всім, що робилося в факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга - той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив'язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе,- все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців.

Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.

- А як же вийшло з тобою, Діку? - спитала місіс Уелдон.

- Місіс Уелдон,- відповів юнак,- я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про [281] вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив'язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.

- Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і ворожбит!

- Геркулесе,- мовила місіс Уелдон,- розкажіть мені все-таки, як ви врятували Діка.

- Та хіба то я, місіс Уелдон? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води - тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути з землі стовп разом із прив'язаним до нього капітаном... Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедікт або й Дінго. А справді, чи не Дінго це зробив?

Дінго весело загавкав у відповідь, Джек, обійнявши велику голову собаки, погладив його і спитав:

- Дінго! Це ти врятував нашого друга Діка?

І тут же похитав головою Дінго справа наліво і зліва направо.

- Він каже «ні», Геркулесе,- мовив Джек.- Бачиш: не він. А тепер скажи, Дінго: це Геркулес урятував нашого капітана?

І хлопчик примусив Дінго кивнути кілька разів головою.

- Він каже «так»! Він каже «так»!-вигукнув Джек.- От бачиш, Геркулесе, це ти!

- Друже Дінго,- зітхнув Геркулес, пестячи собаку,- навіщо ти признався? Ти ж бо обіцяв, що мовчатимеш!

Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме.

Вони завели розмову про бідолашних Геркулесових товаришів: старого Тома, його сина Бета, Актеона і Остіна. їх погнали в область Великих Озер. Геркулес бачив їх у невільничому каравані. Якийсь час він ішов назирці за караваном, але дати їм знати про себе не вдалося. Отак їх і погнали. Пропали хлопці! [282]З очей у Геркулеса покотилися сльози.

- Не плачте, друже мій,- сказала місіс Уелдон.- Нумо сподіватися, що ми з ними ще побачимося.

Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.

- Може,- сказала вона наприкінці,- нам було б безпечніше залишитися в Казонде?

- То я зробив невлад! - вигукнув Геркулес.

- Ні, Геркулесе, ні! - заперечив Дік. Сенд.- Ці негідники, безперечно, мають намір затягти містера Уелдона в пастку. Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Не-гору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. А коли Алвіш з'явиться по свої сто тисяч доларів...

- То він дістане сто тисяч ударів палицею по голові, старий мерзотник! - вигукнув Геркулес.- Я сам розрахуюся з ним!

Ні, про повернення місіс Уелдон до Казонде не могло бути й мови. Отже, треба випередити Негору. Дік Сенд вирішив добре все обміркувати, щоб неодмінно досягти мети.

От нарешті йому й випала нагода здійснити давній задум: спуститися за течією річки до океанського узбережжя.

Ця річка текла на північ і, можливо, впадала в Конго. В такому разі, замість прибути до Сан-Паулу-ді-Луанда, вони допливуть до гирла Конго. То нічого: в гвінейських колоніях вони дістануть таку саму допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.

Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей "(4). Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати? Пірога не була схожа на вузенький човник, якими тубільці звичайно плавають по річках. Вона була понад тридцять футів завдовжки й чотири завширшки. На таких пірогах можуть сидіти по кілька веслярів. Як линуть вони по воді!

Місіс Уелдон та її супутники зручно розташувались У пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом.

(114) Камерон часто згадує про такі острівці ва африканських річках. (Прим, автора.) [ 283]Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапи-.ти на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав'яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав'яним острівцем серед інших плавучих острівців. Навіс уводив в оману навіть птахів, і на нього часто сідали подзьобати зернят чорні чайки з червоними дзьобами-«аррінгас» -та білі й сірі зимородки.

Зелений навіс захищав пасажирів піроги і від пекучого сонця.

Така подорож була не дуже стомлива, однак і не зовсім безпечна.

Мандрівники мали добувати харч на щодень. Доводилось не тільки ловити рибу в річці, а й полювати на берегах. Дік Сенд мав з вогнепальної зброї лише рушницю - її взяв з собою Геркулес, коли втік під час атаки на термітник,- та невеличкий запас набоїв. Коли просунути рушницю крізь трав'яне прикриття, може, пощастить стріляти більш влучно, ніж із засідки.

Пірога пливла за течією із швидкістю близько двох миль на годину. Дік Сенд сподівався, що вони пройдуть миль п'ятнадцять на добу. Але така швидкість вимагала від стернового невсипущої пильності, щоб учасно та спритно обминати перешкоди: підводне каміння, мілини, стовбури дерев. До того ж, попереду на шляху мандрівників могли постати пороги й водоспади, яких рясно на африканських річках.

Дік Сенд знов узяв на себе обов'язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав'яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла.

Місіс Уелдон лежала на підстилці з сухого листя, поринувши в свої думки. Кузен Бенедікт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який [284] безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звичкою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було...

Малий Джек розумів, що галасувати не можна, але рухатись йому ніхто не забороняв, і він, наслідуючи свого друга Дінго, лазив на чотирьох по пірозі.

Протягом перших двох днів місіс Уелдон та її супутники харчувалися тими запасами, що їх Геркулес зібрав перед від'їздом. Тільки вночі Дік Сенд робив зупинку на кілька годин, щоб перепочити самому. Але він не сходив на берег. Дік не хотів ризикувати даремно і твердо вирішив висідати тільки тоді, коли треба буде роздобути харчів.

Поки що вони пливли без пригод. Річка була футів сто п'ятдесят завширшки. Вниз пливло кілька острівців. Вони рухались з такою самою швидкістю, що й пірога, і Дік Сенд не боявся зіткнутися з ними.

Край здавався безлюдним. Видно, ця частина Казонде була малозаселена, і тубільці навідувались сюди тільки зрідка.

Береги буяли рослинністю, яка милувала око найяскравішими барвами. Пірога пливла поміж двох нескінченних шерег пишних заростів ластівника, шпаж-ника, лілей, ломиноса, бальзамінових і парасолькових рослин, алое, деревовидних папоротників і запашного папірусу. Місцями до самісінької річки підступав дрімучий ліс. Над водою схилялися копалові дерева, акації з цупким листям, «залізні дерева» - баугінії, в яких стовбури з того боку, звідки віють найхолодніші вітри, обросли лишайником; смоковниці, що, як і мангові дерева, спираються на повітряне коріння, подібне до свай, та багато інших чудових фігових дерев. Верховіття, що сягали сотні футів угору, переплітаючись, нависали над річкою склепінням, через яке не проникало сонце. Подекуди ліани перевисали з берега на берег, утворюючи мости.

27 червня малий Джек побачив, як таким мостом переходила зграя мавп; вони позчіплювалися хвостами на той випадок, якби міст, не витримавши їхньої ваги, обірвався. Джек був у захваті.

Ці найменші представники родини шимпанзе, яких У Центральній Африці називають «соко», досить потворні на вигляд. В них вузький лоб, жовта морда й високо поставлені вуха. Живуть вони невеличкими зграями, гавкають, мов собаки. Тубільці бояться цих [285] мавп, бо вони інколи крадуть їхніх дітей, яких потім кусають і дряпають. Споруджений за порадою Діка Сенда навіс так добре маскував пірогу, що навіть ці гострозорі тварини нічого не помітили.

Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.

- Що там таке? - спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.

- Загата,- відповів Дік,- але загата природна.

- То зруйнувати її, капітане Дік?

- Атож, Геркулесе. Доведеться рубати сокирою. Загата, мабуть, міцна: на ній осіло вже кілька острівців, а вона стоїть.

- Зруйнувати, то зруйнувати! - відповів Геркулес і перейшов на ніс піроги.

Загата утворилася з водоростей «тікатіка», що їх міцні гнучкі волокна, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на повсть. По такій повсті можна перейти річку, як по мосту, коли не боятися загрузнути по коліно в цьому багнистому настилі. На поверхні загати росли прегарні лотоси.

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі.

Чи варто про це говорити? Кузен Бенедікт - ця велика дитина - сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола - жодної комахи! Жодної!

Тож коли Геркулес -«його учень» - приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому.

Кузен Бенедікт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися!

Раптом він закричав: [286]- Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив прощення! Кузино Уелдон! Діку! Це єдина в своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хай-но тільки хто спробує забрати ЇЇ в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!

- Справді цінна знахідка? - спитала місіс Уелдон.

- Ви ще й питаєте! Це комаха, яка не належить ні до ряду твердокрилих, ні до сітчастокрилих, ні до перетинчастокрилих, ані взагалі до жодного з десяти відомих науці рядів! Невігласи віднесли б її до павукоподібних. Але вона тільки схожа на павука! Членисто-нога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона - не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім'я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Нехаросіез Вепесіісіиа»!(115)

Кузен Бенедікт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця.

А суденце тим часом пливло далі по темній воді. Тишу порушувало тільки брьохання гіпопотамів та шурхіт крокодилів на прибережному піску.

Повний місяць зійшов над деревами, і його м'яке світло, проникнувши крізь щілини в навісі, осяяло пірогу.

Раптом з правого берега долинув якийсь глухий шум, наче в темряві запрацювало водночас кілька великих помп.

То прийшло на водопій велике стадо слонів. Понаїдавшись за день волокнистих стеблин, вони тепер гамували спрагу перед нічним спочинком. їхні хоботи то піднімались, то опускались, мовби якісь механізми; здавалося, ці велети вип'ють усю річку.

(115) «Шестивіг Бенедікта» (лат.). [ 287]

Поиск по сайту: