Розділ XIV ЩО РОБИТИ?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, «Пілігрим» викинувся на берег і розбився об рифи.

Місіс Уелдон і її супутники дякували долі, тільки-но опинилися в безпеці. Адже буря винесла їх на континент, а не на якийсь лиховісний острів Полінезії. І хоч хай де на узбережжі Південної Америки вони опинилися, повернутись звідси додому, здавалося, буде неважко. ї

Ну, а «Пілігрим» загинув. Від нього залишився тільки дерев'яний каркас; за кілька годин прибій розкидає його уламки на всі боки. Годі й думати щось врятувати із судна...

Хоч Дікові Сенду й не поталанило довести «Пілігрим» до порту призначення, він міг пишатися бодай тим, що перепровадив на берег живими і здоровими всіх, хто був на його борту, а серед них дружину та сина Джеймса Уелдона.

Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли «Пілігрим» на північний схід. Тим-то із сорок третього градуса південної широти судно могло потрапити аж на п'ятнадцятий.

Отже, треба ч якомога скоріше визначити, де саме розбився «Пілігрим». Коли це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення.

Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під не дуже високим берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-не-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь.

За чверть милі на північ між скелями видніло гирло маленької річки, зовсім непомітної з боку моря. Над річкою схилялись численні ризофори(79), які відрізнялись від своїх індійських родичів.

Ризофора - різновид мангового дерева. [110]

На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії. Якби кузен Венедікт був ботаніком, з яким би захватом він одкривав безліч нових порід дерев!

Тут росли височенні баобаби з корою, схожою на єгипетський сієніт(80), що їх колись безпідставно вважали незвичайно довголітніми; латанії, приморські сосни, тамаринди, перечники особливого виду й багато інших рослин, яких немає на півночі Нового Світу.

Однак здавалося дивним те, що серед цього розмаїття не було бодай одного представника численної родини пальмових, яка має понад тисячу видів і поширена майже на всій земній кулі.

Над берегом ширяли зграї крикливих птахів - здебільшого ластівок з чорним пір'ям, що мінилося синю-вато-сталевіим вилиском, та світлішими, голівками. Подекуди злітали куріпки, сірі з блакитними шийками.

Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи зовсім не полохливі. Вони підпускали людей близько до себе, не виказуючи страху. Невже вони досі їх не бачили і не навчились боятися? Невже цей берег зовсім безлюдний, і тишу його ніколи не порушували рушничні постріли?

Попід берегом між камінням походжало кілька дрібних пеліканів. Вони заклопотано набивали дрібною рибою шкіряні мішки, що висіли в них під нижньою половинкою дзьоба.

А над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що прилетіли з океану. ^

Птахи, здавалось, були єдині живі істоти на цій частині узбережжя - якщо, звісно, не рахувати сили-силенної цікавих для кузена Бенедікта комах. Проте ні у птахів, ні в комах не спитаєш, як зветься берег. Дізнатися про це можна тільки в когось із місцевих жителів.

Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі - ні на півночі, по той бік річки, ні на півдні, ані врешті на гребені, де починався густий ліс. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди.

Діка Сенда дуже це здивувало.

«Де ми? Куди нас закинуло? - питав він себе подумки.- І спитати нема в кого!» *

(80) Сієніт - мінерал, схожий на граніт. [ні]Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. Він поводився по-чудному, однак видно було, що не чув ні людини, ні тварини.

- Глянь-но на Дінго, Діку! - мовила місіс Уелдон.

- Дивно! - відповів юнак.- Він нюшить так, на-, че розшукує чийсь олід.

- Справді дивно! - прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: - А що робить Негору?

- Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Я вже не маю права йому наказувати. Його служба скінчилася, коли розбився «Пілігрим».

Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця(1). Може, він уже тут бував? Він би, мабуть, нічого не відповів, якби його про це спитали. Проте найкраще було не зважати на цього похмурого чоловіка.

Незабаром Дік Сенд побачив, що Негору попрямував до річки, та тільки-но той зник за скелею, хлопець кинув про нього думати.

Дінго загавкав, коли корабельний кок видерся на гребінь, але майже відразу замовк.

Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти. А потім вони вже порадяться й вирішать, як діяти далі.

Про харчі вони не турбувалися. Крім плодів та дичини, що їх було повно довкола, потерпілі могли використати запаси з «Пілігрима». Прибій повикидав на обмілілі після відпливу рифи чимало всякої всячини з розбитого судна. Том і його товариші підібрали кілька барилець із сухарями, бляшанки з консервами, ящики із сушеним м'ясом. Вода ще не встигла їх попсувати. Тож маленький загін був забезпечений провіантом на час, потрібний, щоб дістатися до найближчого поселення. Всі запаси склали в безпечному місці, куди не досягав приплив.

Питної води так само не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Дужий негр приніс на плечі повне барило. В години відпливу вода в гирлі була прісна й придатна для пиття. [112]Розкласти вогонь теж неважко: сухого палива - здебільшого коріння мангового дерева - було вдосталь. Старий Том, затятий курець, завжди мав при собі трут у герметично закритій коробці і коли завгодно міг викресати іскру з кременя, підібраного на березі.

Залишалось знайти якийсь притулок, де б невеличкий загін міг прихиститися на ніч, перш ніж вирушити в дорогу.

Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих просторих, гладенько відполірованих гротів, що їх вимивав бурхливе море високо в скелях під час припливів.

Джек нестямився від захвату. Він покликав матір і урочисто показав їй грот.

- Який же ти молодець, мій любий Джеку! - похвалила сина місіс Уелдон.- Якби ми були Робінзона-ми, змушеними на тривалий час оселитися на цьому березі, то назвали б грот твоїм іменем!

Грот був десять-дванадцять футів завдовжки й стільки ж завширшки, але малому Джекові він видався величезним. У всякому разі, тут могли розміститися всі потерпілі. До того - це з особливим задоволенням відзначили місіс Уелдон і Нен - тут було сухо. Місяць саме перебував у першій чверті, тож боятися, що приплив досягне підніжжя скель, а тим паче грота, не доводилось.

Отже, потерпілі мали все необхідне для кількагодинного перепочинку.

Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка.

Було близько першої години дня. Снідали м'ясними консервами з сухарями, запиваючи прісною водою, присмаченою кількома краплями рому - Бет серед іншого харчу знайшов пляшку рому.

Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, залишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався й напевно робив із розмови якісь висновки. [113]Тим часом Дінго, якого теж не обділили сніданком,; стеріг вхід до грота. Тут уже можна було не турбуватися. Жодна жива істота не з'явилася б непоміченою - вірний пес відразу б загавкав.

Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уел-дон озвалася першою.

- Мій друже Дік,- мовила вона,- від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Що нам робити далі?

Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.

Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:

- Насамперед, місіс Уелдон, треба з'ясувати, де ми. Гадаю, «Пілігрим» розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Я гадаю, це ймовірно: адже берег зовсім безлюдний і, мабуть, рідко хто тут буває. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.

- То що ж нам робити? - спитала місіс Уелдон.

- На мою думку,- відповів Дік Сенд,- не слід залишати цього грота доти, доки ми не з'ясуємо, де ми. Завтра, відпочивши, двоє з нас вирушать на розвідку. Не відходячи далеко вони спробують знайти тубільців, розпитають їх про все й повернуться назад. Не може бути, що в радіусі десяти - дванадцяти миль немає людей.

- То нам доведеться розлучитися? - вигукнула місіс Уелдон.

- Так треба,- відповів юнак.- Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний... тоді ми придумаємо щось інше.

- А хто ж піде на розвідку? - спитала трохи згодом місіс Уелдон.

- Це ми зараз вирішимо,- відповів Дік Сенд.- Але ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедікт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, [114] теж волітиме зостатися? - докинув він, дивлячись на португальця.

- Мабуть,- ухильно відповів Негору.

- Ми візьмемо з собою Дінго,- вів далі Дік Сенд.- Він може стати нам у великій пригоді.

Почувши своє ім'я, Дінго з'явився біля входу в грот і кілька разів гавкнув, ніби погоджуючись з Діком Сендом.

Місіс Уелдон замислилася. Серце її повнилось тривогою при думці про розлуку, бодай навіть на короткий час. Чутка про-судно, що розбилося, вже, мабуть, рознеслася серед поблизьких тубільних племен, тож чи не краще триматися гуртом на той випадок, коли б раптом з'явилися мисливці за здобиччю з потонулого судна?

Це заперечення місіс Уелдон вимагало докладного обговорення.

Однак воно відпало після доказів Діка Сенда. За його словами, індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами; можна не боятися, що вони нападуть. А вирушати в глиб південноамериканського материка, не знаючи навіть, скільки миль до найближчого поселення,- то марна витрата сил. Безперечно, розлука - кепська справа, однак це краще, ніж усім гуртом брести навмання через дикий ліс, що сягає аж до гір на обрії.

- Зрештою,- сказав наприкінці Дік Сенд,- я не думаю, що ми розлучаємось надовго; я навіть упевнений, що ми швидко побачимося знову. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільфі, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, ' я міг помилитись у своїх розрахунках - адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що «Пілігрим» розбився вище або нижче по широті!

- Так... ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! - відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося.

- А як ви дивитесь на мій план, містере Бенедікт? - спитав Дік Сенд.

- Я? - перепитав кузен Бенедікт.

- Так. Яка ваша думка?

- Я нічого про це не думаю,- відповів кузен Бенедікт.- Для мене добре все, що мені запропонують, і я робитиму все, що від мене вимагатиметься. Схочете [115] ви залишитись тут на день-два - мені це дуже до речі: я вивчатиму берег, звісно, як ентомолог.

- Роби все на свій розсуд,- сказала місіс Уелдон Дікові Сенду.- Ми залишаємось тут, а ти підеш на розвідку зі старим Томом.

- Чудово! - зауважив кузен Бенедікт спокійнісь ньким тоном.- Тоді я піду навідаюсь до тутешніх комах.

- Тільки не заходьте далеко, містере Бенедікт,- сказав Дік Сенд.- Дуже вас просимо!

- Не турбуйся, мій хлопчику.

- А надто - не наженіть на нас москітів! - докинув старий Том.

Через кілька хвилин, повісивши через плече свою дорогоцінну бляшанку, ентомолог вийшов з грота.

Майже водночас із ним вийшов і Негору. Здавалось, цей чоловік вважав цілком природним опікуватись тільки власною особою. Проте поки кузен Бенедікт здирався скелястим схилом, щоб дістатися до узлісся, португалець неквапом спустився до річки й, рушивши вгору її берегом, невдовзі зник з очей.

Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Нен, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і негри. Вони хотіли спробувати, скориставшися з відпливу, дістатися до розбитого «Пілігрима», де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді.

Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна.було пояснити сильним вітром, що віяв до берега.

Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили «Пілігрим», серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене - без щогл, без вітрил - судно, що лежало на боці, мов нежива істота.

І все ж треба відвідати «Пілігрим», перш ніж море зруйнує його до решти.

Дік Сенд і негри легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет [116] і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії. На щастя, вода сюди не проникла.

Дік Сенд знайшов чотири чудові карабіни, виготовлені на заводі Парді й К°, та близько сотні набоїв у патронташах. Тепер його невеликий загін добре озброєний і може оборонитися від індіанців, коли б ті раптом напали на них.

Дік Сенд не забув узяти і кишеньковий ліхтарик. Проте географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, розмокли й користуватися ними було неможливо.

Із арсеналу «Пілігрима» Дік Сенд узяв також шість великих ножів, що ними розтинали китові туші. Ці ножі мали доповнити озброєння загону. Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Дже-кові.

Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.

Під кінець Дік Сенд на прохання місіс Уелдон забрав з корабля й гроші. Він знайшов усього п'ятсот доларів. Це було далеко не все; сама тільки місіс Уелдон везла набагато більшу суму. Однак решти юнак не знайшов.

Тільки Негору міг випередити Діка і забрати заощадження капітана Халла та гроші місіс Уелдон. Ні на кого більше не падала підозра - тільки на нього. І все ж молодий капітан завагався. Адже він ніщ>го не знав про Негору, що могло б служити приводом для побоювань чи підозр,- крім того, що він злий і відлюдний на вдачу і що чуже горе викликає в нього посмішку. Та хіба цього досить, щоб вважати Негору злочинцем? Розсудливий Дік Сенд не міг прямо звинуватити кока. На кого ж тоді думати? На когось із негрів? Ні, всі вони - чесні люди, до того ж вони не відходили від грота, тимчасом як Негору блукав піщаним берегом. Отже злодій - він і ніхто інший. Дік Сенд вирішив допитати португальця і навіть обшукати. Він мусить з'ясувати цю справу!

Сонце хилилося до заходу. 0 цій порі року воно ще не перейшло екватора, йесучи з собою тепло й світло Північній півкулі, але вже наближалося до нього. Воно спускалося майже прямовисно до тієї лінії, що [117] відокремлювала море від неба. Присмерк тривав недовго, майже відразу його заступила чорна пітьма. Це підтверджувало думку Діка Сенда про те, що вони висадились десь між тропіком Козерога й екватором. Місіс Уелдон, Дік Сенд і негри повернулися до грота.

- Вночі буде буря,- мовив Том, вказавши на обрій, де громадилися темні хмари.

- Так,- сказав Дік Сенд,- вітер буде буйний. Та нам те байдуже! Наш бідний «Пілігрим» загинув, і буря нас тут не дістане!

- Що буде, те й буде! - зітхнула місіс Уелдон.

Вирішили, що цієї ночі, яка мала бути дуже темною, негри вартуватимуть по черзі біля входу в грот. До тогЬ ж> можна цілком покластися на Дінго - невсипущого сторожа.

Аж тут помітили, що кузен Бенедікт іще не повернувся.

Геркулес гукнув його на всю силу своїх могутніх легенів, і ентомолог майже відразу став квапливо спускатися стрімким схилом, ризикуючи скрутити собі в'язи.

Кузен Бенедікт був дуже лихий. Він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції! Скорпіонів, сколопендр і всяких інших багатоніжок там не бракувало, але ж відомо - кузен Бенедікт багатоніжками не цікавився.

- Чи варто було проплисти п'ять або й шість тисяч миль,- нарікав він,- пережити ураган, розбитись об прибережні рифи - і не знайти жодного з тих американських шестиногих, що ними може пишатися будь-який ентомологічний музей! Ні, не варто!

Кінець кінцем кузен Бенедікт зажадав негайно йти звідси. Він, мовляв, жодної години не хоче лишатися на цьому жалюгідному березі.

Місіс Уелдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила кузена Бенедікта, що завтра йому пощастить більше. Потім усі пішли в грот, щоб відпочити до схід сонця.

Тут Том зауважив, що Негору й досі немає, хоч уже настала ніч.

- Куди він міг запропаститись? - спитала місіс Уелдон.

- А що нам до того! - відказав Бет. [118]- Навпаки,- відповіла місіс Уелдон.- Я б воліла, щоб цей чоловік завжди був біля нас.

- Безперечно, місіс Уелдон,- сказав Дік Сенд,- але якщо він кинув наш загін доброхіть, то я не бачу способу примусити його повернутися до нас. Хтозна, може, в нього є підстави уникати нас.

І, відвівши місіс Уелдон убік, Дік Сенд розповів їй про свої підозри. Як він і гадав, вона також підозрювала португальця, однак не схвалювала наміру Діка Сенда допитати його.

- Якщо Негору повернеться,- мовила місіс Уелдон,- то це значить, що він добре заховав украдені гропгі. А що ми не зможемо викрити його з допомогою доказів, то, на мою думку, краще всього нічим не виказувати підозри: нехай собі думає, що ми нічого не помітили.

Місіс Уелдон говорила слушно. Дік Сенд погодився з нею.

Геркулес кілька разів кликав Негору. Але кок не озивався. Або він зайшов далеко і не чув, або не хотів повертатися.

Негри анітрохи не жалкували, що позбулися португальця. Проте, як слушно зауважила місіс Уелдон, Негору слід було більше остерігатися зоддалеки, ніж зблизька.

Але як португалець наважився вирушити сам у мандри по цій незнайомій місцевості? А може, він заблукав і марно шукає дорогу до грота в непроглядній пітьмі? тМісіс Уелдон і Дік Сенд не знали, що й думати. Однак вони не могли позбавити себе такого необхідного їм відпочинку, чекаючи на Негору.

Раптом Дінго, що бігав по піщаному березі, голосно загавкав.

- Чому це гавкає Дінго? - спитала місіс Уелдон.

- Треба неодмінно дізнатись,- відповів Дік Сенд.- Може, то повернувся Негору.

Дік Сенд, Геркулес, Остін і Бет вийшли з грота й попрямували до річки. Вони пройшли аж до гирла, але нічого не побачили й не почули. Дінго теж більше не подавав голосу.

Дік і негри повернулися до грота.

Негри домовились між собою про чергування біля входу, і всі почали лаштуватися до сну. [119]Тільки місіс Уелдон не могла заснути: на душі в неї було неспокійно. їй здавалося, що ця така довгождана земля не виправдає покладених на неї надій: не принесе їм ні безпеки, ані спокою.

Розділ XV ГАРРІС

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри.

Певно, собака гавкав недаремно.

- Дінго почув якусь живу істоту - людину або тварину,- сказав Дік Сенд.

- У всякому разі, не кока,- зауважив Том,- бо на того Дінго гавкає страх як люто.

- Якщо це не Негору, то де він зараз? - спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він.- І якщо це не він, то хто б це міг бути?

- Зараз дізнаємось, місіс Уелдон,- відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:

- Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною. Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі.

Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки.

Місіс Уелдон, Том і Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек.

Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.

Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки.

А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно - він бачить або чує когось.

І справді, цього разу собака гавкав не на Негору - свого заклятого ворога з «Пілігрима».

Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса. [120]- Це не Негору,- сказав Геркулес.

- Ми нічого не втрачаємо від такої заміни,- зауважив Бет.

- Анічогісінько,- погодився Дік Сенд.- Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. До речі, вночі прибій зруйнував до решти корпус судна, і тільки де-не-де біля берега плавали його уламки.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне,обличчя, мов уіяого кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів - і так воно було насправді,- що перед ними не корінний житель пампасів - індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-аван-тюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем.

Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту: [121]- Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже! Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.

- Ви англієць? - спитав він Діка Сенда.

- Американець,- відповів юнак.

- З півдня?

- Ні, з півночі.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

- Дозвольте у вас спитати, мій юний друже,- сказав він,- яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився.

Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту.

Вона й відповіла на запитання:

- Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи.

На обличчі незнайомця відбилося співчуття; він повів очима, шукаючи при березі розбитого судна.,

- Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося,- мовив Дік.- Прибій потрощив її за цю ніч.

- І насамперед,- вела далі місіс Уелдон,- ми б хотіли спитати у вас, де ми.

- Ви на південноамериканському узбережжі,- відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон.- Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

- Саме так,- відповів Дік Сенд,- адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

- Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

- Ти ба! - мовив Дік Сенд.

- Ви - в південній частині Болівії, неподалік од чілійського кордону.

- А як зветься цей мис? - спитав Дік Сенд, показуючи на північ.

- Це мені важко сказати,- відповів незнайомець.- Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше. [122]Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється - на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе.

Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони - в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

- Містере,- мовив Дік Сенд,- судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

- О, Ліма справді далеко... ген там! На півночі! - відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

- Даруйте, містере,- мовила вона,- за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?

- Я такий самий американець, як і ви, місіс...

- Місіс Уелдон.

- А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Каро-ліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

- Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? - спитала місіс Уелдон.

- Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чілійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

- Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? - спитав Дік Сенд.

- Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

- Пустеля Атакама? - перепитав Дік Сенд.

- Так,- відповів Гарріс.- Ця пустеля - своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

- І ви ідете сам-один? - спитала місіс Уелдон.

- Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма - асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових [123] справах. Коли ви схочете 'завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

- Ці негри - ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

- У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів,- відповіла місіс Уелдон.- На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

- Так, цілком правильно,- сказав Гарріс.- Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв,- докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів.- Бачачи, що вони служать у вас, я подумав...

- Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере,- з притиском мовила місіс Уелдон.

- Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон,- озвався старий Том.- Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работорговці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім'ях вільних батьків.

- З чим вас і вітаю! - відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном.- Зрештою, Болівія - вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.

В цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек.

Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

- Який милий хлопчик! - мовив американець, підходячи до Джека.

