|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Розділ XIV ВІСТІ ПРО ДОКТОРА ЛІВІНГСТОНАМісіс Уелдон насаперед подумала про те, що Негору прийде по відповідь тільки через тиждень. За цей час слід усе добре обміркувати й прийняти рішення. Не можна покладатись на совість португальця - став- ку треба робити тільки на його корисливість. Ота «комерційна цінність», яку становила для Негору його бранка, напевно, мала вберегти її - принаймні протягом найближчих днів - від нової небезпеки. Тож чи не вдасться їй виробити такий план повернення до Сан-Франціско, за яким Джеймсові Уелдону не треба буде їхати до Казонде? Вона добре знала, що після її листа Джеймс Уелдон негайно вирушить до Африки, нехтуючи небезпекою. Але де запорука того, що йому дозволять вільно виїхати з Казонде з дружиною, сином та кузеном Бенедік-том, коли сто тисяч доларів уже лежатимуть^ в кишені Негору? Досить якоїсь примхи Муани, володарки Казонде, щоб їх усіх затримали. Чи не краще здійснити цю «торгову операцію» десь у домовленому місці на узбережжі? Джеймс Уелдон не їхав би в небезпечну подорож у глиб Африки; до того ж, работорговці, діставши викуп, уже не зможуть їх поневолити, і всі вони - місіс Уелдон, її син та кузен Бенедікт - благополучно повернуться на батьківщину. Тож місіс Уелдон була певна, що слушно відмовилась написати листа чоловікові. Негору дав їй тиждень на роздуми. Безперечно, йому самому потрібен був час, щоб підготуватись до поїздки, а то він прийшов би до місіс Уелдон раніше. «Невже він хоче розлучити мене з Джеком?» - думала жінка. Цієї миті до хатини вбіг Джек. Мати схопила його й пригорнула до себе так міцно, начебто Негору підступав до неї, щоб забрати сина. - Тобі сумно, мамо? - спитав хлопчик. - Ні, дитино моя, ні! - відповіла місіс Уелдон.- Я думала про тата. Ти б хотів його бачити? - Так, так, мамо! Він скоро приїде сюди? - Ні... ні! Він не повинен сюди приїжджати! - То ми поїдемо до нього? - Поїдемо, синку! - І Дік поїде? І Геркулес? І старий Том? - Так... так... Місіс Уелдон схилила голову, щоб приховати сльози. - Тато надіслав листа? - спитав Джек. - Ні, мій любий. - Мабуть, ти сама напишеш йому? - Так... може, напишу. [256]Малий ДжеК) сам того не відаючи, поставив місіс Уелдон запитання, яке так мучило її. Щоб не відповідати синові, вона пригорнула його до себе й стала цілувати. Слід сказати, що до різних причин, які спонукали місіс Уелдон відкинути вимогу Негору, долучилась іще одна. Місіс Уелдон побачила несподівану можливість повернути собі волю без втручання чоловіка й усупереч намірам Негору. Щоправда, це була лише іскорка надії, але все ж вона зажевріла в її душі. Річ у тім, що за кілька днів до цього місіс Уелдон ненароком почула уривки фраз, які вселили в неї віру в близьку й, слід сказати, зовсім несподівану допомогу. Алвіш і якийсь работорговець - метис із Уджі-джі - вели розмову неподалік од хатини місіс Уелдон. Звісно, ці вельмишановні комерсанти говорили про работоргівлю. Вони ремствували, що вести торгівлю людьми стає чимдалі важче: біля берегів чатують патрульні кораблі, а скрізь по країні нишпорять місіонери та мандрівники. Жозе-Антоніу Алвіш сказав, що наукові подорожі численних мандрівників у глиб Африки можуть неабияк зашкодити комерційним операціям работорговців. Співрозмовник погодився з ним і докинув, що таких гостей - світських чи священнослужителів - треба зустрічати рушничними пострілами. Декого так і зустрічали. Та, на превеликий жаль вельмишановних комерсантів, після вбивства одного допитливого мандрівника приїздили кілька інших, не менш допитливих. Повернувшись на батьківщину, ці люди пускали «дуже перебільшені», за словами Алві-ша, чутки про страхіття работоргівлі, і це ще погіршувало справу. Метис додав, що надто важко стало на ринку у Ньянгве, Уджіджі, Занзібарі - у всій області Великих Озер. Там один за одним побували Спік, Грант, Лівінг-стон і багато інших дослідників. Справжнє нашестя! Незабаром уся Англія і вся Америка переселяться у внутрішні області Африки! Алвіш був у всьому згоден із співрозмовником. Проте він докинув, що на заході Африки работорговці перебувають у меншій скруті: мандрівники навідуються туди не так часто. Проте з усього видно, що пошесть не мине й цих країв. Казонде поки що поза небезпекою, [257] але Кассанго й Біе - там у Алвіша теж були факторії - вже під загрозою.. Работорговцеві було чого боятися. Відомо, що через кілька років після подій, про які тут розповідається, Камерон на півдні, а Стенлі на півночі таки проникли в ці закутні Африки. Вони виявили, що до работоргівлі прилучені численні чужоземні агенти, що колоніальні чиновники майже всі продажні, одне слово, що нема нічого більш ганебного, ніж ця торгівля людьми. Ні Алвіш, ні метис із Уджіджі не знали про Камеро-на і Стенлі. Щоправда» Гарріс уже десь прочув і в розмові з Негору згадував про «якогось лейтенанта Камерона: цей зухвалець мав намір перетнути Африку від берега до берега - від Занзібару до Анголи». Зате Алвішеві та метисові аж надто добре було відоме ім'я доктора Лівінгстона. Вони якийсь час говорили про нього, принаймні часто повторювали його ім'я. З розмови місіс Уелдон зрозуміла, що ближчими днями доктор Лівінгстон, можливо, прибуде до Казонде в супроводі свого ескорту. В зв'язку з цим вона твердо вирішила не погоджуватись на вимоги Негору. Доктор Лівінгстон був дуже впливовою особою в Африці, і португальські власті в Анголі, безперечно, мали всіляко підтримувати його. І в місіс Уелдон майнула думка, що вона може звернутися до Лівінгстона по допомогу. А що, як доктор Лівінгстон не навідається сюди? Ні, мабуть-таки навідається, бо, йдучи цим маршрутом, він би завершив дослідження Центральної Африки. Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, у графстві Ле-нарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року. Він був другим з шести дітей. Одержавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон після недовгої роботи в Лондонському місіонерському товаристві приїхав. 1840 року до Кейптауна. Він мав приєднатись до місіонера Моффата, який очолював місію в Південній Африці. З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив у країну бечуанів. Він був першим білим, що дослідив цю область. Повернувшись до Курумана, він одружився з дочкою Моффата і 1843 року заснував місію в долині Маботса. [258]Через чотири роки Лівінгстон перебрався до Коло-бенга в країні бечуанів, за двісті двадцять п'ять миль на північ од Курумана. А 1849 року Лівінгстон виїхав з Колобенга разом із дружиною, трьома дітьми та двома друзями - Осуел-лом і Мерреєм. Першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся до Колобенга, спустившись за течією річки Цуги. Під час цієї подорожі Лівінгстонові не вдалося дослідити країну за озером Нгамі, бо тубільці ставилися до нього вороже. Він ще раз спробував пробратися до цього краю, але знову марно. Тільки третя спроба закінчилася успішно. Вирушивши потім у нову подорож разом із своєю родиною та другом Осуеллом, Лівінгстон, пливучи по Нхобе, притоці Замбезі, дістався до землі племені макололів. Дорога була неймовірно важка. Діти Лівінгстона мало не померли з голоду - їжі та питної води було обмаль. І все ж наприкінці червня 1851 року він добувся до річки Замбезі. Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, щоб відпровадити свою родину на батьківщину, до Англії. Відважний дослідник задумав вирушити в нову небезпечну подорож у глиб країни і не хотів ризикувати життям дружини та дітей. Лівінгстон мав намір перетнути Африку з півночі на захід - від Кейптауна до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі кількох тубільців. Од Курумана він попрямував на захід уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня Лівінгстон увійшов до Літубаруби й побачив, що землю бечуанів геть розорили бури - нащадки голландських колоністів, які поосідали в Капленді, перш ніж його захопили англійці. З Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангватів і 23 травня дістався до Ліньянті, де молодий вождь племені макололів Секелету прийняв його з великими почестями. Тут Лівінгстон захворів на пропасницю, яка надовго затримала його. Та, незважаючи на хворобу, він вивчав побут і звичаї цього краю і вперше побачив, до яких страшних спустошень призводить в Африці работоргівля. Через місяць він уже спускався вниз за течією Нхобе - до місця, де вона впадав в Замбезі; побував у Наньвле, Катонзі, Лібонті й нарешті дістався до місця, [269] де Замбезі зливається з Лібою. Він вирішив піднятися вгору по цій річці - до західних володінь Португалії Через дев'ять тижнів він повернувся до Ліньянті, щоб як слід підготуватись до експедиції. 11 листопада 1853 року Лівінгстон вирушив з Ліньянті в супроводі двадцяти семи макололів. 27 грудня він дістався до гирла Ліби. Звідси він піднявся вгору річкою до земель племені балунда - місця, де в Лібу впадає Макондо, що тече зі сходу. Лівінгстон був першим білим, який проник у цю область. 14 січня 1854 року Лівінгстон вступив до Шінте, резиденції наймогутнішого з царків племені балунда. Той його добре прийняв, однак невтомний мандрівник через кілька днів переправився на той берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях Катема. Тут його також гостинно зустріли, але вже 20 лютого загін Лівінг-стона отаборився на березі озера Ділоло. Відтоді почалися невдачі. Місцевість ставала дедалі більш непрохідною, тубільці були настроєні вороже, власний загін Лівінгстона збунтувався. Лівінгстонові загрожувала смерть. Хтось інший, не такий енергійний, не вистояв би. Але Лівінгстон подолав усі перепони і 4 квітня вийшов на берег Кванго - повноводної річки, що тече вздовж кордону португальських володінь і на півночі впадає в Заїр. Через шість днів Лівінгстон увійшов до Кассанго, де його й бачив Алвіш, а 31 травня прибув до Сан-Пау-ду-ді-Луанда. Так скінчилася ця дворічна подорож, під час якої Африку було перейдено навскіс - із півдня на захід. 24 вересня того ж року Девід Лівінгстон вирушив із Сан-Паулу-ді-Луанда. Він прямував уздовж правого берега Кванзи - тієї самої Кванзи, що так негостинно зустріла Діка Сенда та його супутників,- і дістався до місця, де ця річка зливається з Ломбе. По дорозі Лівінгстонові часто траплялися невільничі каравани. Відвідавши вдруге Кассанго, він вийшов звідти 20 лютого, переправився через Кванго й добувся до берегів Замбезі. 8 червня Лівінгстон знову був на березі озера Ділоло, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, щоб знову вирушити в дорогу 3 листопада 1855 року. Ця подорож мала завершити перший в історії перехід через Центральну Африку з заходу на схід. [260]Відвідавши знаменитий водоспад Вікторія, Девід Лівінгстон попрямував на північний схід. Ось короткий перелік найголовніших етапів його маршруту: перехід через область Ватока, відвідини могутнього місцевого царка Семалембе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до володаря Мбуруми, відвідини руїн старовинного португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із царком Мпенде, який тоді воював з португальцями, і врешті 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі. 22 квітня Лівінгстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до гирла Замбезі й прибув до Кілімане - через чотири роки після того, як вийшов із Кейптауна. 12 липня він поплив на кораблі до острова Маврі-кій і 22 грудня, після шістнадцятирічної відсутності, повернувся до Англії. Тут прославленого мандрівника чекала урочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства та велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вважав би, що заслужив право на відпочинок. Лівінгстон був не такий. 1 березня 1858 року він знову поплив до Африки і в травні висадився на: мозамбікському.березі. Він мав намір почати дослідження басейну Замбезі. Лівінгстона в цій поїздці супроводили його брат Чарлз, капітан Бедіндфільд, Торнтон, Бейнс, лікарі Кірк і Меллер. Та не всім судилося вернутися на батьківщину. Дослідники попливли вгору по течії великої ріки через рукав Конгоне невеличким пароплавом «Ма-Ро-берт». До Тете вони прибули 8 вересня. В січні 1859 року - дослідження нижньої течії Замбезі і її лівої притоки Шіре; в квітні того самого року - похід до озера Щірва; дослідження області Манганья й 10 вересня відкриття озера Ньясса; 9 серпня 1860 року - новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року - прибуття в гирло Замбезі єпископа Маккензі та його супутників; в березні 1861 року - дослідження Рову-ми на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 року - повернення до озера Ньясса і перебування там до кінця жовтня; ЗО січня 1862 року - прибуття другого пароплава, «Леді Ньясса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. Такими подіями були позначені перші роки цієї нової експедиції. На той час єпископ Маккензі й один [261] з місіонерів уже померли, не витримавши жахливого клімату, а 27 квітня на руках у чоловіка померла місіс Лівінгстон. У травні того самого року Лівінгстон спробував удруге дослідити Ровуму. Наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся вгору течією Шіре. В квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінгстон вирядив до Європи свого брата Чарлза й лікаря Кірка, виснажених хворобами, а сам 10 листопада втрете відвідав озеро Ньясса, щоб завершити його гід-рогеографічний опис. Через три місяці Лівінгстон повернувся до гирла Замбезі, звідти вирушив до Занзібара й 20 липня 1864 року, після п'ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він видрукував свою працю «Дослідження Замбезі та її приток». 28 січня 1866 року Лівінгстон знову висадився в Занзібарі. Він починав свою нову, четверту подорож. У Занзібарі Лівінгстон на власні очі пересвідчився, що работоргівля - величезне зло. 8 серпня він прибув до Мокалаозе, на березі Ньясси. Цього разу його супроводили лише кілька сипаїв (109) та негрів. Через півтора місяці майже всі вони повтікали від нього і, повернувшись до Занзібара, пустили брехливу чутку про смерть Лівінгстона. Але відважний мандрівник і цього разу не відступив: він вирішив будь-що дослідити територію між озерами Ньясса і Танганьїка. 10 грудня з кількома провідниками-тубільцями Лівінгстон переправився через річку Лвангву й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів. Цілий місяць його життя трималось на волосині. Ледве одужавши, він 30 серпня добирається до озера Мверу, досліджує його північний берег і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час устигає двічі побувати на озері Мверу. Із Казембе Лівінгстон рушив на північ. Він мав намір побувати у великому населеному пункті Уджі-джі, на березі озера Танганьїка. Але дорога через повінь стала непрохідною. Провідники покинули Лівінгстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідти він пішов на південь і 6 червня, через півтора місяці, добувся до озера Бангвеулу. Там він провів два (109) Сипаї - колоніальні війська з місцевого населення Індії, Що були на службі в англійців. [262] місяці. 9 серпня він знов зробив спробу дістатися до озера Танганьїка. Яка це була важка подорож! В січні 1869 року героїчний мандрівник так ослаб, що не міг іти і його несли на руках. У лютому.нарешті він побачив Танганьїку. В Уджіджі на нього чекала посилка, що її надіслало з Калькутти Східне товариство. Тепер у Лівінгстона була тільки одна мета - піднятись на північ од Танганьїки і знайти витік Нілу. 21 вересня він був у Бамбаре, в Маньєме, області людоїдів, і дійшов до Луалаби, яка - пізніше це довів Стенлі - є верхів'ям Заїру або Конго. В Мамогеле хвороба знов звалила Лівінгстона на вісімдесят днів. У нього залишилося тільки троє слуг. 21 липня 1871 року він нарешті вирушив назад до Танганьїки. -23 жовтня Лівінгстон дістався до Уджіджі. Хвороба та злигодні знесилили його до-краю. Довгий час від Лівінгстона не було ніяких вістей. В Європі, мабуть, вважали, що він загинув; тож він більше не сподівався на допомогу. Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона до Уджіджі за чверть милі від озера залунали постріли з рушниць. Лівінгстон вийшов з намету. До нього наблизився якийсь білий. - Гадаю, ви доктор Лівінгстон? - спитав він. - Так,- відповів мандрівник, знімаючи кашкета й приязно усміхаючись. Вони міцно потисли один одному руку. - Я щасливий, що знайшов вас! - мовив незнайомець. - І я радий вас бачити,- відказав Лівінгстон. Цей незнайомець був американець Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк Геральд», і редактор цієї газети відрядив його на пошуки Девіда Лівінгстона. В жовтйі 1870 року Стенлі не вагаючись, без гучних слів, як і належить герою, сів у Бомбеї на корабель, що йшов до берегів Занзібару. Звідти він рушив майже тим самим маршрутом, яким ішли Спік і Бертон. Зазнавши злигоднів, не раз ризикуючи життям, Стенлі нарешті добувся до Уджіджі. Обидва мандрівники потоваришували і разом здійснили подорож на човнах до північних берегів озера Танганьїка. Вони дісталися до мису Магали й після старанного дослідження дійшли висновку, що одна з [263] приток Луалаби править за водостік для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі переконалися, що так воно і в.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулись до Уджіджі. Стенлі вирішив їхати на батьківщину. 27 грудня, після тижневого плавання, він і Лівінгстон зійшли на берег Урімбі. А 23 лютого були вже в Куїхарі. Настав день прощання-12 березня. - Ви здійснили те, на що мало хто зважився б,- сказав Лівінгстон.- Я вам невимовно вдячний. Щас-ти вам доля! - Сподіваюсь побачити вас при доброму здоров'ї на батьківщині, любий докторе,- відповів Стенлі, міцно тиснучи йому руку. - Прощавайте, докторе, любий мій друже! - мовив він глухим голосом. - Прощавайте! - відповів Лівінгстон. Стенлі поїхав і 12 червня 1872 року висів у Марселі. Лівінгстон провадив далі свої дослідження. Відпочивши п'ять місяців у Куїхарі, він 25 серпня вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводило троє його чорних слуг - Сузі, ТТТу-ма й Амода, п'ятдесят шість тубільців, яких йому залишив Стенлі, і Джекоб Уейнрайт. Через місяць караван дістався до Мури. Всю дорогу бушували грози, спричинені страшною посухою. Потім полили дощі. В'ючних тварин кусали мухи цеце, й вони гинули. Тубільці ставилися до мандрівників вороже. І все ж таки 23 січня 1873 року експедиція Лівінг-стона прибула в Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вони рушили до селища Чі-тамбо. Тут кілька работорговців бачили Лівінгстона. Вони й принесли цю вість Алвішеві та метисові з Уджіджі. Отже, можна було сподіватися, що Лівінгстон, скінчивши дослідження південного берега Танганьїки, вирушить на захід у глухі області, а звідти піде до Анголи, похмурого краю работоргівлі, і дістанеться до Казонде. Місіс Уелдон плекала надію, що великий мандрівник незабаром прибуде в Казонде - адже тепер початок червня, тобто минуло вже два місяці відтоді, як його бачили на південному березі Бангвеулу. Але 13 червня, напередодні того, коли Негору мав прийти по лист, що давав йому змогу взяти сто тисяч [264] доларів, в Казонде почули сумну звістку, якій проте дуже зраділи Алвіш та інші работорговці. 1 травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер! На жаль, це була правда. 29 квітня невеличкий караван Лівінгстона дістався до села Чітамбо. Доктора принесли туди на ношах. Вночі він раптом застогнав од сильного болю, ледве чутно мовив: «Дорого! Доро-го'у» - і знов знепритомнів. Через годину він прийшов до пам'яті, покликав свого слугу Сузі й попросив принести ліків. Потім прошепотів кволим голосом: - Все добре! А тепер іди! Близько четвертої години ранку Сузі й п'ять чоловік з ескорту ввійшли до хатини, де лежав доктор, Девід Лівінгстон стояв навколішках біля свого ліжка. Сузі обережно доторкнувся до його щоки: щока була холодна. Девід Лівінгстон був мертвий. Вірні слуги понесли його тіло до морського берега. Довгий і важкий був їхній шлях, але через десять місяців вони добулися до Занзібара. 12 квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вест-мінстерському абатстві серед інших великих людей Англії, яких вона вшановує так само, як і своїх королів. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.) |