- Це мій син,- відповіла місіс Уелдон.

- О місіс Уелдон, ви, мабуть, перестраждали більше за всіх під час цих страшних випробувань: адже ви страждали за себе і за сина. [124]- Він і всі ми щасливо вирятувалися з цієї напасті, містере Гарріс.

- Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп'я!

- Охоче, містере Гарріс.

Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Дже-кові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері.

- Оце так! - здивувався Гарріс.- Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?

- Вибачте його, містере,- квапливо мовила місіс Уелдон.- Він у мене дуже несміливий.

- Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.

Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса.

Місіс Уелдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб'язно запропонував їм свої послуги.

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами - дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.

Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

- Світ, звісно, не близький,- відповів Гарріс-Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив'язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важкий, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив - уздовж звивистого берега цієї річки... Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

- Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення,- відповів Гарріс.- Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

- Містере Гарріс,- відповіла місіс Уелдон,- харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами. [125]- От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще. То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

- Містере Гарріс,- спитав він,- навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого - північного чи південного?

- Юний мій друже,- відповів Гарріс, злегка насупивши брови,- хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

- Це на північ,- урвав Дік Сенд,- а на південь?

- Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чілі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентінської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.

- А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чілі й Перу? - спитала місіс Уелдон.

- Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

- Не зустріли,- відповіла місіс Уелдон.- Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

- Тільки одне, місіс Уелдон,- сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись.- Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?

- Мій юний друже, мені важко це сказати,- відповів американець.- Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти...

- Тільки не подумайте, містере Гарріс,- урвала його, місіс Уелдон,- що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

- Та ні, місіс Уелдон! - вигукнув юнак.- Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше [126] вернутись додому; не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

- Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте,- мовив Гарріс.- Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

- Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс,- сказала місіс Уелдон.- Проте я не хочу забирати у вас коня. Я добре ходжу...

- А я ще краще,- відповів Гарріс.- Я звик до тривалих переходів у пампасах, тож якщо загін затримається, то тільки не через мене. Ні, місіс Уелдон, верхи поїдете ви і ваш синок. Зрештою, цілком можливо, що по дорозі ми зустрінемо когось із асьєнди, а що там усі їздять верхи, то вони охоче віддадуть нам своїх коней.

Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.

- Коли ми вирушимо, містере Гарріс? - спитав він.

- Сьогодні ж, мій юний друже! - відповів американець.- На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Дорога через ліс найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочовики-індіанці рідко заходять у ліс; вони воліють грабувати на березі.

- Томе, і ви, мої друзі,- сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів,- треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

- Містере Дік,- сказав Геркулес,- якщо хочете, я сам понесу весь вантаж.

- Ні, славний мій Геркулесе! - заперечив юнак.- Краще поділімо вантаж між усіма.

- А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина,- зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж.- На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

- Та вже дали б мою ціну! -засміявшись, відповів Геркулес.- Однак покупцям довелось би добре по-побігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися - самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на [127] дорогу від узбережжя до асьенди Сан-Фелісе, тобто на десять днів.

- Містере Гарріс,- мовила місіс Уелдон,- перше ніж скористатися з-вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

- Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! - весело відповів Гарріс.

- За кілька хвилин сніданок буде готовий.

- От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

- Ви дозволите провести вас? - спитав Дік Сенд у американця.

- Коли ваша ласка, мій юний друже,- відповів той.- Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив.

Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів.

Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах.

Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна.

Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна.

- Бачите, мій юний друже,- сказав Гарріс,- який це сильний кінь. На нього можна цілком покластися в дорозі.

. Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням: [128]

- Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

- Негору? - здивовано перепитав Гарріс.- А хто він, цей Негору?

- Він був у нас коком на «Пілігримі»,- відповів Дік Сенд.- І десь пропав.

- Може, потонув?

- Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть,- мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

- Ні, я нікого не бачив,- відповів американець.- Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

- Так... можливо,- пробурмотів юнак.

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли - консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.

- Ну,- сказав він,- я бачу - ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

- А! - мовила місіс Уелдон.- Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

- Так, місіс Уелдон,- відповів юнак.- Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

- Ні, я його не зустрів,- сказав Гарріс.- Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Уелдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме «конем цього містера».

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Поиск по сайту: